ВЕСНЯНА ПАЛІТРА
Тим, чиї вірші вже стали моїми піснями,
В день цей весняний слова хочу мовити щирі:
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Ваша поезія не постаріє з роками,
Хоч уже дехто полинув у вічності вирій…
Слово – це космос, тим більше – римоване слово.
Слово – мелодія. Слово – багатство і сила.
Квітне-звучить в Україні воно барвінково.
Дякую, земле, що стільки поетів зростила.
*** Миколі БОРОВКУ
Весна подарувала Боровка –
Поета-ронделіста, педагога.
Через ронделі Альта протіка,
Через Бориспіль йде життя дорога.
Пришестя слова вміло оспівав,
Уклін княгині Анні Ярославні,
Трубіж колись усе те бачив, знав…
А відгомін шепочуть сиві плавні.
П’ятсот миттєвостей – неначе мить одна,
Що заховалась у пергамент літа…
Галактика очей – свята, ясна.
І сповідь щира – вічна для піїта.
Рапсодія рондельних кольорів
Звучить крізь траєкторії сум’ять.
Різдво весни – це щастя вітражі…
Рядків тринадцять: мріють і – болять…
Ключем від щастя березень планети
Земні турботи радо відкрива.
Хоч зорі падали у снігові замети
З них проростали щедрії слова.
Діагноз: теургія, шлях єднання.
Ронделіана – як молитва рання.
Буяють квіти саду і співа.
Подвір’я Всесвіту – в любові ожива.
*** Павлу ГІРНИКУ
Ось він сучасний – скромний, геніальний –
Без зайвих слів і слабкості до тронів…
«Се я, причинний», – світові сказав.
Летіли гуси – вирій кликав дальній.
Він братом вовка звав без забобонів.
А коник на снігу чекав. Чекав,
Коли китайка знову засиніє
На козаках – живих, не очі вкриє.
Коли Дніпра могутня течія
Не чайки понесе за синє море,
А славу про вкраїнські доли й гори,
Й, мов сонце, Україна засія́…
Та йдуть літа, міняються планети,
І знову пнуться в паничі поети,
І кобза знов чорніє на плечі,
«Як домовина власної епохи».
І не маліє спрага анітрохи,
І смальта теж не світиться вночі.
Та вірить: посвіта́ється, задні́є,
І спадщини криниця не зміліє,
Бо кожне слово має свій політ.
В тяжку годину духом не поник
Шевченків лавреат Павло Гірник.
Простий – як совість, мовчазний – мов світ.
*** Петру ЗАСЕНКУ
Травень знов завеснив Любарці.
І Засенко радіє травиці…
Засіває поезію, прозу, статті –
І чекає пори косовиці.
Бо трава – це життя, це – відлуння віків,
Це – незаймана пісня пташини.
Хоч на ярмарку безліч є різних вітрів,
Вибирає він – рідну хатину
У князівстві несходжених трав,
Що зірницею світить в імлі.
І над берегом Альти, вечірніх заграв
Пролітають птахи журавлі…
*** Марії ЛИСАЙЧУК
Кожна зустріч – то слід на миттєвому острові
У мінливому просторі ві́трів-причин.
Квітень, так захмелілий від золота осені,
Все навколо фарбує в аквамарин…
Підбирає Марія разочок намиста,
І думками в безмежні світи поспіша,
І від сонячних зайчиків рідного міста,
Під акорди пісень молодіє душа…
На Проскурівській в вальсі каштани кружляють.
Справні птиці збирають літа, ой, літа…
На вокзалах чужих чиїсь долі блукають.
Хтось когось відпустив – сиротіють жита.
Повернись у сьогодні до сходу сонця –
І налий повні келихи віршів з віконця
Про посіяні зорі і тихе «найкраща»,
Про казки і про весни – на крилах щастя.
*** Віталію МАЦЬКУ
Квітень квітами чарує,
Шрубків радісно святкує:
Народивсь у квітні він –
Цвіт Поділля, славний син
Щедрої землі святої,
Серцю завжди дорогої
Хвилями медовими,
Ріками шовковими.
Від Меджибожа старого
До Хмельницького самого
Злотонить над Буг-рікою
Долю ткала… Та стрілою
Мчали ро́ки, а відтак
Вже Мацько наш – не юнак:
І стежки второ́вано,
І думки зримо́вано.
Зацвіла давно калина,
В серці – мама і хатина,
І Шевченка доля сива,
Що дала поету крила.
*** Миколі МАЧКІВСЬКОМУ
Хоросток –
То не просто село,
То – цілюще води джерело,
Що покличе у тишу здаля…
Синє небо і чорна земля,
Де в житах
Навіть дощ ожива…
Й незабудочка лугова…
То Різдвяна
Дзвінка коляда…
Радість в батьківський дім
Загляда:
Народився
В Мачківських синок!.. –
І прославив свій
Хоросток!
*** Борису ОЛІЙНИКУ
Білий цвіт білих слів
Раптом сипле на голову.
Гіркий біль, сіль від сліз –
Закривають світ коливом…
Там десь ждуть Василі,
І Сашки, і Михайли, й Івани …
Ще один – вже й Борис –
Повернув у світи тії дальні…
Він був Поетом справжнім,
Та чи усе сказав?
І жив завжди по-правді,
І правдою писав,
І молодим талантам
Допомагав, як міг,
І, поки стало сили,
Культури Фонд беріг…
У слові – як у дзеркалі…
Всього в житті було…
І «Музика», й «Мелодія»,
І крик душі – «Крило»…
Поезію планетою
У збірці він назвав…
І маму – сиву ластівку,
І горлицю, і сонечко –
У віршах оспівав!..
За лінією тиші
Він істину знайшов…
Із замкненого кола
У вільний світ пішов…
*** Володимиру ОЛІЙНИКУ
Під Кобзаревою зорею ллється голос
Легкий, правдивий, сонцевесняний.
І як Тарас, записано: Григорович…
І зболений плачем, і осяйний…
У кожнім вірші грає сонцемить,
Щоб променем зігріти небайдужих.
Калинова сопілка – не мовчить…
І слово-зброя завжди влучне й дуже.
Небесний Білий Ключ Лелек летить
Крізь материнку, деревій і сльози.
А Скрипка вічності, як та любов, болить.
Народ нескорений іде до перемоги.
Кохання квіти помістив у зорі,
Щоб більше світла людям принести,
Щоб душі, не зачерствілі у горі,
Для сивої планети зберегти!
*** Надії ПУКАС
Надія – з Подільського краю.
Надія – красива й сумна…
Їй усміхається травень,
В серці квітує весна.
І хоч народилася зимою,
Серце зігріте любов’ю.
Душа співає пісні голосні,
Цвіте трояндами мова її.
Надія – з подільського поля,
З вишневого саду, з села.
Їй крила довірила доля,
Щоб світло любові несла.
З листочків каштанових склала
Для роду думки світлочолі.
Із пісні, що мама співала,
Гаптує щодня килим долі.
*** Михайлові СТЕЛЬМАХУ
та його доньці Марті
Травневі зорі щиро усміхались,
Пишався рясно яблуневий цвіт.
Співцем краси, природи і кохання
Земля подільська збагатила світ.
Я, Марто, батька Вашого не знала,
А з Вами зустрічалась в Дяківцях,
Та всі книжки митця перечитала,
Бо ж Всесвіт весь – в його метафорах.
Бо у життя – таки чотири броди,
Воно – як літо: збігло, наче день…
А гуси-лебеді весни ключі знаходять
З прозових творів – мовби із пісень.
Його герої – невмирущі,
Як невмирущий наш народ,
Бо сіль земна і хліб насущний
Дорожчі всяких нагород.
Бо кров людськая – не водиця,
Не гоже проливать її.
Хай щедро нива колоситься,
Хай мирний сон дитині сниться,
Співають дзвінко солов’ї!
*** Станіславу і Марії ЩЕРБАТИХ
Вірші писав, співав і грав,
Гітару з рук не випускав…
Був патріотом України…
В підтримці вірної дружини
Черпав натхнення, віру й силу,
Та смерть підступна підкосила…
Мовчить гітара. Небо смутком зорано.
І тисне душу стужа, вкрита зорями.
Під музику печалі – тугу вічную –
Торкає вітер струни болю й відчаю.
Марійка пам’ять в пам’ять заплітала –
Всі записи його впорядкувала.
У снах без меж вимірювала відстань…
Між простором і часом – їхня пристань.
Обоє – там уже, а тут – вона:
Неоголошена страшна війна…
Чи про такий колись він мріяв час –
Тризубий Стас!?.