“Українська літературна газета”, ч. 3 (383), березень 2026
Ілюстрація: Віктор Гонтарів
Низка явищ нашого культурно-освітнього існування вселяють надію і водночас викликають тривогу. З одного боку, маємо потужний потяг воєнного суспільства до вивчення рідної мови, спілкування з українським мистецтвом, заглиблення в національну історію. Наші сучасники доволі активно позбуваються імперських і малоросійських стереотипів, багато читають і шукають україноцентричний контент.
З іншого, бачимо сумніші речі. Наприклад, історію в школах та університетах часто зводять до бездумного зазубрювання безлічі дат і багатьох меншовартісних (усе ще!) міфів, у тих вишах, де вивчають (а вивчають, на жаль, далеко не всюди), її часто редукують до історії лише «державності» (наче всі типи українських держав при цьому враховуються і наче до Київської Русі у нас не було політичного буття), до примітивізуючого тестового формату; українську літературу дивним чином вилучили з НМТ (національного мультипредметного тесту), нібито «на добровільних засадах», усупереч здоровому глузду, законам педагогіки і філології, у НУШ змушують інтегрувати її з літературою зарубіжною (як зрештою, й українську історію з історією світовою), літературна освіта, передусім за браком аудиторного часу, часто зводиться до переказу підручника з літератури або хрестоматії чи засвоєння тестового посібника з НМТ, якщо і трапляється аналіз, то він поверхневий і зводиться до примітивного емоційного сприйняття, художня якість програмних творів часто залишає бажати кращого; рідномовний простір розмиває свою ідентичність й радикально завужується під тиском насильної англізації (як перед тим – московізації), часто засвоєння мови постає як поглинання дивовижного і подекуди суперечливого потоку правописних правил, нерідко це засвоєння спрощується до отупляючої тестової форми, частим є зведення мови у вишах до другорядних предметів – «ділової мови» чи «мови за професійним спрямуванням», замість лінгвістичної націології, культурології чи соціології. Окрема сумна тема – кількість годин на вивчення цих дисциплін у школі та університеті, гідна присутність їх у навчальних планах (обов’язкове вивчення літератури чомусь залишають тільки на філологічних факультетах) і мізерна, попри «підвищення», оплата праці вчителів та викладачів. Від усього цього знижується не просто якість освіти, від цього різко падає рівень людяності.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Усе це вселяє тривогу. Багатьом свідомим людям доводиться самотужки, через самоосвіту, долати недоліки освітньої системи й освоювати потрібні історико-філологічні знання, щоб набути базового рівня інтелігентності. Але далеко не всі люди свідомі, і не у всіх є час це робити. Тому бажано, щоб освітній простір був дещо іншим, і щоб ініціатори освітніх реформ у воюючій українській державі, які, складається враження, дивним чином відчужені від рідної традиції й уперто зорієнтовані на якісь гірші, а не кращі, закордонні зразки, більш вдумливо ставились до настанов щодо вивчення названих вище предметів. Бо це не зовсім звичайні дисципліни, це щось набагато більше.
Коли говоримо про історію, то мали б говорити не про звичайний набір дат і подій, не опис прогресу чи реконструкцію фактів. Історія – це екзистенційний простір «долі народу», як його описував Мартін Гайдеґґер та інші мислителі-націософи. Й особиста доля людини, хоче вона цього чи ні, від народження вплетена в цю долю чи «шлях» народу, як партнерства поколінь, як, за Едмундом Берком і Тарасом Шевченком, союзу «мертвих, живих і ненароджених» земляків, їх боротьби і спілкування. Народ – це культурно-історичне «Ми», яке від початку визначає існування будь-якого індивіда. Але при цьому, наголошують герменевти, історія стає колективною долею, коли народ чи нація усвідомлюють своє призначення і беруть за нього відповідальність. Якщо людина і народ забувають своє історичне коріння, вони перетворюються на об’єкти антилюдяного політичного маніпулювання, вони втрачають власну, автентичну долю й отримують долю імперського раба. Життя справжньої вільної людини – історичне.
Коли міркуємо про мову, то, мабуть, не повинні зводити цей унікальний Божий дар і витвір природи до набору граматичних правил, до комунікативного засобу, який можна за бажанням змінювати як шкарпетки, до чогось випадкового й окремого від сутності людини. Насправді мова – могутній засіб людинотворення і націотворення. Це та сформована за тисячі роки певним народом картина дійсності (набір уявлень), яку ми довго й наполегливо засвоюємо ціле життя. Наше розуміння себе і світу, наші мислення, бажання і почуття зумовлені насамперед сферою надсвідомості, духу (культури), сферою «мовного світогляду» (Вільгельм фон Гумбольдт). Мова дає людині змогу ввійти в культурно-історичний вимір, вона визначає нашу етнічну сутність, першою сигналізує про національну ідентичність, дає можливість почути й побачити Батьківщину. Бо, як твердив Ганс-Ґеорґ Ґадамер, Батьківщина – це «передусім мовна Батьківщина». Знати багато мов – це похвально, але рідною, схоже до матері, може бути тільки одна. Говорячи іншою мовою – ми відразу переселяємось на чужину, говорячи рідною – повертаємось додому. І це закономірно, бо мова, за М.Гайдеґґером, – це один з основних вимірів нашого існування, це – «дім буття», що оберігає людину і народ. І навпаки: «В помешканні мови живе людина. Мислителі і поети – охоронці цього помешкання». Життя нормальної людини не тільки історичне, а й мовне.
Коли витлумачуємо художню літературу, то бажано не сприймати її як безтурботну естетичну гру, засіб від нудьги, образний каталог «загальнолюдських цінностей» чи графоманську агітку. Насправді література – велике мистецтво слова, в тому числі й уснопоетичне, фольклорне, – щось неймовірне у сфері культури. Вона – основний вид мистецтва, глибока художня філософія і герменевтика (сфера тлумачення), могутній ідейно-естетичний засіб духовнотворення (формування культури), а значить – творення не тільки чуттєвої свідомості й простору краси, а й багатогранних смислових сутностей – людини, народу, нації. За потреби вона стає й «державою слова» (М.Орест). Література здатна започатковувати історію, бо «виконує важливу національну функцію» (Дж.Каллер). Літературні образи вводять читача у світ етнонаціональної емпатії та абстрагування, тобто вони привчають глибоко шанувати речі, що формують національний світогляд і рішуче застерігають перед речами, що знищують національні переконання. Вона охороняє наше народне буття і сама, як і мова чи історія, потребує дбайливого ставлення, нашої охорони через вдумливе спілкування з нею. Тому художнє письменство, де «світ стає словом», де здійснюється творення істини буття, – це джерело життя людини і нації, джерело «звершено-історичного тут-буття народу» (М.Гайдеґґер). Існування людини не тільки історичне й мовне, воно завжди ще й художньо-літературне, «поетичне» – життя в околі істини буття.
Отже, історія, мова і література, разом із релігією, – яку складно, але, як показує досвід шкіл Ізраїлю, не неможливо звести до освітнього предмету, – становлять серцевину нашої людяності. За вдумливим спостереженням націософів, наприклад, Джамбатисти Віко, вони утворюють буттєву основу кожної національної ідеї – національної свідомості і світогляду. І наше життя – це не тільки постійне «заглиблення в мову» (Г.-Ґ.Ґадамер), а й осмислене занурення в інші буттєві сфери – історію та письменство. Саме такому заглибленню мали б сприяти освітні інституції, наукові заклади, філософські праці, теологічні роздуми, засоби масової комунікації. Не випадково окупанти, і московити тут особливо безжальні, завжди намагались і намагаються знищити українську свідомість через знищення не математики, фізики, біології чи хімії, а насамперед – української історії, мови та літератури. Та їхніх «охоронців» – осмислювачів-інтелігентів.
Дивує інше. Чому схоже несприйняття викликають ці духовні сфери й у деяких вітчизняних чиновників? Невже Україні потрібні примітивні й байдужі до власної Батьківщини бездумні споживачі, вестернізовані космополіти-професіонали – «кочовики» (за Ж.Атталі) чи малороси – пахолки «руского міра»? І чи такі вже непотрібні інтелігентні особистості – вільні, мислячі, духовно розвинені громадяни, здатні ушляхетнювати власне життєве середовище, з міцною національною ідентичністю і могутньою волею до боротьби за самовладне національне буття?
Наші доля, дім і джерело свідчать про інше.
Петро Іванишин,
доктор філологічних наук, професор, експерт Українського інституту консервативних досліджень та інновацій
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.