“Українська літературна газета”, ч. 3 (383), березень 2026
Вечоріє. На позиції одного із підрозділів, після шаленого обстрілу та атаки орків, які захлинулися в своїй люті, відносна тиша. Тільки в задимленому небі все ще тримається тривожне відлуння. У дещо зруйнованому бліндажі є кілька бійців, двоє з них топчуться біля старенької металевої грубки – готують вечерю. У ніші ледь блимає свічечка, там же дрімає чорненьке кошеня. На примостці лежить горілиць солдат високого зросту, достатньо міцний у тілі, з пишною чорною бородою – то Артем, доброволець з Полтави з позивним «Тополя». Очі його спрямовані в небо, яке проглядається крізь щілини у покритті, в руках тримає цигарку, яку раз по раз підносить до рота, обволікаючи себе густим димом, і разом з тим уважно слухає свого побратима Тараса, котрий стоїть побіля нього при повному спорядженні і розповідає дивні історії про свого дідуся Павла.
– Уявляєш, Артеме, його двадцятилітнім юнаком під час більшовицького свавілля, репресій і голодомору – це тридцяті роки – разом з батьком і братом вивозять до Сибіру. Життя в бараку, важка праця: рубав ліс від темна до темна. Вночі – тільки спогади про Україну, сум за рідним краєм та пісня. Співав сам і в товаристві з дівчатами-українками, які теж поневірялися там. Співав сумних і веселих, які знав з дитинства. Слухали ті пісні мовчазні сосни та заслані українці на іншому кінці бараку. А потім невдала втеча, через кілька днів його ловлять і відправляють у той табір.
Знущання російських посіпак було несила терпіти, то знову тікає, цього разу якимось дивом йому вдається повернутися в Україну. Я тобі коротко так, бо як розказувати все, що він пережив, то й ночі не вистачить. Пізнав він сповна, що таке «руский мир».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Коли почалась війна з німцями, то пішов на фронт. Після полону та вдалої втечі воював в УПА. І – еміграція.
Тарас на мить припиняє розповідь, задумується. Щось ніби пригадує. Артем запалює ще одну цигарку: від почутого під враженням. Три місяці вони воюють в одному підрозділі разом, проте Тарас ніколи за цей час не хвалився чимось особливим про себе, свій рід. Артем тільки знав, що Тарас прибув на фронт як доброволець з американського містечка Філадельфія, має українське коріння, знав, що його дідусь Павло родом з Чернігівщини, з містечка Седнів. А це раптом ухопився розповідати подробиці про нього. «Чому зараз? Це не так собі – це щось значить», – подумав Артем. І в душі з’явився помітний неспокій. Підступила тривога. Знав бо, що сьогодні вночі Тарас піде у складі розвідгрупи у тил ворога на бойове завдання.
– Ось така історія, Артеме, з моїм дідом. Про все це він мені розповідав не раз. Навіть спогади написав.
– Така історія не тільки з дідом Павлом, а з усім нашим народом. Москалі не одне століття гнобили нас. Час розплати прийшов, – мовив на те Артем і затягнувся густим димом.
– Я, Артеме, перед тим, як їхати захищати Україну, побував на могилі дідуся Павла і там згадав його слова: «Дорогий внучку, вчися на нашій історії. Пам’ятай, що без української армії ані здобудеш України, ані збережеш її. Шануй борців за нашу незалежність, бо то твоя кров, від якої ти походиш». Я поклявся дідусю, що буду бити російських окупантів до останнього подиху.
Після цих слів обличчя в Тараса стало більш суворим, очі засвітилися сталевим блиском.
– Мені пора… – сказав тихо. В одну мить, поспіхом, обмацав себе, дістав з кишені вчетверо складений папір і подав Артему. – Хай буде у тебе. Якщо не повернусь – збережи. Це заповіт…
– Не думай про це, Тарасе… Все буде добре.
– Артеме, я не смерті боюся. Боюся одного: втратити в серці Бога і Україну. Якщо це станеться, то перетворюся просто в тварину зі зброєю в руках. А якщо помирати, то тільки в бою.
Вони глянули один одному в очі, потисли міцно руки, обнялися.
– Удачі. З Богом!
– І перемогою,– усміхнувся Тарас.
– Тарасе, ти перекуси. Ось уже готовий козацький куліш, – обізвався один із бійців, що готував вечерю.
– Потім. Як повернусь, – мовив на те Тарас. Притис міцно до грудей, як щось найдорожче, автомат і зник з укриття.
Артем стояв дещо схвильований, трохи розгублений, ніяк не міг врівноважитися. Те, що Тарас не тільки розповів про діда Павла, а залишив заповіт перед тим, як іти на бойове завдання, посилило тривогу. Він наче ніколи не був марновірним, не жив передчуттями, а тут таке почалося з ним. Уявляв, що може відбутися в тилу ворога, передумував по кілька разів різні варіанти, коли натраплять на засідку, і тим самим завдавав собі болю. Його охоплював страх, ніби справді вже сталося щось непоправиме. Ні, то був не страх, він бачив, що таке страх, коли перед боєм недосвідчені бійці втрачали свідомість, то хвилювання за друга. Артем довіряв Тарасу, але відчуття, що той зробить якусь помилку, не відступало. Нестерпно кортіло побачити, що ж він написав у заповіті. Довго вагався: робити це чи ні – і таки зважився. Поволі розгорнув учетверо складені два папірці, прочитав слово «заповіт» і – дрібні літери, надруковані на машинці, попливли перед очима:
«З волі Божої, я політичний емігрант Павло Якович Ткаченко, що народився 13-го грудня 1910 р. в історичному містечку Седнів, незабутній моїй Україні, залишаю заповіт.
Як помру, то поховайте мене на цвинтарі св. Андрія при Українській Православній Консисторії в південному Баунд Бруці Ньюджерзі (St. Andrew’s Cemetery, thepropertyof Ukrainian Orthodox Churchof U.S.A. – SouthBound BrookN.J.). Місце там біля могилки покійної моєї дружини Марії уже закуплене. Похорон проведіть нашим православним християнським чином.
По моїй смерті все добро, як от частина двоповерхового будинку (6617 N. 4 st. PhilaPa. U.S.A.) та збереження в грошах, які на той час будуть, мій життєпис, бібліотеку та книжки – заповідаю синові Івану, що народився 23-го березня 1932 року в с. Седнів в Україні та внуку Тарасу, що родився тут у Філадельфії 16. 11. 1970 року, у вічне користування. Заповідаю вам триматись нашої святої Української православної церкви і допомагати розбудовувати її.
Бути Українцем, ніколи не відрікатись своєї української національності. В першу чергу вивчайте свою рідну мову, а потім інші мови.
У розмові з нашими окупантами вживайте винятково свою, рідну. Ніколи не переходьте на мову окупанта. Пам’ятайте, якщо переходите на його мову – це значить, що свою мову не шануєте, вважаєте її менше вартісною, що притаманне людям, які довший час були в рабській залежності від окупанта. Ти таким будеш, як мій сусід, що називає себе «українцем». Наприклад, вчора він мені каже, що бачив на телевізії, як один араб, коли розмова була арабською, то сидів, а коли говорили англійською, то вставав?! Це він називає інтелігентністю, мовляв, він шанує чужу мову так, що, коли хтось висловлюється нею, аж встає. Коли я йому почав доводити, що то рабське поводження, бо він фактично свою мову рідну вважає за щось нижче від чужої, то мій «українець» з тим не погодився. Уперто сперечався. Дуже тяжко з такими національно-несвідомими бовдурами-хохлами добитись своєї державності. Дійсно треба повсякчас вичавлювати з них ту сукровату рабську кров, оздоровлювати тіло і душу… А для цього треба, щоб тут була наша, незалежна, національна школа.
Пам’ятайте, окупант нашу мову ненавидить, старається всюди її принизити або і цілком знищити. Ваш же обов’язок свою мову любити і за неї боротися… Як довго існує Українська мова – так довго існує Українська нація. А якщо існує Українська нація, то обов’язково постане і незалежна Українська Держава. Зникне Українська мова – це значить, що зникне і Український народ як нація зі світової сцени…
Часом емігранти, росіянин чи поляк, роблять вигляд, що твоєї мови не розуміють – не вірте. Він її добре розуміє, але не хоче. Мови слов’янські зрозумілі, а тому, коли він не говорить англійською, а говорить своєю мовою, то ви говоріть своєю…
Розбудовуйте своє Українське приватне шкільництво наряду зі своїми церквами. Раджу на будову української приватної середньої школи, якби така будувалась, вкласти половину нашого маєтку. Боротись за допомогою пропаганди та зброї за визволення Українського народу з-під окупації росіян (чи інших яких окупантів) та відновлення своєї Української, ні від кого незалежної Держави. Після звільнення України від російської окупації – їдьте туди, розбудовуйте її і не забудьте, в першу чергу, організувати своє Українське військо для охорони кордонів.
Завжди і всюди допомагайте друзям своїм. І пам’ятайте, що в першу чергу друзі ваші, то це є Українці, Український народ, з якого і ви походите.
Зв’яжіться з родинами моїх братів Єлисея та Івана, які живуть в Україні, сестер – Параски та Євдокії, тітками та дядьками та передайте моє останнє – простіть… Самі ж з ними живіть у добрій згоді, один одному допомагайте, як і належить родичам.
Будьте вірними синами України, бороніть її волю словом і зброєю. Будьте мудрі, як княгиня Ольга, сильні, як Юрій Переможець. Витривалі, як Леся Українка.
Любіть Україну так, як любив її Тарас Шевченко.
Набувайте знання, в першу чергу, в військових, адвокатських та вчительських школах… Це є найголовніші ділянки науки, які керують націями, світом… Військова освіта – це є сила новітньої техніки, адвокатська освіта дає правила національному та міжнаціональному життю. Вчительська освіта – формує душу молодого покоління нашої зміни.
Не повторюйте помилок своїх батьків… Ведіть щоденник. Бережіть свої архіви для ваших наступних поколінь…
Любі мої сину Іване і внучку Тарасе! В день моєї смерті згадуйте мене молитвою, а потім грою на піаніно та скрипці «Чути крум, крум…». А в день мого народження піснею «Рідна мати моя»…
Між собою любіться, а в часи небезпеки один одного бороніть. Поставте пам’ятник на моїй могилі з природного граніту. На пам’ятнику викарбуйте Тризуб з Хрестом (вгорі) та напис наступний: «Тут спочиває з волі Божої політичний емігрант з України Павло Якович Ткаченко. Народився в містечку Седнів в Україні 21.ХІІ.1910 р.
Помер?
Любі мої сину Іване, мій внучку Тарасе – люблю Вас.
Простіть і я прощаю. І нехай Вас Бог береже. Бережіть Україну.
Ваш батько і дідусь.
Дано в Філя. З.С.А. 11 квітня 1987 р. На третій день святої Пасхи».
Артем сидів кілька хвилин непорушно. Було несподіванкою те, що заповіт Тарас передав не свій, як йому думалося, а свого дідуся Павла, непримиренна позиція якого до російських окупантів зворушила його, викликала безліч емоцій. Відчув якесь піднесення, гордість за друга Тараса, за свій народ. Щоб якось врівноважити думки, він дістав з речового мішка «Кобзар» Тараса Шевченка, але знайомий уже відчайдушний звук над укриттям змусив його відкласти книгу.
«Почалось…», – зітхнув і ліг під стінкою, де було якесь збіжжя.
Міни так щільно падали біля укриття і за ним, що все довкола тремтіло, прошите осколками, від вибухової хвилі сипалася земля. Ніч ніби відступила в глибину – палав весь небесний простір, все було в вогні і диму. Працювала артилерія, летіло на позицію те, що могло прилетіти, і єдналося в суцільну канонаду.
Артем звик уже до подібного, то ці неймовірні звуки його заколисували, хотілося спати. На мить стулив повіки і побачив сам себе: йде садом від криниці, а старша донька, що стоїть біля хати, гукає: «Тату, тату, йдіть, мама кличе вечеряти». І вибух десь поза ним… Артем зойкнув і занімів. Біль у нозі був такий нестерпний, що втратив відчуття реальності. Як прийшов до тями, то не міг ворухнутися – на ньому лежала важка деревина, що впала з перекриття. Довкола було якесь підступне затишшя. «Зараз рашистські зайди з’являться! – похопився. – Ну, давайте! Це буде останній ваш рух по нашій землі».
Підвівся,тамуючи біль у нозі, глянув на побратимів, які вже були в очікуванні ворога, і підступив з автоматом до амбразури.
Поява чоловічків-камікадзе поміж обпалених кущів не забарилася. Темнозелені цятки рухалися вдалині хаотично, часом присідали, перебігали від куща до куща, наближаючись до лінії зіткнення. Вже чулися кулеметні та автоматні черги, вибухи гранат. Артем до болю натиснув на гачок автомата. У напівтемряві потвори падали і більше не підводилися. Серце його напівсвідомо озвалося помітною радістю. «Радієш, серденько, радій, – промовив сам до себе. – Вони йдуть сюди, щоб убити тебе. Нелюди». Їх уже було мало, але наближалися все ближче і ближче. Артем вискочив зовні, у відкриту траншею, випрямився на повний зріст і жбурнув гранату:
– Це вам гади за Тарасового діда Павла! – гукнув і присів у траншеї. Потім підхопився і кинув ще одну: – Це вам за всіх українців, які поневірялися у в’язницях, помирали від голоду! Потім ще одну: – Це вам за сплюндровану землю, за тих невинних, хто сьогодні гине від ракет!
По хвилі підвів голову, оглянув навколишній простір, майже на рубежі, метрів за тридцять, чорніли трупи орків. Легко зітхнув, зайшов до укриття. Від напруження, неймовірних емоцій тяжко дихав. Страшенно хотілося пити, але води не було. У бліндажі на підлозі лежали уламки деревини, у ніші, як і раніше, сиділо кошеня і помітно тремтіло чи то від холоду, чи страху. Артем запалив цигарку, взяв кошеня на руки, притулив до грудей і ліг з ним на примостку.
Надворі вже видніло, а Тарас не з’являвся. «Невже мої передчуття справдяться?.. – подумав. Незважаючи на біль у нозі, хотів, було, підвестися та пройти траншеєю до штабу, а тут голос:
– Артеме!
– О, Господи! Живий! – мовив Артем і на очах виступили сльози.
– Як бачиш.
Хлопці обнялися.
– Ну розповідай. Те, що можеш.
– Уявляєш, натрапили на засідку. Всього за тридцять метрів були один від одного. Трьох поклали. Одного в полон узяли, хотів, було, кинути гранату – не встиг. З наших – двоє поранених. Ось бачиш, – Тарас показав на собі уніформу, яка збоку була посічена на шмаття. У кожного своє розуміння Бога: вселенський розум, космос. Вірю, що Він не десь, а всюди і тут. Весь час відчуваю Його присутність. Він з нами, Артеме, бо ми на боці світла.
– Вибач, я прочитав заповіт твого дідуся Павла. Він мене вразив свєю любов’ю до України. Чомусь згадалися слова Тараса Шевченка: «Не вмирає душа наша, не вмирає воля. І неситий не виоре на дні моря поля». Наш дух не здолати!
– Ніколи!
На змужнілих обличчях хлопців промайнула хвиля гордості за свій народ. Вони посміхнулись одночасно, обнялися. Відчуття втоми відступило.
Надворі, наче розжарений шматок металу, який поклав коваль на ковальню, з’явилося сонце, запалило все багрянцем. Помолоділо небо, повеселішало, наче й не було нічних жахів. Червоні плями впали на білі хмарини, на сніг, стоптаний чужинцями, на їхні трупи, що лежали, як снопи, на галяві. Вдалині просвітліли, посічені осколками, кущі і дерева, що нагадували хрести.
Починався новий день – життя не зупинити.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.