Переселенцям з Донбасу присвячується
Гірка отрута сірої зневіри
І вулканічна лють, як хижий звір,
Ін’єкціями вколоті під шкіру,
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Підсилюючи пам’ять, слух та зір.
Війни щелепа, наче м’ясорубка —
Кришить блискучу сталь і моноліт.
У хвилях відчаю спасіння шлюпка
Пливе — шукає інший, Кращий Світ.
О, скільки нас у цьому океані
Без компасів, сигнальних маяків.
У прийнятті покірному
страждання —
Назад назавжди втрачених шляхів.
Нескорені обірваним минулим.
Неспалені засудження вогнем.
Для когось ми — зросійщені акули,
Що заважають жити, день за днем.
Цієї долі ми не обирали
І вдячні всім, хто руку простягнув.
Якби ж могли, якби ж ми тільки знали,
Що вдома рік останній тоді був.
Ми сенс життя шукаємо в дрібницях.
Змінити щось, на жаль, не маєм сил.
Нам рідний дім вночі до болю сниться.
Літати ми вчимося вже без крил…
Історія двох сердець
З обох сторін придавлена змія –
Між ними опинилась “нічия”.
Вони сказали: “певно, не щастить”,
Бо більше не тремтить і не болить.
Вони розбіглись кожен в свій куток.
Та кожен з них чекає на дзвінок –
На слово ніжне, на палкі слова,
Але… Мабуть, то доля не права.
Хотіли спати кожен своїм сном,
Але, чомусь, не спиться їм обом.
У темряві лиш два горить вікна.
Два серця неспокійних – він, вона.
Та хтось таки не витримав – побіг,
Неначе цілий світ упав до ніг.
Забув про гордість, про тягар образ,
Про те, що було складно кожен раз.
Запам’ятають хай вони ту мить,
Коли у них тремтить, коли болить!
Іспит довжиною в життя!
Без сил та сну вдивляюсь вдалечінь,
Де вже нема надії, сил чи віри.
Лиш хижа міць невидимих створінь
Стискає скроні, втомлює без міри.
Я знов без крил – спустошена, сумна,
Бо загубила шлях із власних кроків.
І перед долею стою одна –
Складаю іспит вивчених уроків.
Білети всі відомі, але все ж
Вагаюсь який краще мені взяти.
Хоча, який би ти не обереш,
Маршрут свого життя не будеш знати.
З безодні до небес і навпаки
Нас, стрімко розганяючи, гойдає.
Сильніше ми стискаєм кулаки
Та серце від сторонніх закриваєм.
Нікчемні перед Всесвіту буттям
Напомацки блукаєм, наче тіні.
І кожна мить, на жаль, без вороття,
А помилки – рішучі та сумлінні!