Прокинулися на небі зорі: фугасні і кумулятивні. Маленькі жовтогарячі вогники, що гостро розтинали нічну безодню, немов проводили нові нечувані кордони на тлі безтурботних життів. Як у свічадо, дивився я на роз’юшену твердиню і бачив там своє химерне відображення. «Настала ніч кривих дзеркал», – здалось мені тоді.
На ранок я був у строю. Ішов в такт шереги й лунала моя дорога, як маршевий гул, що безмовно линув в холодні лабети ночі. Її хижі полум’яні очі нервово змигували, вели нас поглядом і враз згасали десь на тому кінці світу. Тоді шлях освічувала пекельна заграва – як велетенська рана на тлі людства, що ятрить і палає, розросталась й цебеніла червоним сяйвом. Наче молодший непутящий брат сонця, то світивсь, то танув в чорноті диму й небесного моря.
Попри дисципліну в загоні, мене не полишало почуття, що навколо панує хаос. Його бентежний слід уривчастими контурами лежав на спантеличених, змінених до непізнаваності фігурах довкола: нервовій магазинній черзі, що простягалася аж з вулиці, квапливій евакуації й залишеному за її лаштунками безладі, паралізованому руху транспорту та стихійному стіканню пасажирів на центральний вокзал. Чудні фігури складали гротескну картину сполоханого, але готового до опору Міста. Чарівного Міста, де в ніжному сяйві ліхтарів колишуться білосніжні уквітчані віти, розноситься солодкий запах каштанів і гудуть замріяні, п’яні від цього запаху кияни. Міста, над яким не мали б згущуватися чорнильні хмари, падати залізні блискавки…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Першим, з ким я потоваришував в загоні, був Андрій. Ми познайомилися ще у центрі комплектації, в одному з його запруджених коридорів, в довгенькій черзі за одностроєм. Було шумно й тісно. Чоловіки, старі й молоді добровольці, базікали між собою про усяку всячину, юрмилися коло дверей і постійно перевіряли новини. Попереду черги, принаймні тої її частини, яка не влазила у кабінет і яку я тільки й бачив, стояв високий цибатий парубок приблизно мого віку – років двадцяти п’яти, а може й більше. Він тримався осібно, ні з ким не балакав, як і я. І коли вусатий офіцер вийшов до нас в коридор й, гордо виструнчившись, повідомив, що формений одяг закінчився, щоб ми йшли в чому є і що однострої дадуть незабаром, парубок, і бровою не повівши, перевів погляд на шафку зі зброєю.
-Тоді давайте, що є. Чи це теж закінчилося?, – затявся Андрій.
-А хіба ж таке колись закінчиться? Цього завжди буди вдосталь, – сумно відповів офіцер. – А тобі так не терпиться в бій?-
-Не терпиться, – відрізав хлопець.
Вже з автоматом він пішов на вихід. Та я спинив його. Як у свічадо дивився я… І бачив своє химерне – відображення.
Ми їхали в пустому вагоні метро; минали станції, як в калейдоскопі, й дорога наша, як тунель, була повита темрявою невідомості.
***
Федір Олександрович вставав засвіт. Цієї звички він набував плавно і давно. Чим більше сивини вкривало його волосся, тим раніше він прокидався, і тепер, в поважному віці шістдесяти чотирьох років, Федір Олександрович щораз випереджав народження нового дня, неначе старечою мудрістю переважав молоді ранки, мовляв, бачив я ваше життя ще на зорі.
Прокинувшись, він пішов у ванну, умився, поголився гострим прямокутним лезом без станка й одягнув білосніжну, як його волосся, сорочку, яку старанно випрасувала дружина.
Дружина Любов Петрівна – красива жінка з теплими очима, зазвичай прокидалася разом з чоловіком. Вона завжди, дома й на вулиці, носила калинову хустку, з-під якої вибивалося золоте волосся, немов сонячне проміння розсипалося. І сьогодні, почувши клопіт у ванній, Любов Петрівна встала з пухового ліжка, підперезалась улюбленою хусткою і пішла на кухню ставити на плиту чайника.
Федір Олександрович, свіжий і красивий, незабаром вийшов з ванни й сів за стіл до чаю з ватрушкою; від цукерок, які йому поклала жінка, відмовився, приказавши: «онуки поласують, як прийдуть в гості.»
-Тобі сьогодні на роботу?, – поцікавилась Любов Петрівна, сівши за стіл коло чоловіка.
-Мені…? Яка мені, діду тарапатому, робота? Я вже пенсіонер, – пожартував Федір Олександрович. – А втім, не можу прокидатися пізніше, вже не виходить, як колись замолоду, куняти до обіду. Сиве волосся до чогось зобов’язує, як писав один молодик…
Любов Петрівна усміхнулася, встала над чоловіком й почала гладити і кучерявити його пишну сивину, ніби колись в дитинстві гралася зі снігом.
Стрілочка на годиннику вже відрізала чималий шматок тортика – було за четверту. І раптом зненацька похитнулася ідилія: здригнулася земля, стрепенулися птиці за вікном, закружляли тривожно; пробудилися й заметушилися сусіди, Любов Петрівна побігла в сусідній будинок до онуків, і лишень Федір Олександрович сидів непорушно – він бачив це життя ще на зорі.
Згодом йому зателефонували з роботи. Чоловік був шанованим водієм на серйозному підприємстві. Він був вихідний, але його викликали в аеропорт, і він швидко, не як дідусь, а як солдат, нап’яв шкіряну куртку, мисливську шапку з вушками й, прихопивши гаманець, в якому не було ні копійки, зате лежало фото дружини й онучат, вискочив надвір заводити машину.
Коли дружина повернулася, як єдина згадка про чоловіка, стояв на столі недопитий чай. Такий, як він любив, міцний, повен весняних пахощів.
-Колись ми зустрілися навесні, – пригадала Любов Петрівна. – А тепер зима украла весну…
На вулиці було вже світло, по сторонам гриміли вибухи, а потім випростувався дим і валив, як з димаря. Почорніла сама зима. Федір Олександрович нісся занесеною снігом дорогою на своїй білесенькій «копійці» і, якби не чорні підпалини довкола, його авто було би майже непомітно на живому тлі засніжених полів й заледенілого Ірпеня.
Досвідчений водій доїжджав до аеропорту. Охоронець відчинив ворота, тільки-но звидів сяйво вирячених, схожих на очі фар знайомої машини.
-Здоров’я, Олександровичу!, – крізь снігову завію і торохкотіння кулеметів кричав сивий, як і водій, охоронець. – Вас дівчата чекають в шостому ангарі. Вони одягнуті у камуфляж. Треба хутко вивезти їх звідти.
«Дівчата? Як вони там опинилися? Чому зодягнуті у камуфляж?», – промайнуло в шофера на умі. Але відповів він так, наче знав і що сталося, і що буде:
-Скоро повернусь.
І помчав в засніжену криваву далечінь. Недопитий чай стояв у Федора Олександровича в горлі.
Охоронець перехрестив його і вкотре за цей нещасний ранок помолився.
***
Мені поталанило потрапити до вишколеного загону. З колишнім фельдшером, здоровим, як стіна, «дядею» Вітею, зі спокійним та блискавичним командиром Женею, з братами-близнюками Григором і Георгієм: з одним важезним кулеметом на двох – з усіма бійцями-товаришами я познайомився вже в бою. Продірявлені ангари стали нашою другою домівкою на якийсь час, а чорно-білі полоси аеродрому – лінією життя, його своєрідною метафорою.
На моїх очах писалася історія, чергова її сторінка, яку неможливо читати без брому, і я відчував себе свідком злочину. «Моя огненноперо Україно, чом же ти палаєш, а не літаєш?! Моя «Мрія» й мої мрії!», – хотілося крикнути на весь світ. Але холодні ліси й дикі поля нашої великої Батьківщини чули мене і так, вони ніби відповідали: «напишіть сторінку слави!»
Над нами кружляли ворожі зграї, перебіжками ми пересувалися від одного ангару до іншого, і щораз від смерті нас розділяли усього кілька кроків.
Якоїсь миті я почув пустотне «клац-клац», і закляк.
-Чого завмер, чекаєш, поки «щастя» на голову звалиться?, – рішуче повертав до тями Женя.
Аж раптом замовкла й балагура Андрія, наостанок потріскотіли кулемети близнюків і Віті, і згодом навколо нас запанувала неймовірна, тривожніша за постріли тиша. Зрозумівши, що ми залишилися без набоїв, Женя звернувся у рацію за наказом, і вже за хвилину ми просувалися до вихідних воріт. І горіла земля під ногами, і горіла за нами наша земля…
Невдовзі ми стояли біля пропускного пункту. Грімкі абомовні ледве докочувалися до моїх вух, але перед очима все ще майоріли вогні пожеж і чорні гелікоптери, що згущувалися над нами, немов грозові хмари. Я не одразу помітив зажуреного дідуся, який гірко стояв один на морозі коло свого посту, тримаючи в простягнутих перед собою руках однострої. А коли помітив, то подумав відразу, що це наша з Андрієм обіцяна форма. Я підійшов до остовпілого охоронця і взяв камуфляж з його тремтячих рук, почав оглядати. Вишитими нитками на шевронах блистіли дівочі прізвища: «Польова», «Ялова». Камуфляж був весь в дірках. Нарешті охоронець поглянув мені в очі, і погляд його тихо, ніби шепотом, промовляв: «тепер і ти знаєш…»
Вечоріло. Прокидалися на небі зорі: фугасні і кумулятивні.