На жаль, на 35-му році державної Незалежності України ми не можемо сказати, що українська мова стала ДЕРЖАВНОЮ у сенсі її всеохоплюючого, тотального застосування в усіх без винятку сферах державного, науково-технічного, економічного, культурного, а головним чином, побутового життя і спілкування українців. Прикладів несприйняття, ба, й навіть зневаги до української мови, особливо у сфері обслуговування та мистецтва ми можемо знайти досить багато у соціальних мережах та інших електронних і друкованих джерелах. Як приклад, – поведінка деяких київських таксистів та рестораторів, відомої Вєрки Сердючки та інших з їхнім агресивним ігноруванням державної мови. На вулицях наших міст, зокрема й навіть у найбільшому україномовному місті світу – Львові, – дедалі частіше ми можемо почути і побачити зухвалу поведінку окремих суб’єктів із числа т.зв. почекунів і відвертих українофобів, які свого часу принишкли, а тепер дедалі частіше піднімають голови.
Незрозумілою є і позиція деяких наших вищих урядовців. Згадаймо хоча перепетії у середовищі чинних органів державної влади навколо посади Уповноваженого із захисту державної мови. Явний відкат вищого чиновництва від української справи, який намітився останнім часом, також є свідченням того, що точку неповернення у засадничому для українців мовному питанні ще не пройдено.
Як видно, боротьба за мову не закінчилась, ця боротьба триває та обіцяє бути дедалі напруженішою і точитись ще багато років.
Мова – це стрижень нації. Який стан мови, такий стан і нації/держави, якщо вона (нація/держава) існує.
Зараз не має значення, якою мовою говорили наші предки. Якщо ми існуємо, самоіндентифікуємо себе як націю, маємо свою державу, значить наші предки говорили правильною мовою. А мовне питання, як таке, має винятково важливе значення лише для сучасності, у якій ми живемо, та нашого майбутнього.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
До речі, дуже багато народів і держав зникло в горнилі світової історії і часто зникли без сліду. За влучними висловом Ліни Костенко «Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову». То яке значення тепер має мова зниклих етносів?
Як приклад, етнос давніх новгородців, яких фізично винищила московія у 15-му столітті (аналогія з сучасністю – московитів повадки не змінюються). То чи має значення, якою мовою вони (давні новгородці) говорили – староукраїнською, московською, фінською (варіантом угрофінської) чи ще якоюсь? Вонипросто перестали існувати разом з їхньою мовою.
Тож якщо виховання нових повністю україномовних, патріотично налаштованих поколінь українців після століть московитської «денацифікації» – це дуже тривалий і складний процес, пов’язаний із зміною ментальності людей, то вже тепер ми можемо цей процес значно прискорити шляхом незначних і, навіть, непомітних на перший погляд, дій (можна вважати – адміністративних), домогтись більш-менш швидкого перелому на мовному фронті, принаймні у його понятійному сегменті.
З юних літ знаємо, що людська мова, слово – це певна інформація, що передається між людьми з допомогою звуків, сигналів, зображень. Звукові коливання повітря чи зображення і кольори сприймає будь-який живий організм. Проте, для людей слова – це щось більше, ніж інформація та набір сигналів, і є вони чимось таким, чому ми не завжди надаємо належного значення і оцінки. Не просто так І. Франко запитує, чи свідомі ми значення СЛОВА. Повсякчас вживаємо різні слова, дбаючи передусім про передачу інформації та своїх почуттів (емоцій), часто не замислюючись над формою словесної подачі, над тим, якої словесної обгортки ми надаємо своїм думкам. А між тим, саме слово як таке (згадаймо Новозавітне: «Спочатку було Слово») може мати самостійне значення, воно, як відомо, може зцілити і поранити, підтримати і збити з ніг, надихнути і кинути у зневіру, врешті-решт, слово, сказане у певний момент, може матеріалізуватись як у хороші, так і у погані події (принаймні так стверджують психологи та дослідники надприродного), слово може впливати на життя і долі людей, події тощо.
Тож поетичний вислів Івана Франка, винесений у заголовок цього допису, вкотре спонукає нас замислитись над гігієною мови, обґрунтованістю і доцільністю вживання тих чи інших словесних конструкцій. Принагідно рекомендував би усім ще раз перечитати згадану поезію нашого Каменяра. Цей вірш дуже ємний, філософський, повчальний і сьогодні дуже актуальний.
Сказане більш притаманне міжлюдським стосункам, мовній поведінці окремих особистостей на індивідуальному рівні. Проте сьогодні, у час геноцидної війни московії проти України, як на мене, більш значущим, і дозволю собі вжити такого слова, як «доленосним», є колективна мовна гігієна, ба більше, – мовна безпека і незалежність.
Останніми роками-місяцями Україна багато зробила на царині декомунізації, дерусифікації, відновлення топоніміки. Зокрема, ухвалено Закон України «Про забезпечення функціонування української мови як державної», запроваджено новий Український правопис, відновлюється історична правда та історична пам’ять українського народу тощо.
Разом з тим, слід зазначити, що повного і остаточного розриву з колишньою метрополією у колективній свідомості українського народу і (що дуже прикро) певної частини його керівної верстви, ще не відбулось.
Як відомо, наш одвічний та екзистенційний ворог – московія – з одного боку майже нічого питомо свого (крім хіба що лаптів і обсценної лексики – мату) не має і користується тільки краденим, «віджатим» або «запозиченим», як то – територією, прапором, гімном, гербом, самоназвою, мовою (так, – саме мовою), фольклором, музикою (піснями), народними музичними інструментами (навіть балалайкою), науковими відкриттями і технічними винаходами, персоналіями діячів політики, науки, культури, мистецтва, кулінарними виробами (наприклад, пельменями, і навіть український борщ хотіла прихопити, та цього разу невдало) тощо. Краде навіть генофонд – наших українських дітей. У той же час усьому світу, куди тільки може дотягнутись, намагається нав’язати те, що вважає своїм, або узагальнено – так званий «русскій мір».
Безталанні, але агресивні раби, вихідці з боліт, постійно хочуть захоплювати спадщину та надбання Руси в усіх їхніх видах і формах.
Але зупинімось лише на одному об’єкті московських крадіжок – слові/мові та визначеннях засадничих для нації понять.
Століттями московія забороняла, нищила, перекручувала, паплюжила і висміювала українську мову. А ті складники мови, яким «милостиво» було дозволено продовжувати своє існування, підлягали «зближенню» з «вєлікорусскім язиком», як, зрештою, і з їхнім етносом. Тобто, провадився справжній лінгвоцид (мововбивство), логічним продовженням якого стали етноцид і геноцид – омріяна найвища і кінцева мета життя «старшева брата».
Найбрутальнішим прикладом лінгвоциду є викрадення і привласнення московією слова «РУСЬ» та перетворення його у назву державного утворення – «россия». Мешканці тої держави з великим задоволенням користуються цим «віджатим» словом, називаючи себе «русскімі» і «россіянамі».
Але найприкріше те, що вкрадену самоназву толерують самі обкрадені українці, як пересічні громадяни, так і очільники держави, політики, громадські діячі, державні службовці тощо. Хіба правильно, що ми погодились з тим, що злодій користується нашим іменем? Якщо злодій краде у громадянина пальто, а потім хизується у ньому на очах громади, то власник пальта має право відібрати свою річ у зловмисника (якщо захоче і зможе), а не милуватись тою річчю і казати, як вона личить крадієві.
Через таку крадіжку імені, наші предки були змушені змінити свою самоназву з «русичі», «русини» на «українці», бо не хотіли бути «малоросами». І в умовах колоніальної залежності, мабуть що, іншого виходу, щоб якось зберегти свою ідентичність, уникнути повної асиміляції та зникнення як нації, не було.
Інша справа – наша сучасність, доба відродження державности України.
Можливо, колись ми прийдемо (а таки прийдемо!) до зміни назви нашої держави за М. Грушевським на «Україна-Русь».
А поки що треба зробити бодай мінімальне: якщо й не повернути собі негайно, то принаймні відібрати у ворога наше вкрадене ім’я, не дати йому (ворогу) користуватись краденим хоча б на території нашої країни. І якщо ми самі якийсь час ще не зможемо використовувати це ім’я стосовно самих себе (нехай вкрадене і повернуте пальто поки що повисить у нашій шафі до кращих часів), то для початку треба хоча б відібрати у злодія своє. Нам ніхто не може заборонити спочатку у внутрішньому обігу, а потім і у міжнародних стосунках називати відоме терористичне угруповання московією або московщиною, а членів цього угруповання – московитами чи москвинами. Тобто так, як це офіційно було ще у 18-му столітті.
Нехай вони називають себе як хочуть, а ми повинні називати їх згідно з нашою історичною традицією та правилами української мови.
Справді, німці називають себе «дойч», а ми їх – «німці», самоназва грузинів «картвелебі», угорців – «мадяри», фінів – суомалайсет, румунів – роминь, англійців – інгліш або брітіш, китайців – хань, індійців – бгарата і так далі. Але ж ми називаємо їх по-своєму!
Отже, як би не називав сам себе той чи інший народ, інші народи (зокрема, і український) дають йому назву відповідно до своїх правил, традицій, мовних норм. То чому ж ми на догоду злодію, поневолювачу, геноциднику мусимо користуватись його забаганками, породженими імперськими комплексами меншовартості, а радше манією (недо)величності, і тим самим покірно легітимізувати крадіжку нашого імені/самоназви? Якщо ми самі, як жертва крадіжки, погоджуємось з цим фактом і підтверджуємо це щоразу, як у внутрішньому обігу, так і у міждержавних стосунках, коли мова йде про країну-злодія, то хто ж нас у світі буде поважати?
Не протестуючи проти брутальної крадіжки імені, ми реанімуємо або суттєво підживлюємо комплекс меншовартості, який постійно, упродовж століть прагнув (а тепер ще більше прагне) нав’язати нам ворог. У багатьох країнах світу і досі деякі люди не розрізняють країну Україну і країну-окупанта, українців і московитів. Мовляв, які ж ви нащадки Русі і русичів, якщо є такі собі «русскіє» і «россія», а центр їхній – у москві? І таке ставлення до нас інших народів з огляду на сказане можна вважати цілком логічним. Тому зміна назви країни-агресора і окупанта, принаймні для нашого внутрішнього застосунку, – наше право і обов’язок. І це повинно стати черговим і надважливим кроком в утвердженні історичної справедливости та української ідентичности/самоідентифікації.
А ще треба мати на увазі, що прийде час, коли московія, мабуть, вже роздроблена, якоюсь своєю оновленою частиною захоче приєднатись до певної авторитетної міжнародної організації чи спільноти (щоправда, у це слабо віриться) на засадах консенсусу країн-членів. Тоді Україна, як повноправний учасник тих спільнот, буде мати право не пустити до кола обраних уламок колишньої імперії, допоки він (уламок) офіційно не поверне собі свою колишню історичну назву/самоназву. Такі прецеденти у світовій політиці вже були, наприклад, коли колишня Македонія під тиском Греції заради вступу до ЄС, НАТО, інших поважних міжнародних структур, змінила свою назву на Північна Македонія. Робімо висновки!
А поки що ми продовжуємо лише намацувати, формувати свою мовну окремішність і незалежність (що, зрештою, добре, шкода лишень, що так довго ми це робимо і так запізнено), виробляючи і практикуючи різні правила мовної поведінки. Інколи ці пошуки набувають дивних і незугарних, принаймні, як на автора цих рядків, форм.
Зокрема, наш президент, очевидно з найкращих спонукань, бажаючи потролити, принизити, поставити на місце окупантів, віднедавна почав вживати слово «руські» замість «росіяни». Зрозумілим є його прагнення якось додатково принизити, ущемити ворога, завдати удару по його пихатості. Проте, видається дуже сумнівним, що така підміна слів якось засмутить окупантів, в українців викличе приплив самоповаги, а за кордоном не буде сприйматись як чергова «складність перекладу». Вживаючи слово з коренем «рус»/«русь» (від слова Русь), президент мимовільно, ще більше, ніж при корені «рос» (від слова «россія»), легітимізує крадіжку нашого питомого імени.
З тих самих міркувань є неприпустимим називати відому псевдорелігійну, по суті сектантську структуру «руською православною цервою». Дуже часто деякі наші мовці услід за президентом та іншими публічно-медійними особами безпідставно поширюють і легітимізують цю назву Ця «церква» не є «руська», бо ніякого відношення до Руси ніколи не мала, а тому й називатись «руською» права немає. Вона є московська – це точно. Але чи є вона церквою у канонічному розумінні, – це ще те питання?
Також дехто безпідставно вживає вираз «руський світ». Що це, світ Руси-України? Мабуть, що – ні. То чому ж ми послуговуємось такими словосполученнями-покручами?
Поганий приклад не раз подає і наше ТБ. Так, на одному із загальнонаціональних телеканалів щовечора виступає популярний військовий експерт (до речі, досить фаховий), який позиціонує себе, як етнічного українця. Мало того, що він промовляє виключно по-московськи, так ще й постійно використовує такі слова, як «россіянє», «россія», «русскій» тощо. Це неприпустимо з будь-яких міркувань!
Отже, слово «руський» можна вживати лише у контексті слова «Русь-Україна» і ніяк не прив’язувати до слова «россія», якого українці взагалі не повинні вживати ні на побутовому, ні на офіційному рівнях.
Коли ми плутаємо поняття «російський» і «руський», то мимохіть, окрім іншого, також завдаємо удару і по нашому споконвічному і законному праву на спадок давньої України-Руси, за який століттями воює московія, намагаючись цей спадок привласнити.
Тому мусить існувати лише одне позначення нашого ворога – москва, московія, московщина, московити та похідні від цих слів. Відступ від зазначеного правила може мати місце (та й то до певного часу) лише у міждержавних відносинах. І ці слова (на відміну від таких, як «кацапи», «кацапня», «русня», «ординці», «орки», «колоради», «колорадини», «ватники», «совки», «лапотники», «лаптеногі», «путіноїди», москалі-азіяти тощо – адже українська мова дуже багата) не слід розглядати як образливі, а виключно, як нормативні.
До слова, ворог не тільки на побутовому, але й часто-густо на офіційному рівні називає наш уряд або державу не інакше, як «Київський режим», «Київський нацистський режим», «хунта», українців «хохлами», «укропами», «нациками» та іншими словами у тому ж роді. А ми чим відповідаємо? Шанобливим «россія»?
Зовсім не закликаю уподібнюватись до агресорів-окупантів у пошуках та застосуванні образливих назвиськ (як каже відомий «інтелектуал» і «класик», «хто як обзивається, той так і називається»), але й надавати речам і явищам своїх нормативних та легітимних імен – найвищий час.
Далі. Від початку повномасштабного вторгнення московії в Україну з чиєїсь легкої руки набуло поширення слово «рашизм». За Вікіпедією воно походить від слів «Росія» (англ. Russia, «Раша») + «фашизм» або російський фашизм.
Сучасна наукова думка, в особах таких її яскравих представників, як італійський філософ, письменник, лінгвіст Умберто Еко, британський вчений Лоуренс Бріт та низки інших, визначила приблизно 14 ознак, якими характеризується явище фашизму. Ознаки фашизму в основному збігаються в усіх серйозних дослідженнях. І усі ці ознаки притаманні авторитарному режиму, що панує у путінській московії.
То навіщо ж цей режим виокремлювати з інших таких же фашистських, надаючи йому якоїсь особливої означеності, особливої словесної форми? У світі не існує прив’язки поняття фашизму до конкретної країни. Ніхто ж не придумує специфічних назв, скажімо, для словацького фашизму (якийсь «словашизм»), угорського (якийсь «угрофаш»), сербського (якийсь «сербашизм»), англійського (якийсь «англошизм») (даруйте за таку гру словами), чи для якогось іншого фашизму, переважно часів Другої світової війни та наступних історичних періодів. Попри те, що у зазначених та багатьох інших країнах у різні періоді їхніх історій фашизм, як явище, існував.
Таке спеціальне виділення, як «рашизм», неодмінно веде до розмивання поняття фашизму, у даному випадку стосовно московського авторитаризму. Справді, навіть у контексті міжнародного права (особливо, коли московській верхівці доведеться відповідати за свої злочини в Гаазі), хтось може сказати, що фашизм – це гітлер, мусоліні та інші, а рашизм – це не так страшно, це щось інше, пов’язане з «російською» (знову натикаємось на корінь слова «Русь»!) національною ментальністю. Мовляв, це є чимось слов’янським з «загадковою» душею, отже, і не таким страшним і тому не слід ці два поняття змішувати та однаковою міркою міряти і засуджувати, як морально, так і юридично.
У міжнародному праві, нормативно-правових актах, міжнародних конвенціях навіть не існує поняття «рашизм» на відміну від понять «геноцид», «злочин проти людяності», «воєнний злочин».
Послуговуючись словом «рашизм», ми даємо у руки захисників злочинців на майбутньому Міжнародному трибуналі над країною-агресором, хоч і мінімально значущі, але усе ж такі-сякі пом’якшувальні вину агресора арґументи. Справді, ці захисники можуть сказати, що фашизм – це дуже погано, це явище засуджено людством і немає фашизму виправдання. Але ж «рашизм» – це щось інше, це різновид російського (ще скажуть слов’янського, чи ще якогось іншого) авторитаризму, це фашизм московитів «з людським, слов’янським обличчям». Тому він не є таким страшним і небезпечним, як «класичний», «звичайний» фашизм, отже до його ідеологів та носіїв потрібно ставитись поблажливіше, ніж до відомих фашистів 20-го століття.
То навіщо ж фашизм маскувати «рашизмом»? Чи не правильніше було б називати речі своїми іменами, скажімо «московський фашизм», «московитський фашизм», «москвофашизм», «путінський фашизм», «кремлівський фашизм», де ключовим є слово «фашизм», і відмовитись від слова «рашизм»?
І насамкінець. У 2019 році ухвалено новий Український правопис, який частково зберіг усталені норми української мови, а частково запровадив у ній суттєві зміни.
Зокрема параграфами 40 і 53 збережено норми, згідно з якими власні назви людей, географічні назви та назви держав пишуться з великої літери. Так само з великої літери пишеться перше слово речення, незалежно від того, чи є це слово власною назвою чи є загальним.
Однак, з початком московсько-української війни українці усуціль почали писати слова, пов’язані з країною-агресором, з малої букви. Наприклад, москва, росія, курськ, путін тощо. Зрозуміло, що такий відступ від мовних правил є виявом емоційного, протестного ставлення наших людей до ворога, справедливим і зрозумілим бажанням взяти його (ворога) на кпини, принизити, потролити, як тепер інколи говорять. Але, чи не забагато честі для моральних потвор з-понад боліт, щоб заради них ми свідомо спотворювали свій, як і мову, збережений і вистражданий попри репресії та терор, правопис? Заради кого і чого ми це робимо? Малі букви при написанні власних і географічних назв не застосовувались навіть щодо країн-агресорів Другої світової війни та їхніх злочинних керівників. Особливо дивно виглядають малі букви на початку речення. Пам’ятаю, дитинстві, у початковій школі, щойно навчившись писати і читати, ми застосовували цей прийом щодо деяких своїх друзів-опонентів. І це було для нас весело, дотепно і цікаво.
Зараз, у дорослому, політичному житті, подібне літературно-гротескне «зведення порахунків» з агресором виглядає дещо кумедно, справді по-дитячому. Вбачається сумнівним підлаштовувати свої мовні (як і будь-які інші) правила під окупанта, нехай, навіть, і за своєю волею.
Проте, якщо у суспільстві виник запит на таку зміну правопису, якщо вже й вносити якісь лінгвістичні зміни у наше життя, то краще робити це шляхом унормування їх (цих змін) у новому Українському правописі 2019 року. Вносити такі зміни до правопису необхідно винятково для позначення країни-агресора, як це зроблено у законодавстві про декомунізацію і деколонізацію.
Задля справедливости слід сказати, що автор цих рядків також на письмі послуговується малими буквами для означення нападника і робить це лише виключно услід за суспільством та ЗМІ, яким, як видно, такі зміни припали до смаку і люди у цілому вже не готові відмовлятись від новітнього неписаного правила. Одночасно автор вже давно виключив із свого усного мовлення та письма слова з коренем «русь», «рос» та поняття «рашизм» для позначення того, що стосується московії, московщини, московитів, московського фашизму тощо.
Українська мова дуже багата, барвиста і через повсякчасну народну творчість перебуває у діалектичному процесі постійного розвитку і збагачення. Зрештою, новітні зміни у правописі – це уподобання, які поки що не підпадають під суворі правила: на колір і смак – товариш не всяк. Але вирішувати, узаконювати, у якийсь спосіб регламентувати питання правопису відповідно до запиту суспільства на нормативно-правовому рівні рано чи пізно доведеться.
То чи не слід вже тепер, не зволікаючи, офіційно унормувати народну ініціативу (як спеціяльний виняток) відповідними змінами у новому Українському правописі 2019 року?
…І замість післяслова. Колись московія, – ця незаконно роджена тюрма народів, цей штучно і насильницьки зліплений клаптиковий конгломерат різнорідних територій та етносів, це терористичне державне утворення, яке варте експонування у якійсь уявній кунсткамері геополітичних потвор, виродків і монстрів, – неодмінно зазнає розпаду і зникне, як держава, у глибинах світової історії.
Тож не хочеться, щоб в уяві і пам’яті майбутніх поколінь людей вона (московія) потягла з собою на темне дно історії славне ім’я Русь, подібно до того, як один відомий московитський крейсер, напрям руху якому визначили нащадки русичів, потяг на дно українського Чорного моря назву столиці країни боліт, рабів, крадіїв, мародерів, ґвалтівників і терористів.
Володимир КЛЮВАК,
член НСЖУ