(містична історія)
Хто з нас не погодиться із Станіславом Лемом, що наша діяльність непевна? Адже заздалегідь до кінця не знаєш, до чого вона приведе і чи зміниться при цьому на краще те, що нами задумано і на що ми очікували.
І навпаки, бездіяльність, як свого часу писав мудрий письменник, абсолютно певна, оскільки ми наперед все знаємо про наслідки своєї бездіяльності, тобто те, чим вона закінчиться, а чи навіть не почнеться, як вже нам захочеться!
Попри практичну значимість цієї непростої дилеми – робити щось чи не робити, нам все ж інколи набридає безділля і ми намагаємося довести задумане діло до кінця, не вельми усвідомлюючи наслідків благого наміру, котрий частенько веде до самісінького пекла навпростець.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Почну здалеку – так буде ліпше. Декілька років тому я обладував під своїм балконом невеличкий квітник-звіринець. До цього мене спонукав давній приятель Антін із сусіднього під’їзду, дружина і донька якого бавлять внуків та правнуків у Бельгії, куди вони перебралися зі Львова років з двадцять назад, полишивши старого доживати відведеного віку на самоті.
Його скромне помешкання на першому поверсі типового для останніх десятиріч ХХ-го століття дому звернене вікном на незмінно похмуру північ.
Проходячи якось весняної днини мимо, я уздрів приятеля під навислим балконом із лопатою у тремтячих руках – Антін порядкував на підвладному йому клаптику землі, як це роблять усі поважні господарі при першому сухому потеплінні.
Привітавшись, я делікатно поцікавився, на які такі врожаї він сподівається, адже з північного боку, та ще й у затінку крислатих дерев, може вродити хіба що гренландський мох, на що він присоромив мене і порадив теж братися за рискаль.
Будучи лінькуватим від природи, я не вельми охоче, а все ж послухався його поради, бо що там казати – мій куточок між сходами на вулицю Наукову, західною стіною дому і притуленою до нього з південного боку невисокою прибудовою надавався для рільництва значно вигідніше, аніж клаптик сусіда.
Щоправда, місце для невеличкої грядки площею менш як на пів сотки було так само захаращене битим склом, сплющеними пластиковими пляшками та іншими виробами одноразового використання.
Я теж мешкаю на першому поверсі того ж дому з вікнами на південь та захід, але мої балкони розміщені значно вище порівняно з приземленим балконом Антона.
Отож, не відкладаючи добру справу до наступної весни, я озброївся лопатою, з твердим наміром переплюнути сусіда смачно сплюнув на долоні – і за один захід багаторічну цілину було успішно піднято.
Два самоскиди тлустого чорнозему ще років із тридцять тому охоче звалив мені на майбутню грядку зовсім незнайомий водій КАМазу всього за пляшку «Пшеничної».
Були часи! – на дитячому майданчику, саме навпроти західної стіни нашого будинку, власники орендованої парцелі надумали рити котлован під висотний дім – отож, щоб не вивозити грунт десь за місто, шофер зробив вигідну для обох нас справу з подвійним професійним задоволенням.
Розтривожені бізнесовими планами новоявлених ділків мешканці навколишніх будинків, як могли, протестували проти розпочатих робіт, бо за їх розумінням без ігрового майданчика діти вже зовсім не бачитимуть білого світу.
І я сам якось випадково спостеріг з вікна, як ще чинний тоді дипломований юрист Антін у світлі циганського сонця з молодечою енергією переконаного протестанта обдирає дошки від загорожі навколо котловану і волочить до себе додому.
Що тут приховувати тепер через стільки-то літ?! Я хутенько одягнув штани – і мені теж ще перепало на майбутні потреби чотири смолисті дошки.
Та, зрештою, нестихаючі хвилі нічного опору поступово вщухли – дванадцятиповерховий красень дім став на визначене долею місце і діловитий Антін у числі перших поселенців придбав у ньому чотирикімнатну квартиру під ключ.
Щоправда, 85-літній самітник ще й дотепер перебивається у старій однокімнатці, а набуті тяжкою працею хороми здає в оренду.
Якось, вже значно пізніше, за гальбою пива, я поцікавився, у яку копійчину обійшлися бідному юристові ті хороми? Не кліпнувши й оком, Антін відверто признався, що йому тоді вдалося збути оті дошки із захисного паркану за грубі гроші.
Від його слів я похлинувся пивом, бо на таку щиру правду, признаюся, зовсім не сподівався. Відкашлявшись і важко зітхнувши від того, що моїми чотирма обаполами поки що цікавився лише шашіль, я беззастережно повірив сусідові.
Та й як не вірити старому приятелеві і досвідченому правникові? Десь таки, видко, він натрапив тоді на розумного клієнта, котрому ті сучкуваті штахетини були конче потрібні.
Наші юристи – вони, як ніхто й ніде у світі, відзначалися діловою винахідливістю завше, а тим паче у золотий період дев’яностих, не кажучи вже про теперішні, демократичні часи.
Та менше з тим, як часто любить казати Антін.
Біла стіна висотного дому, що виріс на місці дитячого майданчика, відбиває вранішнє проміння сонця просто на мою грядку, в полудень від неї так і пашить, а з південно-західного боку трохи зміщена до сходу будівля зовсім не затінює квітника.
Тож мені вдалося облаштувати невеличкий куточок живої природи там, де до того були щедрі розсипи одноразових шприців на звалищі побутового мотлоху з підбалконними закапелками для заблудлих бомжів на додачу.
А коли я ще й відгородив грядку від переходу на вулицю Наукову невисоким, нижче коліна, ажурним плотиком із пруття верболозу і висадив на ній квіти, то вже з наступного дня зі мною шанобливо віталися не лише мешканці нашого будинку, а й зовсім незнайомі мені перехожі.
Та на посадці вітчизняних квітів я не зупинився.
На привокзальному ринку мені порадили купити насіння в’юнистої колумбійської, а чи перуанської іпомеї та ще якоїсь там плетистої ліани, що так само зростає у тропіках південної півкулі.
При такій купівлі я неабияк наражався на ризик потрапити в буцегарню за публічне вирощування наркотичного зілля, але я ще й дотепер повністю не позбувся вродженої довірливості, то ж чемно подякував бувалим квітникарям за цінну пораду і з огляду на доступну ціну товару замовив у темне віконце кіоску два невеличких пакетики.
Непоказні зернятка тропіканок довго не сходили і я вже було запідозрив базарного кіоскера у прилюдному обмані та навіть подумував про використання мною колумбійського насіння не за призначенням, але згадавши дату засіву на початку квітня місяця, коли за екватором у повному розпалі розкошує осінь, потроху заспокоївся.
Аж до кінця травня сім’я ліан зберігало пам’ять широт південної півкулі, але тепле сонечко і рясні дощики зрештою перекодували генетичну програму тропіканок – зернятка дружно проклюнулись і сходи хутко пішли в ріст.
А як тільки-но вони відкущувалися і буйні пасинки стрімко поплелися по тичках вгору, то за кілька тижнів простір під балконами виглядав як затишні гроти, що відгородилися від світу непроглядною стіною американської зелені.
Вже у липні місяці на моїй грядці буяли тропічні джунглі!
А де ви бачили джунглі без тваринного світу?..
Першим напросився на поселення в гроти слон.
Отож я підібрав неподалік на смітнику стару автомобільну шину, старанно відчистив її від бруду і встромив у неподатливу покришку правдиво вигнуті бивні, які вистругав із кореня лози, що корчувато зростає під авіатрасою обабіч шосейної дороги на Сокільники. Затим я приплів до вичовганої поверхні шини довгого гнучкого хобота та великі віяла-вуха і пришурупив на потрібному місці пару жовтих закруток від пластикових пляшок.
Трохи згодом мені вдалося доточити до голови слона широку спину, пропорційно відвислий живіт і міцні ноги. Вийшов гігант натурального зросту і масті! Щоправда, за браком місця у гроті він у мене вийшов безхвостим.
Але скільки там того хвоста у африканського велетня?! І як добре замислитись – то нащо йому той хвіст взагалі здався?! До вуха він однаково не дістає, товсту шкуру на спині докучлива муха аж ніяк не прокусить, а від лева таким батіжком не дуже то відмахнешся!
На мою думку, непоказний слоновий хвіст – то дрібний недоробок Творця у процесі творення класу ссавців!
Але ж народженого для життя створіння вже не переробиш!
Навіть якщо ти бог…
Цілком ймовірно, що увінчавши численний клас хвостатих ссавців слоном як найбільшим та найрозумнішим їх представником на Землі, Творець обійшов навкруг свого витвору, оглянув з усіх боків вайлувату фігуру створеного ним тюхтія, побіжно визнав хвостиковий гандж і для видимої симетрії екстер’єру доточив йому до ще мокрого носа довгого і гнучкого хобота.
Покінчивши морочитися зі слоном і вже без належного творчого настрою Він взявся за вищих приматів.
Нашвидкуруч зліпивши волосатого орангутана, страхітливу горилу і огидну шимпанзе, вкрай невдоволений їхнім виглядом Творець пожбурив безхвосту компанію в джунглі услід за хвостатими родичами і приступив до Завершення свого головного Замислу.
Щойно скинуті на землю взірці вищих приматів ще стояли перед очима, то ж Він довго не замислювався над усуненням очевидних відхилень від ідеалу і в доброму настрої закінчив Роботу.
Немало втішившись результатом, Він дбайливо опустив своє Творіння на Землю теж безхвостим.
Попри відсутність модного тоді у небесних колах хвоста, останній Примат настільки сподобався Творцеві, що для компенсації за відхилення від моди Він наділив його завбачливо притриманими рештками сірої речовини – щедрою пригорщею божественної глини – Розумом!
І присвоїв йому титул Першого Вищого Примата на Землі!
Іншими словами – нарік Людину Царем Природи!
То ж подякуймо Йому за Труд, за Щедрість і за царські муки…
Та менше з тим, як любить часто повторювати сусід Антін.
Найважчу – і найважнішу! частину слона – голову ще задовго до того, як до неї приплівся безхвостий тулуб, я підвісив до давно від’єднаної від системи дюймової газової труби, що попід нижніми балконами без потреби огинає західну стіну дому.
Голова слона визирала із буйних заростів квітучих ліан, світила жовтими очима з чорними чоловічками-шурупами по центру закруток і могутніми бивнями застерігала перехожих не переступати через пліт і не затоптувати грядку.
Та добрі починання не терплять перерви на відпочинок.
Аби слонові, як особині соціальній, не було нудно на самоті, я сплів із прутиків верболозу страшну зміюку – конголезького пітона, а чи амазонську анаконду, одним словом, довжелезного удава. Його розчепірена пащека націлилася гострим зубом на сусіда, а холодне полум’я гіпнотичних очей і роздвоєний язичок віщували слонові невтішну долю.
Бо хто не побачив у джунглях удава – того вже немає на світі…
Трохи оддалік у затінку, на обрубках палів, які з невідомих причин так і залишилися стирчати з-під землі по закінченні прибудови, чатував на легку поживу і білозубо шкірився на світ голодний американський крокодил – триметровий кайман.
Бо хіба десь є на землі тропічні нетрі без крокодила?!
А на завершення пейзажу, над відрізком труби між балконом і плоским дахом примурка, у піднебессі ширяв у небесах, тобто застиг у стрімкому леті, голомозий орел, чомусь більш подібний на доісторичного птеродактиля, хоч як я не старався зробити його схожим на перуанського грифа.
Бо хто не знає, що тропічне небо німе без орлиного клекоту?!
Та менше з тим…
Приємною несподіванкою для мого куточка стала поява правдивого домашнього кота, котрий першим оцінив позитивні зміни у звиклому йому довкіллі. Щоденні відвідини ним квітника свідчили про його високу оцінку моєї роботи. За дощової погоди він полюбляв вилежуватися під балконом на спеціально вистеленому для нього уламку м’якого пінопласту.
На відгодованому приблуді вилискувало чотири масті: чорна, біла, сіра і жовта. То ж коли він ніжився на своєму персональному ложі безхмарної днини, то крізь зелене решето ліан у відблисках сонця був схожим на плямистого ягуара із родини кошачих, якими кишить непролазна сельва вздовж приток Амазонки та Оріноко.
Я його так і назвав – Ягуар.
Щоправда, ще не усвідомлюючи небезпеки, Ягуар у перші ж відвідини квітника зацікавився своїм віковічним партнером у смертельній грі «Хто – Кого» вполює на сніданок – і для ближчого знайомства необачно заліз у роззявлену пащу каймана розвідати, чи не зачаїлася у його череві якась сіра мишка.
Однак поживи там для нього не знайшлося і на перший раз все обійшлося без пригод. Заднім плазом, тобто вперед хвостом, він якось та видряпався із зубастої пастки крокодила.
Таким чином, анітрохи не думаючи про наслідки, я створив квітник-заповідник, який став притулком для шести тропікан, тобто шести представників флори і фауни тропічних широт південної півкулі – поясу Козерога.
Вітчизняний Ягуар в рахунок не йде як один із трьох головних посланців хвостатої родини на сухопутних меридіанах і широтах від Арктики до Антарктики.
До речі, ця вража трійця, тобто собаки, коти і миші, як одвічні сусіди, вічно перебувають у напружених конфліктах саме через повсюдне заселення ними земної суші. На мою думку, це єдине логічне пояснення постійних проявів їх взаємної ненависті та однобічної любові.
І не шукаймо тут якихось аналогій на підтвердження моєї випадкової гадки.
Та менше з тим…
За інерцією творчої наснаги і за логікою божественної гармонії мені нараз закортіло підселити до дружньої компанії тропікан і тропіканок ще й сьомого тропікана.
Ви лишень погляньте на Світ Божий і вникніть в суть вселенського порядку: сім днів триває тиждень, сімома кольорами виграє райдуга, сім тонів звучить у музичному ряду!
Та ще багато чого на світі по сім!
І навіть брати наші менші – усі земні ссавці без винятку, до котрих належимо і ми, люди – спілкуються зі світом та між собою відкритими до єднання сімома каналами. Тобто сімома отворами у черепній коробці: очі, вуха та ніс – тричі по два і, нарешті, найголовніше, хоч хто вам не забуде нагадати – рот!
І Боже борони наш череп від восьмої дірки…
Ба! – навіть цариця наук – незбагненна математика, з її всесильним дослідницьким апаратом містить сім невизначених операцій!
При розгляді певних задач математичний аналіз розкриває будь-які невизначеності, але не може зменшити, чи збільшити – а навіщо? – їх числа. Їх незмінно було й залишається рівно сім!!!
Насмілюсь припустити, що пов’язані із числом сім вселенські Загадки Творця ніколи не будуть розгадані!
Та менше з тим, як любить повторювати Антін…
За роботу!
Отже, список тропікан вимагав від мене не лише нагального поповнення, а й повного його закриття. Треба спішно, поки не засохло в’язове лико, знайти і заселити у квітник сьомого тропікана!
Часу було обмаль, а кандидатур тьма – кожному з нас відома проблема вибору чогось вкрай бажаного за наявності певного числа сприйнятливих варіантів…
Скажімо, проблема вибору батьками невістки для перезрілого парубка-сина, а чи – значно рідше! – підхожого зятя для вередливої доньки…
І всяк не раз таке бачив – мені якось незручно про це навіть говорити! – проблема вибору щонайліпшого варіанту практично завжди спостерігається при колективних відвідинах бакалійного відділу гастроному!
Та менше з тим…
Я довго роздумував, перебирав, відкидав і знову повертався до щойно відхиленої особини для закриття нею списку семи тропікан.
А тим часом в’язове лико висихало просто на очах…
З розпачу я жбурнув останній його жмут у ванну з теплою водою і плюхнувся услід за ним, аби хоч трохи розслабитися і заспокоїти розхитану нервову систему.
І вслід за цим раптом – Евріка! Та що тут довго думати і гадати?! Ось він! – і не сьомий тропікан, а перший!
Мій знак зодіаку! Козеріг!
Розпочавши, як годиться, з ліщинового хребта та вербових ребер, я хутко поставив на рівні ноги скелет гірського козла, котрий, на мою думку, мав би безжурно пострибувати на тропічних крутосхилах Південної Америки.
Та заглянувши для підтвердження свого вибору в Google, я з глибоким розчаруванням дізнався, що родина гвинторогих козлів здебільш розповсюджена у високогір’ях центральної Азії. То ж мені довелося круто змінити програму і замість рогатого козла почати плести безрогу ламу, що пощипує соковиту травичку в еквадорських, а чи в перуанських Андах.
Однак екзотична вівця так мені і не вдалася через брак в’язового лика на її довгу шию. Матеріалу під рукою залишалося все менше й менше, то ж я, не змінюючи скелету, змушений був закрити список сімох тропікан і зупинитися на дещо сумнівному, зате значно економнішому варіанті сірого ослика.
Незмінно усміхнений віслюк вийшов таким симпатичним, що й досі поліпшує настрій перехожим, підморгуючи їм своїм голубим оком і привітно помахуючи довгими вухами та хвостиком-китичкою при найменших подихах вітру.
І нехай мені вибачить мій гордовитий Козеріг, але як би виглядав наш строкатий світ без натуральних ослів?!.
Та менше з тим…
Забігаючи наперед скажу, що через свою спокійну вдачу мудрий ослик, як типовий представник північного поясу Рака, зовсім не вписався в буйне товариство анаконди, каймана і навіть непричетного до списку сімох Ягуара – тож у подальших подіях жодної участі він не брав, завбачливо усамітнившись у сухому гроті підбалконня в тіні розквітлих тропіканок – іпомеї та – нарешті згадав! – білоцвітної кобеї.
Як бачите, у мене вийшов правдивий заповідник, хоча й з дещо мішаним, як люблять казати вчені – еклектичним набором представників рослинного і тваринного світу.
Але хто тепер звертає на таке увагу?! – люди зупинялися та прицмокували язиками, а ще жваві бабусі діставали із сумочок мобілки і тішилися світлинами своїх внучків на тлі екзотичної флори та фауни з тропіків Козерога.
Молоді пари вмощувалися на гребені підпорної стінки, що відгороджує сходи від проїзної смуги між будинками, смакували кока-колою та пивом і вдихали п’янкі аромати тропіканок.
І якщо при облаштуванні грядки я виніс з освоюваної площі сім відер побутового мотлоху, то тепер порожніх пляшок, харчових обгорток, чи якогось іншого сміття аж до недопалків із доклумбових часів, на клумбі вже не траплялося зовсім.
Моя скромна творча робота піднесла культуру довкілля на допотопну височінь!
Я тішився своїм витвором як Господь Бог на сьомий день після створення Світу…
А коли розцвіло ажурне плетиво руж, розпустилися пуп’янки півоній із багряною краплинкою на білому пелюстку, розплющилися очі веселих братиків та зарум’янилися оранжеволикі чорнобривці, то на тлі в’юнистих ліан, які так і закипіли різноцвіттям, мій квітник був животворною оазою посеред кам’янистої пустелі.
Буйні тропіканки вже дружно зачепилися своїми гачкуватими ворсинками за балкон третього поверху, то ж сусідці з четвертого теж закортіло мати джунглі у себе за вікном.
Проте з цього у нас нічого з нею не вийшло, бо на мою пропозицію опустити з її лоджії міцного шнурка на якомусь важелику, вона прив’язала до нижнього кінця швейної ниточки 10-го розміру позбавлену відчутної маси порожню пляшечку з-під лаку для нігтів!
Відчуваєте наругу над тверезим глуздом?! – настільки мініатюрну, що легенький подих вітру розгойдував паросткам хиткий шлях угору і гонорові тропіканки не захотіли плестися у піднебесся на втіху нездогадливої молодиці.
Та менше з тим…
Як вже відомо, людська діяльність непевна – тож перейдемо нарешті до того, що сталося однієї пам’ятної ночі.
Засинаючи пізнього вечора при доброму настрої та погоді, я і гадки не мав про якусь небезпеку, на яку мимоволі наразив не лише мешканців свого квітника, а й усе ближнє довкілля.
Посеред глухої ночі я раптом прокинувся з відчуттям наближення якоїсь біди. Зазвичай після втомливого денного безділля і норми заспокійливого напою я міцно сплю аж до дев’ятої ранку без сновидінь і всіляких там нічних марень, але цього разу щось мені перебило солодкий сон.
На душі було вкрай неспокійно.
Гуділо у голові. Пересихало у горлі. Смоктало під ложечкою. Вздовж хребта сповзала холодна краплина поту. Від корінців давно відсутнього на голові покриву і аж до неслухняних кінцівок тіло пронизував струм високої напруги і частоти.
Щось поблизу відбувалося таке, чого я за свій вік ще ні разу не переживав. Але що?!
Признатися, я інколи буваю трохи марновірним, то ж відразу подумав, що така панічна тривога пояснюється незвиклим положенням тіла на ліжку – головою на захід, а ногами на схід. Не змінюючи пози, я спробував зорієнтуватися по стелі, аби переконатися, що лежу як завжди. І справді – нічого незвиклого. Лежу правильно – головою на схід, а ногами на захід! Лежу горілиць. На твердій підлозі… Через силу підвівся. Паморочилася голова. Підкошувалися ноги.
Я ледь доплентався до вікна, що дивиться на південь, і розсунув штори. В кімнату бризнуло срібло повного місяця. На темному куполі неба, як і звечора, миготіли ясні зорі.
А проте відчуття небезпеки не проходило.
Непевно ступаючи, я прочовгав до сусідньої кімнати, відхилив двері на західний балкон, підійшов до вікна і жахнувся – скупчення чорних хмар безустанно пронизували сині блискавиці! Гуркоту грому не було чути – за вікном стояв суцільний гул в унісон стугонові у моїх скронях.
Із заходу стрімко насувався лиховісний циклон, чітко виражені обриси якого щільно накривали контури білого дому!
Подібну конусну конфігурацію мають тропічні грозові вихори торнадо. Вони зароджуються у поясі Козерога невідомо як та невідомо де і вимітають з земної поверхні усе, що трапиться їм на шляху. Із моторошним шипінням та свистом вони засмоктують у свою конусну лійку доволі важкі предмети, гвинтовою спіраллю підносять їх до небес і переносять у безвість доти, аж поки не втратять своєї бісівської сили.
От тільки конус торнадо, що наближався до будинку, був звернутий своєю чорною вершиною вверх, а його розмита біляста основа стрімко опускалася до землі!
Лійка циклона була перевернутою!
А це означало, що він висмоктував морозну холоднечу із глибокого космосу і здував її вниз на мій квітник!
Я засумнівався, чи то я сам не перевернувся догори дригом і чи не прилип часом ногами до стелі?! Затерплою рукою недовірливо обмацав мокре від холодного поту тім’я і вкотре протер заспані очі. Сумніви поступово розвіялися – я стояв на підлозі на своїх напівзігнутих тремтячих ногах…
У вікно важко дзенькнули перші краплі дощу. За якусь мить вслід за ними сусідній будинок з усіх сторін огорнув сліпучий жмут блискавиці і тут же, впритиск, просто над дахом, розлого гримнув оглушливий грім.
Здалося, що якась нелюдська магічна сила з лише їй зрозумілою метою враз розсунула пекельним сяєвом сусідні будинки на потрібну їй відстань.
Жалібно забриніли-завібрували шиби вікна і за лічені секунди вкрилися безпросвітною пеленою.
Хтось настирливо грюкав у забризкане білою кашею вікно.
Сторожко притулившись гарячим лобом до заліпленої осугою шиби, у незгасаючих сполохах синіх блискавиць я побачив як мій слон неймовірним викрутом хобота нестямно тарабанить у раму вікна, в той час як гортанні звуки його трубного реву зливаються з оглушливими рокотами грому.
Голову слона я не міг бачити всю, але ж я добре знав, що довжина його хобота не дозволяє йому дотягнутися до вікна. Отже, не інакше, як зірвавшись з припони, мій слон зіп’явся на дибки і, не знаючи як рятуватися від несподіваної біди, благає порятунку у мене.
Ще не тямлячи, чим я можу йому допомогти, босоніж, в одних трусах, я легковажно вибіг надвір.
З порога мене огорнув раптовий подих вітру із характерним запахом сірки. Зопалу я мало не вскочив у заповнену каламутною водою глибоку яму перед самим порогом, якої ще звечора там не було.
Щоправда, я не вельми пройнявся появою баюри, бо вже добрих сорок літ грунт у цьому місці загадково просідає і час від часу провалюється знову і знову попри даремні намагання ремонтників ЖЕКу замостити кляту ямищу раз і назавжди.
Зіщулившись від холоду, я сторожко наблизився до квітника.
Грядка була суціль встелена градом, а чи сніговим покривом – поночі не розрізниш! – у моєму райському куточку лиходіяла справжня зима!
Перше, що кинулося у вічі – не було видно слона! Поки я виходив із хати – він зник невідомо куди!
І перуанського грифа я теж не побачив на трубі!
Припнута хвостом до стіни анаконда тремтіла, аж вібрувала від холоду і засинала просто на очах. Час від часу під шум вітру вона сонно шипіла, а з її зімкнутої пащі звисало слонове вухо.
Надійно прикручений до арматури будівельної палі кайман на всі боки метляв вільним хвостом, а із наглухо зімкнутої його морди на сніг скапувала рожева піна і пронизував душу розпачливий лемент ще живого Ягуара, що доносився з утроби замерзаючого земноводного.
Безперечно, що бідного кота спіткала б гірка доля, якби замерзаючий крокодил, як і холодіючий удав, поволі не втрачав апетиту посеред задушливого літа у різнобарв’ї квітника, на який так несподівано впала зимова завірюха.
Неважко уявити, до чого б дійшло, якби я заздалегідь не прив’язав холодних вбивць і якби такий удар стихії трапився світлої днини, коли поблизу гуляють маленькі діти!
Вирвавшись із морозного полону у теплий навколишній світ, вони натворили б нечуваного лиха у незачепленому грозою сусідстві. Адже дика стихія урагану, як я відразу ж переконався, ще з порога озирнувшись на всі боки у темінь ночі, прицільно бешкетувала лише на моїй грядці!
Та менше з тим…
Про квіти годі й говорити. Усе зів’яло й почорніло, лише висмикнуті з грунту братики під дикі завивання вітру танцювали круг грядки якийсь ритуальний танець у карнавальних ритмах аборигенів з поясу Козерога.
Тропічні ліани геть поникли від холоду, суціль покрилися памороззю і на тлі сірої стіни будинку майже не проглядалися. Їх можна було відчути хіба що по сухому шелесту задубілого листя іпомеї та по дзенькоту замерзлих дзвіночків кобеї, що в унісон відлунював у моїх пульсуючих скронях.
Я нічим не міг зарадити біді, лише допоміг нещасному котові вибратися з добровільного полону. Не без зусиль розчепіривши задубілі щелепи каймана, я випустив ледь живого від жаху і до голих ребер мокрого страждальця на світ божий.
Жалібно нявкнувши на знак подяки, Ягуар прожогом чкурнув у відкрите вікно підвалу.
Як він під час шаленої стихії потрапив на зуби крокодилові, для мене й досі загадка! Адже аварійне віконце погреба, де він змалку мав постійну прописку, віддавна не було засклене. Що його раптом потягнуло геть від рятівного притулку? Чи хто?!
Але ж у каймана було очевидне алібі: він невідв’язно перебував на своїй припоні і на початку зливи лише ніжився під потоками стихії, які з такою приємною прохолодою посеред спекотного літа ринули йому на гребінь, розбудивши смачні спогади про рідні тропічні широти.
Видно, все ж таки, що очманілий від несподіваної зливи Ягуар для сховку віддав перевагу сухій, як йому здавалося, каймановій утробі над пліснявим льохом, анітрохи не підозрюючи, що сплетений з вітчизняної лози крокодил у замороженому містичному світі – то живий душогуб!
Проте я не наполягаю на такій думці – можуть бути якісь інші, відомі лише котові, причини, про котрі не беруся навіть здогадуватися, бо моторошна стихія налетіла з незбагненного на тверезу голову світу.
Відразу ж після порятунку Ягуара гроза враз вщухла, а сніг і град на грядці як окропом злизало. Вітер заспокоївся і небо помалу посвітліло. Все ожило як ніби нічого й не було зовсім.
І тільки слон як у калабаню пірнув.
Робити було нічого, та й за логікою Станіслава Лема не мало сенсу щось робити. То ж я зі звернутими до ледь теплого каймана словами – будь здоров і не кашляй! поплентався до хати, щоб оговтатися від пережитого і хоч трохи зігрітися.
Я довгу годину не міг заснути, намагаючись збагнути те, що сталося. Все ще до краю збуджений, я приліг на канапу і лише зі сходом сонця після кількох ковтків заспокійливої рідини повірив, що світ став на своє звикле місце. І навіть трохи вирівнявся.
Десь коло десятої години дня я пробудився. У тумані приглушеної пам’яті клубочились тіні пережитої ночі.
Аби цілком повернутися до більш-менш нормальної тями довелося додати ще пару ковтків рятівного напою.
Трохи полегшало, але не більше того, бо коли я вийшов на вулицю, щоб тверезо оцінити нанесену стихійним лихом шкоду, то від несподіванки остовпів: широко розкинувши на всі боки ступаки, мій одновухий черевань спокійно лежав собі під сухим балконом на пузі, з поміж заростів солодко мружився до осяяної сонцем стіни білого дому і по-змовницьки підморгував своєму творцеві, тобто мені, своїм вцілілим кот-дівуарським оком!
От тільки його хобот з прилиплим листком соняшника був відвернутий від удава вбік до безголового штурпака, який ще вчора був окрасою моєї оази. Без сумніву, то голодний слон у приступі нестримного апетиту скрутив і зжер золотисту голову соняха, навіть не дожувавши ласої поживи як слід.
На розмоклій грядці проглядалися розмиті грозою глибокі западини від слідів, однак квіти, хоча й були геть задрузкані грязюкою, буйно цвіли, як ніби нічого такого вночі і не сталося.
Щоправда, вухо слона ще й дотепер звисало з пащі пітона.
Перуанський гриф також повернувся на своє місце, зручно вмостився на провислій трубі і втомленим оком доісторичного філософа споглядав стіну будинку навпроти.
Клапті паперу стирчали з його понурого дзьоба як свідчення невсипущої праці, спрямованої на розбудову нового світу.
А, може, й на повернення старого, бо розсипані навкруги сліди – а чиї ж іще?! – його нічних старань свідчили про політичну заангажованість птаха.
У розгіллях найближчих дерев на ранковому вітерці лопотіли ще мокрі стріпки якоїсь афіші – а я зовсім забув сказати, що грозова нічка розгулялася напередодні виборів! – із закликом «Голосуйте за кандидата …».
Ошмаття чиєїсь передвиборчої програми було геть подзьобане на решето.
Як згодом виявилося, плакат-розтяжка був не один такий понівечений у місті. Якась загадкова сила уночі, анітрохи не цікавлячись змістом програм і зовсім не звертаючи уваги на прізвища їх творців, без розбору обдирала біл-борди претендентів на папаху із солодкими обіцянками ощасливити ще більш обдертих громадян.
Я обережно висмикнув клапоть афіші з гачкуватого дзьоба грифа і по уцілілих літерах прочитав розкисле прізвище одного з невдах демократичних перегонів. Але вам його не відкрию, бо все одно не повірите.
Адже ж могло бути так, що серед глухої ночі птеродактиль у темноті наосліп, а чи й свідомо обрав кандидатуру на свій допотопний смак через ще не досліджений належним чином хворобливий зсув свого пташиного мозку.
Хоча, як на мій погляд, птах у психологічному сенсі цілком нормальний. Бо коли минулого літа на грядці звідкілясь завелися – не інакше, як прибули з паралельного світу! – безпанцирні слимаки, котрі до голого відземка обгризали стебла моїх чорнобривців, і я спробував згодовувати тлустих пришельців птеродактилеві, то він жодного разу не клюнув на щедру, не з його історичної епохи, доначку – і по-орлиному зорив у небо.
Та менше з тим, як каже у таких випадках сусід Антін.
Повернімося у реалії сьогоднішнього дня…
Як би там не було, а мій куточок й дотепер зеленіє і в повному складі тропікан чекає приходу теплої весни із поясу Козерога, тобто нашої осені. І лише декоративний плотик, що відгороджує грядку від східців на Наукову, місцями трохи зотлів і продірявився – то ж потрібно буде якось залатати його стійкими до погодних змін трубчатими стеблами озерного очерету.
А принагідно не зайве буде й запастися для слона пагінцями соковитого ситняку з Глинно-наварійських плавнів, аби посеред голодної зими тварина не бігала світ за очі, сподіваючись на притулок в Африці, а смачно хрумкала стебла і солодкі корінці цієї невибагливої домашньої рослини.
Бо, на щастя, цього разу все обійшлося йому лише втратою обірваного анакондою вуха, але то вже дрібниця – виберу якось час, поставлю слона на рівні ноги і пришию віяло як було.
Та й під час грози він завдав зовсім незначної шкоди, всього- на-всього проваливши глибоку яму перед порогом дому, котру вже вкотре сяк-так замостили невтомні працівники ЖЕКу.
Щоправда, овальні контури провалини все ж таки виразно проглядаються на замощеній поверхні знову.
– То робота вашого слона! – щоразу дорікає мені двірничка пані Наталя, котра після тої моторошної ночі вдосвіта бачила, як одновухий велетень слон вертався від школи №66, куди він дременув, рятуючись від лютої зими.
– Нікому такого більше не кажіть, пані Наталю, бо однаково ніхто вам не повірить! – недбало я кидаю їй у відповідь, добре знаючи, що вона каже правду.
Бо й справді…
P.S.1. У розповіді про загадково моторошну ніч я не відступив від того, що сталося на моїй грядці, ані на градус (за Цельсієм!).
Температура цього літа не лише у нас, а й на усіх широтах планети Земля сягає плюсових рекордів, то чому б за всесвітнім законом компенсації: У кого одна нога коротша, то друга обов’язково довша! – їй не хилитнутися на коротку літню нічку в одному, обраному нечистою силою місці, у супротивний, тобто мінусовий, бік?!
P.S.2. А, може, тої ночі жодного втручання нечистої сили і не було, а була нормальна кліматична реакція мого, хай і захаращеного колись, куточка на небажане заселення рідної землі флорою та фауною з іншого світу?
P.S.3. А, може, навпаки, магічні сили поясу Козерога з добрими намірами надумали провідати свою діаспору і помилилися у довгій дорозі знаком?!
І замість принести своїм кревним родичам сонячну теплінь навіяли сніжну хурделицю з віддалених північних широт?
Про таку можливість свідчить давня математична притча.
Один визнаний науковим світом математик якось вирахував час всесвітнього потопу. За його розрахунками під час потопу вціліє лише один невеличкий острів у Тихому океані, а вся земна твердь піде під воду. Ціни на острівні земельні ділянки відразу ж підскочили до небес. Від очікування неминучої загибелі заціпеніло усе безгрішне людство планети. У визначений математиком час справді почався потоп. От тільки вся земна суша лишилася на місці, а золотий острів пішов на дно!!!
– Король математики помилився знаком!!!
P.S.4. Людська діяльність непевна…– писав геніальний Станіслав Лем, який народився і виріс у Львові.
P.S.5. Отже, можливі й інші розгадки неймовірних подій тої містичної ночі…
Думай, читачу, думай!
P.S.6. Мою заквітчану грядку довірливий читач може відвідати у будь-який час дня і ночі. Бр-р-р! – ночі не раджу! І за бажанням зробити селфі в обіймах зі слоном, чи навіть з крокодилом. А кому дуже вже закортить, то й з удавом…
P.S.7. На сьогодні у живому куточку нічого не змінилося і навіть мудрий віслюк, який спокійно дрімав собі під сухим балконом за час нічного буревію, досі виглядає так само привітно.
Трохи обскубаний перуанський гриф за браком пір’я на голові та на опущених у безнадії крилах поки що теж не відлетів у далекий вирій.
І лише плямистий Ягуар подався кудись у мандри, щоб, як і належиться строкатим котам, приносити самотнім людям хоча б крихітку щастя.