КРИНИЦЯ
Стою біля криниці
глибинних сил буття.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Навколо безмежний степ.
Я один на широкий простір.
Вода з криниці нагадує
первинні сльози.
Страшна посуха випалила
все, що можна, лише
криниця рятує від біди,
від невмолимого хаосу.
Припаду до криниці,
вона є незмінним
у марноті доби.
Це вода, яка здатна
оживити виснаженого,
вдихнути в нього енергію.
У криниці ховається космос
у новій іпостасі,
який ми ще не відкрили
для себе, який побачать
лише обрані, не кожному
він довірить свої глибини.
Побачивши криницю, людина
буде іншою, вона ніколи
не закопає її,
інакше посуха спопелить усе.
5 листопада 2020
* * *
Дерева облисіли, і крізь них
Ми бачим сутність світу первозданну.
І крізь туман у муках неземних
Народжується істина, як панна.
Удалині палахкотять вогні
Домівок в тиші чистім узбережжі.
Так прагнення щоденні та земні
Переплелись із вічним і безмежним.
І прохолоди стелиться вино,
Де потонули болі і тривоги.
І вечір простягає полотно,
Де вигадки й життя злились дороги.
Так шал життя сховається в туман,
Який відкриє шлях у потойбіччя.
Змішається реальність і обман,
Штовхнувши парадокси на узбіччя.
9 листопада 2020
РАННЯ ЗИМА
Крижане царство сну,
де під дією холоду
усе розпадається.
Земля поринає в летаргію,
у забуття, у марення.
Смерть летить, як Аттіла,
на білих конях.
Краса руйнується
від несамовитої мерзлоти.
Порцеляна ніжності
розлітається на друзки.
Квітка любові
умерзає у кригу.
Очі розуму
стають скляними
Чи збереже крига
первісність почуттів?
Чи будуть вони зберігатися
у ній, як гербарій зими?
Те, що пройшло
крізь зимовий сон,
часто стає мертвим.
Незмигні очі зими
дивляться на нас
із глибини ріки.
20 листопада 2020
* * *
Я розпався на дві половини,
Де злилися потоки ідей.
Розрізнити не можна в пучині
Дві ідеї в полоні ночей.
Зла й добра половини тривожні
Поєдналися люто в одне,
Ніби злиток металів безбожний,
Де злилися небесне й земне.
Ніби шторм на спокійному морі,
Як на судні небачений бунт,
Постають ці поняття прозорі,
Не сягнувши корінням у ґрунт,
І палають багаттям у лісі,
І на них налітають сніги.
У закинутому передмісті
Тануть зла і добра береги.
22 листопада 2020
ВИСОХЛЕ ДЖЕРЕЛО
Висохле джерело,
із якого нічого не ллється.
Лише камені розкидані
волають про вичерпаність.
У цьому місці засох голос,
не пробивається навіть хрип.
Ніби висохле море поезії,
розкинулася ця додолина
На ній нічого не росте,
дерева сохнуть на корені,
залишаючи кістяки.
Висохле дерево
кричить про німоту,
хоча в нього помер голос.
Із нього б’ється енергія
пекельного світу,
яка руйнує все на шляху.
Там, де була творчість,
панує розпад.
Біля засохлого джерела
поширюються будяки,
забираючи з собою надії.
Немає голосу,
лише сухе дерево
розмахує своїми руками
і говорить мовою німого.
30 листопада 2020
ДОРОГА ДО ЗАМКУ
Із старого замку в новий
пролягає дорога,
яку важко знайти.
На руїнах старого замку
проростає пшениця,
а новий недобудований.
Він стоїть здебільшого
у людській фантазії.
Хвилі часу відкинули мене
на його уламки.
Старий замок
зруйнувати легко,
а новий побудувати важко.
Стоїть старий замок
докором сумління,
а новий – пам’ятником
нереалізованих мрій,
легковажності й поспіху.
На уламках старого замку
сідають ворони
як провісники потойбіччя,
сіючи безнадію.
Дорога до замку
порепана і розбита,
подолати її нелегко,
ніби зайти на скелю.
Колючки і чагарники часу
дряпають і не пропускають.
3 грудня 2020
* * *
Забуті поетичні рядки –
ніби перла, які потонули
у бурхливому мутному морі,
отруєному відходами.
Як їх виловили
у безликості океану,
як відрізнити від каменів,
крабів, риб, медуз?
Забуті поетичні рядки
злилися з солоною водою,
вони розчинилися вночі
у морському забутті.
Тепер їх не відродити
із безбарвних молекул пам’яті.
Над ними панують
кілометрові шари відчаю.
Невинні поетичні рядки
з’їли акули, вони стали
зовсім іншою речовиною,
яка посилює ненависть.
Пройшовши кілька етапів змін,
поетичні рядки
утратили свою сутність
і стали тілом океану.
4 грудня 2020
ЗИМОВИЙ ГАЙ
Старі дерева, ніби чаклуни,
Торкнуться лапами, як знаки долі.
І звуки опівнічної луни
Шепочуть сподівання захололі.
Заходжу в арку, ніби в німоту,
Заходжу в пам’ять, наче в павутину,
Відкривши в заметілях пустоту,
Побачивши смиренності дитину.
Притисне снігом досвід до землі,
Сховавши у безликості майбутнє.
І не впізнаєш постаті в імлі,
В якій потоне суєтне і сутнє.
10 грудня 2020
ПІД ЗАВАЛАМИ СНІГУ
Я викинутий
у снігову заметіль лісу.
Лежу, укратий снігами
і кригою, ніби забуттям.
Я ліг у вікову сплячку.
Крізь товщу снігу
проросте зелений паросток,
але він буде вбитий
немилосердним холодом.
Залишається творчість
під глибокими шарами
білої пудри, яка буде
кволо народжуватися,
ніби в’язень у тюрмі.
Невідомо, коли закінчиться
зима. Можливо, вона буде
вічною. Відбудеться
світовий катаклізм,
і вона ніколи
не припиниться.
А мені краще
укритися снігами,
відчуваючи покинутість
у ворожому світі.
Краще викреслити себе
із соціуму і лягти
у безстроковий сон.
20 грудня 2020
* * *
Я ліг під снігом. Сивина
Укрила ліс, немов нірвана.
І шквал вітрів не промина.
Ледь видних постатей омана.
Я ліг під снігом. Сон віків
Мене штовхає до безодні.
І ключ від тисячі замків
Згубився у вітрах сьогодні.
26 грудня 2020
РОЗРИВ ЧАСІВ
Я ходжу в ліс
і шукаю там минулий рік.
Я хочу подолати
розрив часів.
Він повинен пролягати
отут, на цьому пеньку,
ніби по краю серця.
Крижана бурулька стікає,
мовби клепсидра часу.
У цьому місці
проліг пролом
між різними цивілізаціями.
Я падаю в рів, який
ніхто не бачить, крім мене.
У ньому можна зламати
не тільки ногу, а й долю.
Ніби впав метеорит
і пролунав вибух,
але цього також
ніхто не бачив і не чув.
Я бачив дійство,
яке відкрилося лише мені.
Тепер мені нести
цю таємницю, ніби пташку
у долонях.
1 січня 2021
* * *
Крига скувала вулиці
у свої залізні лещата.
Замерзлі думки
висять бурульками
на деревах.
Почуття ледь визирають
з-під заледенілих калюж.
Крижаніє свідомість,
перетворюючись на грудку.
Укриваються памороззю
надії, і вже не можна
побачити їхні контури,
їхню живу плоть.
Знайомі обриси
перетворюються
на крижані ґрати.
Зимовий полон
буде тривати дуже довго,
посадивши до ями в’язниці,
ніби у провалля Всесвіту.
4 січня 2021
* * *
Землю вкрив густий туман.
У ньому ховаються чудовиська,
які простягають свої клешні
до наших заповітних мрій.
В імлі зависають думки
і стають застиглими,
безбережними, драглистими,
усепроникненими, як цей туман.
Тане сніг, і з-під нього
проглядає листя, даруючи
неповторний духмяний запах.
Так весна народжується
під завалами зими,
так живе пробивається
крізь мертве, нове
крізь старе, і це вселяє
надію на краще майбутнє,
на непереможність життя.
У тумані можна уявити
усе, на що здатна фантазія.
Простір для уяви
необмежений. Сніг тане
і перетворюється на плетиво
безкінечного туману.
7 січня 2021
БІЛА ТИША
Я вийшов у ліс
і вслухаюся в голос тиші.
Вона біла, як цей сніг.
Біла магія тиші
зливається
з чорною магією зими.
Біла тиша нагадує аркуш,
на якому пишуться
людські долі.
Людина прокинулася в лісі,
і її свідомість схожа
на чистий аркуш снігу,
на якому можна записувати
усе, що завгодно.
Вона позбавлена знань,
які її руйнують.
Людина стає білим ангелом,
у якого відсутні
злі помисли.
Відбувся білий апокалипсис,
який перевернув світ до основ.
Біла тиша є лезом,
яке відділяє реальний світ
від потойбічного.
12 січня 2021
СНІГОВИЙ ПОЛОН
В полоні зі снігу і льоду,
Немовби в німім задзеркаллі,
В застиглім мовчанні природи,
На березі Стікса й Каяли.
І розум занурений в товщу
Із криги і безнадії.
Не вийдеш на неї на площу,
І тануть в пустельності мрії.
Як царство всевладної смерті,
Лежать ці сніги безконечні.
І в порох безжалісно смерті
Думки, що летять понад нетрі.
18 січня 2021
* * *
Нескінченний туман бездоріжжя
Поведе в невідомі шляхи.
Потонули думки на узвишші,
Де спочили прадавні гріхи.
Спотикаючись, йду у неволю,
Де пізнання загрузло в пісках.
Розчинивши в озерах недолю,
Нам сваволя показує шлях.
І туман безбережний, безмежний
Поведе в безконечний полон.
І залізний, беззастережний
Пролунає в руїнах закон.
4 лютого 2021
ЧАС
Час стікає по крапельці
і йде війною.
Він невідчутний,
але здатний руйнувати замки.
Час тече тихим струмком,
але залишає по собі руїни.
Пісок часу залітає
у найменші шпарини,
проникає в мозок,
поселяється в ньому
ледь відчутним шумом.
Клепсидра часу на вигляд
безпечна, але спроможна
стати вибухівкою,
яка розірветься
у зовсім несприятливу мить.
Час стає вершиною,
яку не кожен може подолати,
а досягнувши, стане
скляним стовпом,
укриється кригою
і розсиплеться на уламки.
За цими уламками
уже неможливо впізнати
колишню людину.
Від неї лишаться камінці
на битій дорозі,
такі ж безликі,
як безліч інших.
Вони не будуть блищати,
а лише нагадувати
про поразку
перед неминучою навалою.
1 березня 2021
СЛЬОТА
Сльота думок, сльота людського духу.
В багнюці перемішано усе.
Порушення в природі ритму й слуху
Розлами невідступні принесе.
В сльоті змішалися людські надії,
І збляклі, збанкрутілі прапори,
І вижовклі у забутті події
Фальшивої, продажної пори.
Сльота змішала праведне і грішне,
Знецінене і справді дороге.
І падає у пам’ять сніг торішній
На спогади про тлінне і земне.
Сльота поглине пристрасті з жагою,
Охолодивши первісний порив,
І разом з невідступною зимою
Змішає з кров’ю те, що ти створив.
17 березня 2021
ПАВУТИНА
Павуки ходять серцем.
Павуки дивляться в безодню.
Павутина покриває кімнату,
як всесвіт.
Вона нагадує навалу страхіть,
обплутуючи мозок
іржавими ланцюгами.
Нитками павутини
рухаються імпульси,
які йдуть
до фатального вибуху.
Павутина сковує книжки,
ув’язнюючи людський дух.
Вона вкриває одяг,
штовхаючи його
у попіл століть.
Павутина заміняє думки
і поселяється в голові.
Кімната стає
окремою свідомістю.
29 березня 2021