(до 100-річчя від дня народження)
Українська література багата на імена! Кожне покоління вияскравлює неповторні образи. Але правда в тім, що немилостивий час багатьох «затінює» новомодними авторами. Відходить епоха з її болями, тривогами, разом із тими, хто цю епоху оспівував, писав про неї полум’яні рядки, віруючи, що це знадобиться нащадкам. Маємо цілу когорту призабутих імен. Почасти не заслужено. І дуже добре, що бодай в знакові їхні ювілейні дати, знаходяться небайдужі українці (не обов’язково родичі) хто «привідкриває завісу», освітлює постаті, які колись були відомими й шанованими. Серед них – українська поетеса Надія Приходько, сторіччя якої виповнюється в березні цього року.
Завдяки піклуванню М.Р. Селюка, односельця, що особисто її знав, з’явився цей щемливий спогад. В його основі – згадки як самого Миколи Романовича, так і доньки письменниці Боровецької Любові Василівни.
То ж, крізь товщу літ, зі «столітнього вирію» до нас весняною пташкою поевертаєтьсмя ім’я Надії Приходько й звучить її голос.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Микола Гриценко,
перший заступник голови НСПУ
Надія Юхимівна Приходько народилася 27 березня 1926 року в козацькому селі Гоголів Броварського району Київської області. В період царської земельної реформи її предки переїхали разом з гуртом селян на вільні землі, де заснували хутір із багатообіцяючою для кожного українця назвою – Вільне. Жили дуже бідно, надбали селянське приладдя, яке сьогодні вже мало хто і згадає: коси, серпи, ціпи, ступи, молотарка…
У 1941 році, коли прийшли німецькі окупанти, 15-річну Надію разом з братом Дмитром і тисячами інших юнаків і дівчат погнали в Німеччину на примусові роботи. З чужини вільнолюбива дівчина тікала двічі: перший раз – із групою дівчат. Їх спіймали дуже швидко і на кількох напустили собак, щоб залякати інших полонянок. Після цього віддали на службу до приватного хазяїна. У 1944 році Надія вдруге наважилась на втечу, яка виявилася справжнім випробуванням для вісімнадцятирічної дівчини. Дійшла до Карпат, де зустрілася з бійцями спротиву. Про це пізніше вона напише вірш «Наздар».
Повернувшись додому працювала в колгоспі ланковою, потім на швейній фабриці, одночасно навчаючись в художньому училищі, де й познайомилась з майбутнім чоловіком. По закінченні училища та війни брала участь у відбудові народного господарства, прикрашаючи споруди власною художньою ліпниною.
В цей же час почала писати вірші. Друкувалась у газетах і журналах. В 1957 році вийшла її перша поетична збірка “Дівоча пісня”. Згодом Надію Приходько прийняли до Спілки письменників України.
Вона – авторка 10 книг: поетичних збірок для дорослих та дітей і прозової книги “Щоденник синички-щебетушки”. Мріяла написати спогади про українських дівчат у німецькій неволі “Полонянки”, але цей задум не був здійснений. Завадила важка хвороба. Померла Надія Приходько рано, не доживши три дні до свого 54-річчя… Але щирий голос, сповнений любові до життя, досі звучить у її творах – варто лишень заглянути до бібліотеки й віднайти в картотеці призабуте імя української поетеси.
У сільській школі села Тарасівка за ініціативи вчительки української мови і літератури С.М. Ткаченко, учні організували невеличкий музей Надії Приходько. А це значить, що пам’ять жива і поетичний голос із минувшини є кому чути. Як і ось цей вірш-спогад про одну із трагічних сторінок її біографії.
Наздар*
Втікала з неволі, вертала з чужини,
За мною фашисти гонились вночі.
Шукала у чеських міжгір’ях стежини,
Живилася терном сухим, ідучи.
Манячила осінь в намисті червонім,
Мене проминула, лишила в путі.
Вбирала то охрою й пурпуром крони,
То глухо вітрами гула в самоті.
То листом потоки гірські засипала,
Готуючи ліс до зимового сну.
То в ніч прохолодну осінню чималу
Манила затишним вогнем вдалину.
Світанком над гаєм здіймались лелеки
Й летіли, летіли в далекі світи,
А я в них питала: «Чи Дніпр мій далеко?
Чи довго ще прийдеться горами йти»?
Ми довго летіли, а йти то не знаєм…
Важка одинокому буде ця путь.
Там Татри величні звелися над краєм,
Попереду Татри твій шлях перетнуть.
І Одра, й Морава – розбурхані ріки,
А там через хвилі бетонні мости.
Чи Дніпр мій далеко? Ой леле, далеко…
Самому дівчаті туди не дійти!
А хто проведе серед темної ночі?
Хто руку подасть мені дружню, палку?!
Й зустрілись… Зустрілись юначії очі,
Які зустрічаються раз на віку.
Зустрілись блакитні, глибокі-глибокі,
Аж серце проймають, як хлопець зирне.
Юнак же промовив, притишивши кроки:
«Наздар, полонянко, не бійся мене»!
Завмерла… Чи вірить? А очі, а очі
Осяяли землю – чужу? Не чужу:
«Чи Дніпр твій далеко? В Україну хочеш,
Ну що ж, хай щаститься, я шлях покажу.
А може, спочинеш, не підеш нікуди,
Я матір спитаю, візьму у сім’ю…»
«Юначе драгий, я щасливою буду
Лише у моїм задніпрянськім краю…»
Пішла, залишила позаду Карпати.
В моїм Подніпров’ї – вогні та вогні…
Палали на зиму побілені хати,
Вказавши розбиті дороги мені.
Давно вже прийшла осяйна перемога,
Хилились од вітру ворожі хрести,
Давно ми для дружби встелили дороги,
Для друзів давно збудували мости.
І Київ гостей звідусіль зустрічає,
І жевріє осінь на схилах, мов жар.
Я юнок з Моравії, з Праги шукаю
Сказать по-сестринському юнкам: «Наздар»!
Наздар вашим Татрам, де ріки клекочуть,
Де воду пила я джерельну п’янку,
Де очі зустріла, де втратила очі,
Які зустрічаються раз на віку.
” Наздар!” – чеське неформальне привітання.
Український відповідник: «привіт!».
На фото:
Поетеса Надія Приходько та хата, де вона народилася (середина 1960-х років)