Тимчак М. Ріка: книга прози.- Рівне: Волинські обереги. 2024.- 128с.
Згадалося давнє. Віддалений у часовирі 1986-й зібрав у Кременецькому краєзнавчому музеї залюблених у мистецтво. І винуватцем цієї події став художник і поет Микола Тимчак, який з Дубна привіз свої малярські роботи. Примхлива пам’ять не зберегла тодішні вернісажні миттєвості. Але враження, що відбулася зустріч з неординарною особистістю, не покидає наші душі й нині. Ще раз пригадалося це, коли отримали від митця його нову книгу прози «Ріка». І чомусь подумалось про плавця, який долає бурхливий потік. І перш за все через те, що темами написаного стало доторкання до життєйських буднів.
Дехто, звісно, почне говорити, що автори цих рядків допустили помилку, що почали з того, що спершу згадали про Миколу Тимчака як про поета, а після цього вже заговорили про нього, як про прозаїка під впливом його нової книги. Та немає тут ніякого прорахунку. В усі часи жанрове розмаїття було характерним для вітчизняної літератури. Згадаймо хоч про творчість Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Івана Франка. Продовжили цю традицію Євген Плужник, Іван Багряний, Василь Барки. Підтвердили це і «совкові часи»: Леонід Первомайський, Василь Земляк, Євген Гуцало. Та і в роки незалежності України. Досить, либонь, тут згадати про Сергія Дзюбу, Мирослава Лазарука, Ігоря Павлюка, Геннадія Щипківського… Тут, безсумнівно, є право про поглиблення цієї теми говорити різнопланово. По-перше, традиція сув’язі в цілому є характерною для європейської літератури. Згадаймо хоча б про Віктора Гюго. І стає зрозумілим, що на шляху української літератури до європеїзму була московитська ідеологія. По-друге, чомусь і досі соромливо оминаємо той факт, що літератори іноді самі виступають у ролях художників, композиторів.
Та повернімося до «Ріки», котра по-своєму продовжує тему поєднання. Скажімо, у книзі новел Миколи Тимчака нерідко бачимо твори, які з’явилися під впливом праці над оновленням церков у рідному краї. Це передусім стосується таких текстів, як «Тайна вечеря», «Анчоус». Вже не говоритимемо про те, що літератор тут виступає у ролі церковного маляра. Й так все є зрозумілим. Та й підтверджує це поетичність звучання окремих рядків. «…зиркнув на мене з-під старої соломи брів», «йому заледве почало розвиднятися у голові».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Натяки на епітетність та метафоричність поєднує ці твори поряд з тематичністю обох писань. Але водномить можна говорити про різність, хоча в обох випадках йдеться про складність людських доль. Якщо й виникає питання про негативне ставлення до особистих якостей Петра з «Анчоуса», то все-таки домінує і співчуття. А от у його розмірковуваннях про одноногого діда з «Тайної вечері» його немає, бо він після Другої світової війни допомагав тим, хто переслідував українське підпілля.
Зрештою, не тільки цей твір торкається теми протистояння особистості з комуно-кадебістською системою тодішнього СРСР. Зрозуміло, що тут позитивну роль відіграє доторк до минувшини рідного краю. Висновковувати про це можемо на основі твору «Визволи нас від лукавого», де автор фокусує читацьку увагу на облаві червононопогонників, через яку гинуть троє упівців, а неповнолітньому братові одного з них довелося побувати у сталінських концентраках.
Колоритно описані епізоди. Та найбільше зацікавлює те, що наприкінці письменник вдало поєднує минувшину й сучасність. (Хочемо того чи ні, але цією сув’яззю має бути пронизаним кожен прозовий твір, бо без цього він втрачає будь-який сенс. Іншою справою є прямолінійність і підтекстовість цього промовляння). Далі і поведемо мову про взаємини письменника з системою, яка вважала себе вершителькою людських доль. Тут, напевно, закономірним є те, що автор вряди-годи вдається до описувань письменницьких буднів. Щось таке, зосібна, бачимо у текстах «Оголошені, вийдіть», «Спогад». Повною мірою з цими текстами перегукуються «Спісователі» (так чеською мовою звучить слово письменник). Але є суттєва різниця. В перших двох прямим текстом мовиться про страх людини перед служаками системи . А в третьому про нелюдськість комуністичних наглядачів за людською свідомістю. Йдеться підтекстово. Автор описує кумедний випадок з ним у Празі перед розвалом «могутнього» СРСР.
Твір «Оголошені, вийдіть» присвячено будням одного з авторів цих нотаток (І.Фарини) у студентські роки. Адже він свого часу навчався у Львівському державному університеті з передчасно згаслим молодим письменником Василем Левицьким і тоді приятелював з ним. А Микола Тимчак оповів про один епізод з життя незабутнього друга. Це не може залишитися поза увагою. Вже хоч б тому, що у художніх творах і у періодиці рідко, на жаль, зустрічаємо згадки про письменників, які ступили на Божу дорогу.
Ще один аспект. Письменник розповідає про свої молоді літа, повагу до батьків, педагогічну працю. В цьому можна пересвідчитися, читаючи «Ріку», «Цвіт полину», «Колисковий екзамен». До речі, деякі з цих творів читачі уже, напевно, бачили в одній із попередніх книг. Але не думаємо, що це – негатив. Лише літератор володіє правом включати у своє видання ту чи іншу написану книгу. Особливо на тлі мізерних накладів цих друків. (Оскільки про це уже мовлено-перемовлено, не бачимо потреби у деталізації проблем. Лише констатуємо їх.)
Тим паче, що їм у спини дихає що одна сьогочасна проблема. Маємо на увазі те, що в “Ріці” існує текстовий масив, спонуканий війною українського народу з московитською ордою. Різні аспекти протистояння з ворогом зображують “Троянди Архангела” , “Жертва”, “Бойчухи”, “Танк”. Зрозуміло, що в кожного з них свої аспектики. Але відчувається, що автор написав їх на основі реальних фактів. Отже, можемо говорити про певну схожість у методі висвітлення у порівнянні з написаним, про яке йшлося у попередніх абзацах. Та є і суттєва різниця. Якщо у “довоєнних” творах присутність автора була зримою, то у «воєнній прозі» вона відійшла у тінь, промовляючи контекстово. (Який із цих способів є ліпшим? Сумніваємося, що можемо висновкувати – вирішує автор. Але те, що творчий експеремент виявився вдалим, не викликає жодного сумніву.)
Ще про один аспект розмислів про воєнну тематику у творчості письменника. Розуміємо, що новели є відгуками на потребу душі. І те, що подібні твори все частіше з’являються у різних виданнях, спонукає до необхідності доторкнутися до теми. Та… Як не прикро, треба, як нам здається, вимогливіше ставитися до складників художнього відображення. Насамперед тим, хто береться за перо, слід бачити відтінки теми, бо схематизм відштовхує. Актуальним це є для малої прози, хоча там все таке належить до менш помітного. Принаймні новелам Миколи Тимчака віримо.
Але цього позитивного враження не було б без вмілого використання різних виражальних засобів. Нерідко пейзажинки підсилює поетичність звучання окремих фраз «… верби, немов жінки, з переляку забувши підібгали зелені пелени, зайшли по коліна у воду» («Ріка»). «… ліс мовчав і стояв надовкола, як величезний гіллястий сум» («Визволи нас від лукавого»). «…хруснула шкарлупка спогаду далекого і дивного». («Спісователі»). Заслуговує похвали й доцільність діалогічності. Як і слово чарівності, серед яких побутують такі буквитвори: «саміття», «покрадь, «рискаль», «самітець», «весіляни», «половинщина», «хмаріти», «родак», «монькатися». Мабуть, можна висловлювати й інші думки про цю книгу. І це закономірно. Скільки людей — стільки й думок. Ми ж висловити свою, думаючи про те, що написане — лише передслово до творчих шукань.
Олег Василишин, к. філ. н., доц. КОГПА ім.. Тараса Шевченка
Ігор Фарина, член НСПУ, м. Кременець – смт Шумськ,
Тернопільська область