“Українська літературна газета”, ч. 2 (382), лютий 2026
УЧИТЕЛЬ:
Було… «А ти вже Сивий, – Здивувався давній друг. –
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Ми ж бачились недавно: на Покрову!».
З цим іменем я і ввійшов у Круг… Судилось так,
що в дивовижнім Крузі тому
зібралися всі сестри і брати
по духу.
Сталось так, що і по крові…
Вогненним пругом був окреслений той Круг,
то й Вій не міг переступити
через нього, і чорношоломі не пройшли за пруг,
і в балаклавах пси
чорноголові…
В Донецькій сотні я і ти були.
Й з Гранітного
сто сорок душ стояли.
Злетілися у Київ-град орли із-над Дінця…
Чи, може, з-над… Каяли?
САМОВИДЕЦЬ ДРУГИЙ:
– На Майдані знову я стою…
Стільки ж літ вже до Дніпра – униз горою.
Он сини Героїв – у строю… І в траншеях…
Вже й вони – герої.
Що не день, злітають в люту стуж,
у сиве небо,
і солдати, і комбати.
Скільки над Донбасом світлих душ,
знають лиш Господь і Божа Мати…
УЧИТЕЛЬ:
Ось тут стояла наша палатка…
Досі є слід від «буржуйки».
Ловлю себе на думці про «Чорний квадрат».
Із чотирьох листів сталі
майстри пічку зварили.
Піддон вийшов квадратний…
Переходжу до зупинки. Голосую.
Спиняється авто.
І-і-і … наче з пращі Київ мене кинув,
і на Жуляни падає таксі.
Повз нас, крізь нас – миттєвості й хвилини.
Десята… сота… тисячна –
усі.
До терміналу з висоти узвозу
летить, мов камінь кинутий,
авто.
«Ударимось!»
Уже спинить не в змозі цього падіння
з висоти ніхто.
Але… «О, диво!» – м’яко «Мітсубісі»
гальмує… ледь хитнулося…
стоїть.
Виходжу в дощ. Він йде вже
цілий місяць… Аж інколи здається –
сто століть…
САМОВИДЕЦЬ ДРУГИЙ:
А дощ іде… З Москви через Чорнобиль
на Плужне, Рівне, Берестечко, Львів.
У нім – мордва і меря низьколобі,
і весь, і чудь без Бога в голові.
Бредуть похмуро, тупо, знавісніло…
А онде моксель кінна,
при мечах.
«Мы Русь святая, правда мы и сила.
И Киев – р-р-усс-с-кий…» –
Рикають, сичать.
Із року в рік… Століття за століттям…
Нашестя за нашестям…
Та й тепер той «русский мир»
уже в крові по лікті:
відновлювать попер Есес-ЕсеР.
УЧИТЕЛЬ:
А дощ іде… З минулого в прийдешнє…
І хтось в хітоні білім. То не ти.
Я не спинив Його: «Камо грядеши?»,
бо так спитатись міг лишень святий.
Накинув плащ. Аеропорт похмурий
у мене втупивсь: «Ще одна душа».
Питаюсь: «Може, станем, перекурим?
Я ж бачу – біль тебе не полиша…
В Донецьк, я знаю, ти хотів летіти…
А там були вже чорні сотні і полки…
Тому й боялись, правди ніде діти,
в Чортзнакуди летіти літаки…
САМОВИДЕЦЬ ДРУГИЙ:
Нема тобі у відповідь Добридня.
Бо проминуло стільки чорних літ…
Лишень гризота й ворохобність кривдна…
Так, мов душа сумний читає міт…
Неначе в камері вона тут одиночній
вже дев’ять довгих років…
й сорок днів,
якщо уже гранично бути точним…
Таке-то, бач, судилося мені.
УЧИТЕЛЬ:
Еге ж… Літак нас не чека на злеті.
Якийсь гуде он, але це – не наш.
Минулий час проставлено в білеті.
Білет той – білий… Плямою крізь плащ.
То, отже, рейс в Хтознакуди
чи у Нікуди.
А врешті, де той прихисток душі…
То хай отут до злету перебуде.
Еге ж, не вдома, та зате – в плащі.
Це добре, бач, що я цього діждався:
тебе в мені,
й себе, такого ж,
у тобі.
То вже й заходь, і буде хай катарсис
душі,
ув’язненої
в зворохобленій
добі.
САМОВИДЕЦЬ ДРУГИЙ:
Перед Великоднем було мені видіння…
Їх одинадцять, а дванадцятий – це Він.
І біле в Нього, яко Світ, одіння,
а Учні у одежинах простих…
Та світлосяйно
і від їх одежин,
бо кожен в собі сумнів поборов,
Його торкнувшись.
Й не пита: «Камо грядеши?» –
бо знає достеменно вже, – Петро.
Іде народ до Нього і до Учнів,
улов рибалки в тонях
принесли –
і почалась, –
«Осанна Тобі!» –
учта.
«О, слава Богу, з нами Ти єси!»
А віддалік, в безвиході-юдолі, очима долу
він стоїть, ОТОЙ…
Він теж у білому,
як Учні й Він,
хітоні,
але червоним краплений
хітон.
Тремтять уста, і тіло, як в судомі…
– А він воскрес, воістину воскрес…
Піде і сяде за столом в своєму домі.
Підійме голову…
Перед очима –
Хрест!
…Нема цього в Новому Заповіті,
та я побачив, Господи прости,
у тім, уже Нової Ери, світі
на висоті Голгофи
три хрести…
…Під тим хрестом, де Ти за всіх вмираєш,
стоїть той учень, що Тебе продав.
«Ти ще живий?! Іди до свого Раю!» –
він накричав на Тебе
й заридав.
Всі тридцять срібних вже уклав у діло,
до сотенних прибутки підросли.
І ще…і ще… іще йому хотілось.
Ото й вжахнувся
днесь: «А що, коли
Він встигне розказати перед смертю
комусь із Учнів, хто
Його …
в Саду…
за срібняки.
От хтось прийде… сюди …
То слів тих вже
не стерти,
що в світ підуть від Іоана…
чи Луки».
Тож хтів своїми ствердити очима, –
щоб страх спокути мучить перестав, –
Христа всіма засвідчену кончину
на темній
поперечині
хреста.
«Чого прийшов? – спитався сотник Логвин.
– Ми за показ три шекелі берем.
А може, поцілуєш йому ноги?
Казали, що назвався він царем…
Дивитися на муки ті – нестерпно.
Я знаю, що страждає за людей.
То поможи скоріш йому померти,
свойому кесарю. Ти ж, бачу, іудей.
Бери он камінь, коло нього цвяхи…»
І Юда взяв і, наче уві сні,
щоб врешті-решт покінчити
із страхом,
за мить осатанів
і знавіснів…
«Умри! Умри! Умри!» – мов Сатана в хітоні,
вбивав ті цвяхи, й ридма: «Вже ніхто,
ніхто-о-о-о…»
УЧИТЕЛЬ:
– І в Нього знов скривавились долоні,
і краплі крові
впали
на хітон…
САМОВИДЕЦЬ ДРУГИЙ:
Еге ж, навиділось таке мені під старість…
Надумалось…
Бо ж знаємо таки,
що справді з тим христопродавцем
сталось,
і від Матвія, і від Марка,
й від Луки.
Але ж дано й домислити людині…
Повісивсь той? Та є поріддя
Зла!
Іскаріотом був тоді… А нині
вже несть йому у іменах
числа.
Ті в конча-заспах, ті у козинах, в трипіллях,
як той казав був,
кожному своє.
А той втече, як припече, в Севілью:
у нього замок власний
там вже є.
УЧИТЕЛЬ:
– То я, щоб ти поплакався в жилетку,
примчав сюди
за покликом душі?
Знайшов би розманіжену поетку,
та й шмаркляв
на оголенім плечі!
САМОВИДЕЦЬ ДРУГИЙ:
– Не гнівайсь ти. Я ж за велінням Долі
став письмаком…
А втім, нехай отак: у крейдою
окресленому колі
назватись так
посмів один
дивак.
УЧИТЕЛЬ:
– А як в Мордовію погнали держиморди
апостолів століття
й сотні яничар,
«Позор-р-р!» – ревли,
аж рвались в них аорти,
і їм твої односпілчани
в унісон…
Я не кричав!
Але й мовчав…
Були вже в мене діти…
У них у кожного родина теж була!
Не говори, бо ніде правди
діти:
боявсь іти в морози із тепла…
Ти сам не свій був, не своїм співав ти,
не тим, природнім, голосом
з душі.
Віршів тих вимучених, вимушених автор –
он, в книженятах
на дубовім стелажі.
Еге ж, було в них бронзово й залізно.
Та й чесні вірші я писав…
у стіл.
– Чому ж не видав, як минувся той…
застій?
– Було на сей продукт вже геть завізно…
Став правдоборцем скоморох пис-
сучий… Пропхав свої стихи, куди зумів
і зміг…
Кричав про честь той, що давно вже
зсучивсь…
А той підняв Достойного на сміх…
А той: «Нам у Конторі говорили,
у тій, де перехресно меч і щит,
дотепники: «Душú прекрасные порывы!», –
я жить хотів,
то й помагав душить…»
Той, зсучений, тоді все каркав:
«Кар-ри!» –
і вказував зашмуляним перстом
на тих, кого не кинули на нари,
хоч він доносив…
чоловік на сто…
Бульдог той, що сидів у буді тихо,
«Геть!» і «Ганьба-а-а-а!» –
неначе вовк,
завив.
Заворушились, ожили й хозари…
«Вставайте, час настав!» –
гукнув їм
їхній
Сам.
Були й затяті, що усім казали:
«Я комуніст, і цим усе сказав».
– А як прийшов Розвидень честі й слави,
і утікала темінь
до яруг,
ти в тому часі лівим був
чи правим?
Чи в хаті скраю?
Був я там, де Рух.
А як же прапор?! Ти ж його возносив,
на ньому профіль Ілліча був
угорі…
А голос твій в хвалебнім стоголоссі?!
Почув я голос Істини – й прозрів.
– А ти згадай, як прояснилось
наше Небо,
заколосилось поле
Золоте…
Як вірили,
що вітер той серпневий
червону нечисть із землі змете,
що, хай там що, а Незалежність наша
сталась,
бо синьо-жовтий прапор майорить,
бо патріоти врешті об’єднались…
– Еге ж, побігли дружно до корит…
Нема пророка в когось у вітчизні,
а в України був і є
Пророк.
Як драли з батька й брата…
до білизни, то: «Будьте ж люде!» –
Він із неба… од зірок.
Та хто те чув…
Сумний був у багетах в кабінетах
від Банкової й до усіх
сільрад.
Це тільки те й змінилось, що портрети.
Ті драли,
ці ще більше стали драть.
Та й нині, як і вчора й позавчора,
почвари ненаситні
при кермі.
Накрадене у ближнього – в офшори.
Бандитів тисячі. І жодного –
в тюрмі.
Кобзар волає: «Схаменіться,
будьте люде!» – до нас із вікової
далини…
Ми ж вище вух у трясовинні блуду,
то чуємо
лиш служок
Сатани.
– Я знаю, де була твоя провина,
де пів вини…Та чом,
тим тридцятисріберним на зло,
не вийшов, не сказав, що стало з ними,
та так, щоб чуло й місто,
і село!
– Було. Сказав. То сявки дворові
задзяволіли: «Він під праведника косить!
Він, владу лаючи, підгавкує Москві!
Рука Кремля це, бля… у нашім домі».
А їх, тих рук… у ОПі… сотні дві!
Пощо ті виправдання соло й хором
і від лукавого про вічний мир
слова.
Сто тридцять літ показує, де ворог,
Богданова несхитна булава!
УЧИТЕЛЬ:
То ти іди, а я ще тут побуду.
А відлечу аж в світлу днину ту,
коли з бійцями обійматись будуть люди
у відвойованому
Аеропорту.
САМОВИДЕЦЬ ДРУГИЙ:
– А хто ж ті люди будуть, ти скажи,
і звідки?
Із тимчасової отої сторони?
Прийдуть як співучасники…
чи свідки
того, що скоїли підручні Сатани?
Хіба ж ти новоявлений месія,
щоби вину на душу взять
свою
тих, що ревли не своїм голосом:
«Рассія!», марширували
в сепарськім строю?!
УЧИТЕЛЬ:
Еге ж, тоді осатанілий натовп
побив мене на чорно – через мать
і перемать –
як став свого студента схаменати, коли поліз він
синьо-жовтий стяг
зривать.
І досі, як згадаю, кров холоне…
В той день, як плебс мене
на лобній площі бив –
під перелунням дзвонів великодніх
московські в церкві алілуїли попи!
А потім мордували у підвалі
мене, професора,
дебіли денеер.
Без ліку там «есбєси» повбивали
«укропов, правосєков
і бандєр».
САМОВИДЕЦЬ ДРУГИЙ:
– Але ж Нагірне Слово знамените
Христос казав там, на Горі, для всіх:
«Не перестаньте ворогів своїх
любити
й моліться за гонителів своїх».
То що гадать нам, брате мій, сьогодні,
як воно буде…
Вранці ж з далини
ішла луна від православних дзвонів
як з нашої, так і з тієї сторони.
УЧИТЕЛЬ:
– Та не вкидай зерно сум’яття в сиву душу.
Немає й слова в Слові,
що робить
із тими, хто бодай хоч раз порушить
Господню шосту заповідь: «Не вбий».
Є «зуб за зуб», і «око – є–за око»,
та це не заповіді,
і у тому й суть.
САМОВИДЕЦЬ ДРУГИЙ:
То що, й живим і мертвим
й нерожденним ще чекати,
аж поки скличуть їх на Божий суд?
УЧИТЕЛЬ:
– Я сивий. Тож у Господа посмів
спитатися про Заповідей силу…
Думки, що вже ословилось в умі,
рядками стали у життя по схилу…
Змогли на ньому гірко прорости…
Читай і ти
і… Отче наш, прости…
…Як увірвавсь германець в Україну,
щоб тут зробить «ТИСЯЧОЛІТНІЙ РАЙх»,
старі й малі, вклякнувши на коліна,
вимолювали в звіра: «Не вбивай»
Є пам’ять вічна й правда історична,
й повік не відхреститися комусь:
в убивць на бляхах ременів сиричних
було готичним шрифтом – «Gott mit uns»
Коли скінчилась Друга світова,
ще дві доби у Небі гримкотіло:
в тамтих юдолях Сатану Ти добивав,
а вічне Зло здихати
не хотіло.
Два дні на Землю падала зола,
а третій прояснивсь непроминущо.
Це знак був: Ти диявола здолав
і він поповз в свою кромішню пущу.
…Як із боліт на зламі двох епох
пішли на нас війною московити,
Тебе назвали всує: «С нами Бог»
гундяєвські попи несамовиті.
Чувсь над Москвою регіт Сатани,
коли кіно зняли в новинну стрічку:
убивця-сцарь в трьохсохсотий день війни
за ним же вбитих ставить в храмі свічку!
Четвертий рік вже пруть, і пруть,
і мруть
в чужім краю за свою «мать Отчизну».
Назвав «священним» їхній «ратний труд»
главком всесвітньо-русского фашизму.
Пекельний пожирає їх вогонь,
вони ж, онлайн обсмалюючи крила,
злітають в рай, святіші вже, либонь,
за Папу Римського і навіть за кіріла.
…Він вже стрибнув, Армагедонний Звір…
Тому й ім’я Твоє
назву не всує: «Боже!
Як розшматує Україну «РУССКИЙ МИР» –
то і Тебе диявол переможе».
САМОВИДЕЦЬ ДРУГИЙ
І я не знаю, Господи прости,
де та межа Твого
довготерпіння,
й коли впаде огень святої мсти
на звироднілі, здичавілі ці
створіння.
Плюндрують край, вбивають нас вони,
шляхи ж Твої, сказав Павло…
непроглядимі.
Але не дай, щоб служки Сатани
життя планеті
й людству
вкоротили…
Бо все радійним пилом припаде:
міста і села, й спопелілі
люди.
І буде ніч… Бо хто ж побачить День,
як на Землі Очей уже
не буде?!
Ні добрих, ні поганих, ні отих,
немов осклілих
в безумі нейтроннім.
Ніхто вже й не подумає про них
ні добре, ні лихе,
ні безстороннє,
бо й Думки вже не буде на Землі.
А може,
і у Всесвіті… Хто знає…
Держави і великі, і малі
не знатимуть, що їх уже
немає!
Не з’ясувавши збройно зміну віх
із волі злої
Самозваного « месії» –
замовкнуть, заспокояться навік
Америки, Китаї і Росії.
І Ти подумаєш, Всевишній, про людей,
вознісшись в Галактичне
перехрестя:
«Самі собі зробили Судний день.
Не дочекались
Другого
пришестя…»
- 05. 2025.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.