Відійшов у вічність мій друг — Володимир Погорецький (Золота ПЕКТОРАЛЬ ).
Людина тихої гідності, чесного слова і незрадливої любові, яка тримала світ навіть тоді, коли він летить у прірву.
Ми починали разом – із вірою, що слово має вагу, що література – це не лише ремесло, а служіння, Місія. Так народжувалася «Золота Пектораль» – не просто журнал, а простір довіри, голосів, що не продаються, і думок, що не бояться.
Ми трималися разом десятиліття – у радості творення, у втомі, у боротьбі за сенс.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
І завжди поруч був він – Володя: добрий, прямий, чесний до болю.
У його присутності брехня в’яла, як трава без води.
Його слово не шукало вигоди – воно шукало правди.
І знаходило її, навіть тоді, коли це було небезпечно або самотньо.
Він умів бути вірним – і людям, і справі, і самому собі.
Його книги – це не просто тексти.
Це свідчення.
Це внутрішня робота душі, що не погоджується на півправду.
У них – світло людини, яка не торгувала совістю.
Мені несказанно болить ця втрата.
Бо йде Додому не просто друг – йде частина мого життя, частина нашої спільної дороги.
Але разом із болем є вдячність.
За роки поруч.
За довіру.
За мовчання, в якому було більше, ніж у словах.
Спасибі Тобі, Володю, за незрадливу любов.
За те, що був у моїй сирітській долі доброю Людиною.
Відмучився.
Наша література осиротіла…
Царство Тобі Небесне, дорогий Володю.
До зустрічі у безкрайній Вічності.
Твій Ігор.
* * *
СЛОВО ПРО ДРУГА
Споконвіку відомо, найорганічніші, найвічніші вірші пишуть у тюрмі і на війні, що інколи одне і те ж саме.
Іноді до війни прирівнюють справжнє кохання…
Але про нього, як і про космос загалом, – окреме слово у контексті творчості і життєтворчості Володимира Погорецького – поета, журналіста, редактора авторитетно відомого, літературно-мистецького та громадсько-публіцистичного журналу «Золота пектораль»: https://zolotapektoral.te.ua/нова-книга-ігоря-павлюка-голод-і-любо/
Так-от, з війною Володя, з яким я познайомився у Львові, але, здається, знаю його – Особистість нашого покоління – вічно, знайомий не з книг, не з кінофільмів, не з розповідей: він – воїн-афганець: шураві (радянський солдат) – як називали його і Василя Слапчука, наприклад, самі афганці.
Тобто, як бачите, товариство, у випадку із цим непровінційним поетом із чортківської божої провінції є з чого творити міт, зважаючи і на той факт, що він, як справжній поет, воює й досі: принциповий, затятий, ножовий до справ, до «воріженьків» (я був учасником його справедливого «бою» з нашою міліцією…), відкритий, уважний, ніжний до рідних по крові (батько великого сімейства) і близьких по духу… Серед тих і тих рідний брат поета – доктор теології Василь Погорецький, активний автор духовних есеїв, друкованих у тій же «Золотій пекторалі». До речі, у біографії самого Володимира теж є цікавий факт – якийсь час він хотів стати священником…
Але, будучи генетично характЕрно-харАктерно чесним поетом, Погорецький пише про те, що, бачачи, чуючи, до чого доторкаючись, пропустив крізь нерви-жили, тому йому вірю. А віра-не-віра авторові – основний критерій оцінки того чи іншого мистецького твору. Уже потім – цікавість змісту, філігранність форми, гармонія змісту і форми, ідейність, гендерність, класовість, расовість та інші химерно-тимчасові продажні ізми тощо.
Так-от мотиви віршів Володимира Погорецького, як і кожного одержимого ірраціональним, нутряного поета, – Бог, кохання, природа, війна…
В іржавих кіотах ридають слова,
Брехня ляси точить на піні.
Долоні стулила весна… і трава,
Прикро, аж млосно, в країні. –
Або:
Танцюють журавлі і хмари
На небі розговілому, в очах.
Мережка смутку, подих кари
З орлами царськими на сап’янцях.
Чи – про війну:
* * *
Входить війна в екстаз,
Свинцем поливає люто.
Наші прокльони і нас
Карає на горло смуток.
Як бачимо, ця модерна музика, написана словами – поезія – традиційна, майже фольклорна за формою.
Ламаний ритм і, знову ж таки, майже асонансна рима мене короблять, але парадоксально викликають ще більшу довіру до всього цього – як ознака нашої рваної, соціумної, здається, перпетуумної перехідності. Як суконна недосконалість на фоні проклятої філологічно довершеної цинічно-іронічної текстотворчості снобів – лінивих графоманів, хитрих прагматичних «хазяїв літератури».
І скільки б не віддавав поет-журналіст і журналіст-поет данину новозавітному Богові, столика столично-колоніальна фізія кесаря ні-ні та й матово явиться вербальним світлом:
В кайданах щастя розцвіло
В в’язкій грязюці по коліна –
Ось вам й соборна Україна,
Якої зроду не було…
* * *
Шпаки здіймають вітру полотнище, –
Немов це не Чортків, а Колима –
Тримає вікна у долонях морозище,
В яких і світа Божого нема…
Тому, хто не пробачить йому оцей збіг приголосних: «в в’язкій грязуці», топосну компаративістську конкретику, золоту хлопчачість того, що споконвіку називаємо душею, – нехай перший кине камінь…
Поранене серце, як правило, зростається криво, шрамно.
А хто живе серцем, для того світ – трагедія, хто ж розумом – комедія…
Чесний задиристий песимізм у літературі Володимира Погорецького, який (і це вже доведено його життєтворчістю), як на мене, однозначно вітальніший, репродуктивніший за театральний оптимізм нових українчиків-капіталістів, ідейний мажор політичної влади з її щурячою сутністю – слуг народу, значно товстосуміших за той же народ.
Кохання у віршах Погорецького, як і кожна справжня любов, єретична та еротична:
Пречистий образ мерехтів за мною,
Бринів в очах і росами дзвенів.
Кохання перше стало трутизною
На роздоріжжі високосних днів.
У поета вона закономірно суголоситься, резонує із громадянсько-історичним пафосом, означених, приміром, ритуальними гетьманськими шаблями:
Кохана, ось ми вже вдома.
Вже сон проступає на вікнах.
Та ржАвіє дійсність у піхвах,
Неначе гетьманські шаблі.
У нього реально нема «чистих» пейзажів: вони завжди в інкрустації із архетипами Господа, батьківщини-держави, загальними філософсько-психологічними пасажами, як адаптована, звична лексика із авторськими неологізмами, «ненашими» словами:
І хмарочолля днів Господніх
У дзеркалі розквітлих плес.
–––––––––––––––––––––––––––––––
Снують слова, п’ють з небесами музи,
Відтінилося серце од німот,
Лелітки смутку витер Саваот
З підбрів’я снів, як древні Саракузи.
–––––––––––––––––––––––––––––––
Трава усе це. Суєта й олива,
Оцей світанок витканий із сліз.
Он пам’ять розпустила коси сиві
І котить понадсвіттям віз.
Тут же образи «бездомного пса», мами, автоматів, які «сміються»…
І знову й знову цей же провітрений, дещо нервовий екзистенційний песимізм:
Танцюють прапорці розкішно,
Мовчить розплавлений свинець.
Вітри стрижуть чуби поспішно,
Невже це, Господи, кінець?..
Подобаються мені у загалом публіцистичних віршах Володимира Погорецького строфи на кшталт:
Лиця кришталь – мов тінь від колісниць
На марлі часу білій і ніякій.
––––––––––––––––––––––––––
Мережка зір і слів краса
У сріблі хмар, намисто
В окриллях рос і небеса
Приснились, мов навмисно
І саме оця смислова поліфонія – коли в одному вірші, в одній строфі, в одному настрої, енергетичній пульсації – і Бог, і предки, і кохання, і космос, – найсильніше, що є в післяземлетрусній українській Атлантиді Володимира Погорецького, де попри все і вся, його прожилково-латентне і м’язисто-виразне:
Стежини болю і образ,
Афган пече, – сволота…
©Ігор Павлюк