Віра Коваль, чиє ім’я колись не сходило з театральних афіш, сиділа біля вікна. Вона проводжала поглядом краплі й раптом упіймала себе на думці, що застрягла в цьому дні так само, як і те, що було за шибкою: усе одне й те саме — сіре, нерухоме, тягуче.
Квартирну тишу розірвав різкий рингтон. Здригнувшись, Віра неголосно вилаялася — роки в театрі навчили її робити це вишукано — і торкнулася екрана.
— Пані Віра… Алло? — голос у слухавці був бадьорий аж до нудотності.
— Так, слухаю.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
— Добрий день! Я Роман Соколов, шеф-редактор Global-Art Digital. Ми тут затіяли масштабний спецпроєкт, хочемо зробити з вами великий лонгрід.
— Що зі мною зробити? — перепитала акторка, приміряючи нове слово на смак, мов недостиглу кислу ягоду.
— Ексклюзивне інтерв’ю в цифровому форматі, — пояснив Роман. — Із глибоким зануренням.
— Любчику, я тепер невиїзна. Ноги, знаєте, стали вередливі й відмовляються відвідувати ваші студії.
— Жодних проблем! Наш автор приїде до вас. Якщо дозволите?
— Дозволю, — відповіла вона з тією тихою грацією, що не полишає справжніх прим до фінальної завіси. — Якщо це не затягнеться до пізньої ночі.
— Він буде у вас за годину. Чого тягнути? У Києві якраз невелике вікно в заторах.
Віра відклала телефон. На кухні вона заварила міцний чай, накривши старий порцеляновий чайник кумедною «бабою» з цупкої тканини. Повернувшись до кімнати, швидко, звичними рухами причепурилася, випрямила спину й сіла в глибоке крісло. Взяла до рук томик віршів, надавши обличчю виразу світської замріяності.
Рівно за годину пролунав дзвінок у двері.
— Заходьте! — гукнула вона. — Не замкнено.
У дверях з’явився молодий чоловік із об’ємним рюкзаком за плечима.
— Добрий день…
— Не стійте в проході, — сказала господиня. — Мої двері погано переносять нерішучість.
Хлопець заходився знімати кросівки.
— Облиште свої шнурки, — попросила вона тим тоном, що не передбачав заперечень. — Проходьте й сідайте навпроти.
Гість опустився в запропоноване крісло, і воно відгукнулося довгим, жалібним скрипом.
— Вам зручно в цій руїні?
— Цілком. У ньому почуваєшся так, ніби весь день — субота, і все по кайфу.
— Ваш голос… — сказала Віра. — Він дуже схожий на голос вашого шефа, Соколова. Ви з ним одне обличчя, чи у вас працівників добирають за голосовою схожістю з босом?
— Типу того.
— Якщо не проти, я готова почати інтерв’ю.
— Не проти, але перш ніж ми почнемо розтинати вашу душу, я пригощу вас чаєм із варенням.
— Вишневим.
— Це натяк на чеховський «Вишневий сад»?
— Типу…
— Ні, милий. Вишневий сад давно вирубали під іпотечні квартали. Тож буде сливове. Слива чесніша. Вона передчуває вишню, але має нахабство залишатися собою. Її збирають, коли вона готова впасти з гілки. Зірвеш раніше — буде киснути, як обличчя критика після прем’єри.
З цими словами Віра вийшла на кухню й повернулася зі срібним тацею.
— Прошу, — сказала вона, — пийте, поки не охолонуло. Холодний чай — це як шкарпетки з сандалями. Терпіти не можу.
Гість обережно взяв чашку. Тонка порцеляна здавалася в його руках майже невагомою, а срібна ложечка дзенькнула об край — чисто, виразно.
— До речі, ви не назвали свого імені.
— Петро.
— Петро… — повторила вона. — Отже, Камінь. Фундамент. Хранитель ключів від Раю.
— Петро, але без ключів, — усміхнувся він.
— Ну що ж, ставте свої запитання, Петре Безключий.
— Ви пам’ятаєте акторку Олену Бондаренко?
Віра здивовано подивилася на нього.
— Зазвичай інтерв’ю починають з інших питань.
— То ви пам’ятаєте Бондаренко?
— Пам’ятаю.
— А ви напружте пам’ять.
— Молодий чоловіче, — холодно мовила акторка, — це що за тон? Я не на допиті. Вам краще піти. Поки не зателефонувала в поліцію.
Вона потягнулася до телефону.
— Залиште телефон, — сказав Петро. У голосі зникла ввічливість.
— Бондаренко… — Віра насупилась. — Як звали цю вашу Бондаренко?
— Олена Бондаренко.
— А, так. Вона померла молодою. Просто на сцені. Розрив серця.
— Ні. Її отруїли.
— Отруїли? — здивувалася Віра. — Хто?
— Ви.
— Я? — вона навіть розсміялася. — Негайно залиште мою квартиру.
— Я не піду, доки не розберуся.
— Гаразд, — сказала Віра, зводячи руки. — Припустімо, я отруїла. А навіщо?
— Щоб роль Медеї не дісталася Олені Бондаренко. Архіви МВС не горять. Слідчий Антонов усе зрозумів, але ваш Кравцов швидко перетворив убивство на «серцеву недостатність». А Марина Семенюк з Лесею Павленко? Вони бачили вас у гримерці зі склянкою. У театрі вміють мовчати.
— Боже мій… Семенюк, Павленко. Перші пліткарки.
Петро дістав із рюкзака теку, потім — складений учетверо аркуш, і висипав білий порошок у її чашку.
— Пийте.
— Що це? — їй не сподобалося, як тремтів власний голос.
— Ваше спокутування. Той самий склад, яким ви отруїли мою матір.
Віра завмерла. Тиша раптом стала надто густою.
— Молодий чоловіче… — прошепотіла вона. — Ваш тезка за гріх убивства не дасть вам ключів від Раю.
Петро всміхнувся криво.
— Я не чиню гріх. Я чиню відплату. І не лише за смерть матері, а й за дитинство, яке ви в мене забрали. Після її смерті мене відправили до дитячого будинку «Мрія». Знаєте, про що мрієш у кімнаті на двадцять людей?
Він кивнув на чашку.
— У вас два шляхи. Або завтра соцмережі вибухають заголовками, поліція, суди. Або ви йдете красиво. Завтра напишуть: «Легенда померла уві сні». Пийте й залишайтеся богинею.
Віра подивилася на нього втомлено.
— Я щиро вам співчуваю. Але я не маю стосунку до смерті вашої матері.
Петро нічого не відповів. Він просто вийшов.
Коли замок клацнув, Віра взяла чашку. Рука була спокійна. Вона випила все одним ковтком.
Минуло десять хвилин.
— Щось не так… — сказала вона вголос.
Болю не було. Пульс рівний. Вона розгорнула паперовий згорток — жодного запаху. Лише пилюжний, прісний аромат крейди.
На столі лишилася записка:
«У цьому порошку немає нічого смертельного. Я не вбивця. Живіть із цим знанням».
Аркуш вислизнув із пальців.
За вікном повалив густий сніг — важкий і беззвучний, мов завіса, що опускається, коли глядачі вже залишили зал.