“Українська літературна газета”, ч. 2 (382), лютий 2026
Закінчення. Початок див.: https://litgazeta.com.ua/articles/leonid-toma-vse-sohodnishnie-viddaliaietsia-v-hlybynu/
З циклу «антиТОМІЇ»
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Знову згадав Володю Брюггена, який поєднував у собі анахорета й гедоніста. Скільки разів ми прогулювались з ним алеями і стежками Лісопарку, відпочивали на пеньках столітніх дубів, намагались знайти оту неповторну ноту, яка поєднує нас із симфонією природи!
Я теж у душі відлюдник, але є щось таке, що тягне мене до спілкування, до пісні, до самотності із спорідненими душами.
Очевидно, що Гоголь – не тільки як письменник, а й філософ, мислитель разюче відрізняється від Достоєвського і Толстого у розумінні людини, свободи, її місця у всесвіті. Багатослівна дидактика Толстого, його упереджене зображення Наполеона, істеричне слововиверження Достоєвського, його намагання уявити й описати «російську душу» викликають активне неприйняття, вони як ті «слони» у «посудній лавці» європейської літератури.
Яка вона – сучасна література? Немає того «наріжного каменя», який би кинули у стоячу й каламутну воду літературного ремісництва, і від якого б розійшлись радіальні кола нової плідної традиції.
Миргород… Твердиня українського духу, гетьман Данило Апостол. Немає світла, води, нова орда знищує все. Тут могила мого кума видатного художника Віктора Брикульця. В його хаті на березі Хоролу лунали мої вірші аж до нічних зірок. Я був тоді молодий і готовий дивувати світ…
Брат Микола з інсультом у лікарні. Веселий безпросвітний трудяга, пів століття за кермом. Він ще знає наш родовий корінь Томів, ще показував мені зарослі могутніми бур’янами місця, де стояли хати моїх дідів і прадідів. Він мружився від сонця на Миргородській горі, пили ми з ним чарку з полтавськими галушками, і під п’яні сльози співали «Зозулю».
У Барвінковому нема світла, води й інтернету. « А ми з Віктором пішли по терен», – розповідає по телефону вчителька Ольга. – Рясний тепер терен у Барвінковому.
Хмари граків літають над парком миргородського курорту. В коридорах холод, але люди лікуються, ходять у зимових куртках на процедури.
-А у вас дрова є?- питає одна жіночка.
– У мене дома таких дров нарубали, що й Путіна підпалити стане!
Сивий батюшка з білою окладистою бородою, пацієнт санаторію, показує на небо:
-Там дров не треба, там дух зігріває й просвітлює.
Перечіпаючись об посохлі бур’яни, доходимо до межі життя. Колись у юності так підходили до горизонту, а він усе віддалявся і віддалявся. Аби ж так і межа життя.
Думаю про літературу, якій віддав усе життя. Вона якось усохла, зіжмакалась, як шагренева шкіра. Література – це дендрарій чи розарій міфів, які творили архітектоніку цивілізації. Сьогодні її перетворюють на велетенську автостоянку. Над нею синій дим отруйних вихлопів, монотонне дзижчання моторів. Інколи територію прибирають дебелі музи у сірих вистріпаних халатах. Такі халати довелось бачити у божевільному будинку.
Дзвонив Миколи Ладивир – колись співучий чорночубий красень з оксамитовими вусами. «Циганське поріддя»,- так називало його начальство в армії. Він до цього часу знає, хто кому кум чи сват. А як тоді співали в Солонцях, а мій батько Василь Якович заспівував!
Гоголь казав, що пісні для українського народу – це й історія, і літопис, і народна душа. Де вона зараз, наша народна душа? А вона там – на лінії зіткнення з сучасною ордою. Вона йде, перехрестившись, на смертний бій, оживає в димуючій крові поранених і вбитих, зціпивши зуби, тамуючи сльози, схиляється над могилами.
Туман у Миргороді, у парку над Хоролом яскріють крізь туман ліхтарі. Небесний мокрий пуховий платок в міріадах росинок опускається на землю. І якось тепліше, тихіше стає. І оживають спогади, і сльози навертаються на очі, і хочеться в чомусь признатись, і страшно, що вже пізно.
Знову Україна на розп’ятті Європи і азійської орди (Азіопа? Чи як там її?). Знов порушено наріжний камінь світового балансу. Все йде за лекалами Другої світової. Скільки хат спалено, скільки міст і сіл у руїнах, на дитячих майданчиках хижі оперення нерозірваних ракет. Треба визнати правоту Ніцше – ми тільки непевний міст до нової людини – надлюдини. І по цьому мосту лізуть у прірву недолюди в жаб’ячих одностроях, дихаючи гидотною духовною наркотою. А міст хитається, на ньому немає живого місця від розривів снарядів, надривів нервів. Вони сковзаються на крові своїх братів і сестер, вони кричать команди, наче біси з геєнни.
Довженко жалкував і дивувався, що немає в Україні замків і палаців, як у Європі. Що ж там залишиться у стертих на порох містах і селах Донеччини, Запоріжжя, Сумщини, Слобожанщини? Хто відбудує і хто захистить їх у майбутньому?
Як далеко люди один від одного! Разом обідають, вечеряють, сплять в одній постелі, а їх справжні сутності подорожують так далеко, що не побачиш у найпотужніший телескоп.
Україну розкрадають… Підлі, жадібні щури прогризають борт корабля, сподіваючись на нову поживу. Ми будемо тонути разом з ними.
Миргородські жінки: енергійні, доброзичливі, красиві. Вони працюють, сміються і плачуть, бо відчувають повну картину української трагедії краще, ніж міністри й генерали. Вони знають, що в будь якому випадку вони мусять знову відроджувати рід і пам’ять.
Два «іскандери» десь за триста метрів. З хряскотом відчинились всі вікна і двері. В коридорі сусіди з трирічним синком. Він пояснює: це дяді-какашки.
Століття не змогли втолити цю жадобу загарбництва і крові російської імперії та її генетичного виродка – РФ. І наче підтвердження бібілейської історії; антихрист буде звинувачувати свою жертву в гріхах, ним же скоєних. Невже це кінець історії? І які наївні розумування Фукуями на цю тему.
Сьогодні дізнався про потерпання мого друга Анатолія Жикола, поета з драматичною долею. Згадав круглий житній хліб і дешевий портвейн у будинку «Слово». Якась далека далина, спалахують образи й метафори юнацьких віршів, які згодом потрапили (з великим запізненням!) у книжки, і там вляглися зручно на крейдованому папері та й заснули летаргічним сном.
Люди зникають, наче фігури з шахової дошки. Один так і залишився пішаком, інший вибився в ферзі. Але всі вони потрапляють в одну скриньку, коли закінчується шахова партія.
Мабуть, найважча функція людини – підтримувати гармонію між тілом і духом. Ангели вже знаходяться по ту сторону добра і зла, демони знають свою участь і навіть Христу закричали: навіщо рано турбуєш нас? Можливо, що саме оце перебування між землею й небом – це найважчий хрест людини.
«Дєдушка Ленін», вегетаріанець Гітлер, «батько народів» Сталін: усі вони сіяли зло під маскою добра. Типова поведінка антихристів. Тепер до них долучився Путін з його «визвольною місією русскоязичних». З кожним наступним узурпатором градус цинізму зростає.
Гинуть люди в Україні, у центрі Європи. Горять школи, дитячі садки, університети. А бандити ще більше нахабніють. Це – вирок цивілізації, це ознака, що людина так і не злізла з палеозойського дерева. Скажете – мало часу для еволюції? А Мохенджо-Даро? Може, ми поринемо в ядерну зиму? І знову буде мало часу для людини, справді, розумної?
«Чорний квадрат», унітаз, як форма мистецтва у Луврі, замість пісень – шаманський речитатив «репу», замість творів – «тексти», замість віри – лабіринт інтернету, замість людяності – поклоніння ШІ, замість думання – апокаліптична рефлексія, замість почуттів – симулякри, замість пророків – демони…
Нам страшно не тому, що обрив нитки життя означає кінець земних марень та ілюзій, а тому, що ця нитка непідвладна нам. А клубок, з якого вона почала розмотуватись – цілий всесвіт.
Колись від Псла далеко в ліс були мілководні затоки. В них вода кришталевої прозорості й чистоти. Пливеш на човні і бачиш сріблясті полиски верховодок і краснопірок, а блискучою поверхнею води ковзає жук-водомір, залишаючи сяючий слід. Тиша. Над головою тихий шепіт листя, а крізь них бризкає золотим промінням сонце. Це – край дитинства, коли світ відкриває тобі таємниці, які недоступні неуважному дорослому оку. І ці відкриття дитинства живлять духовним струмом пересихаючу річку старості.
Ми з художником Віктором Брикульцем на березі Хоролу. Прямо під крутим берегом б’є на дні річки джерело з червоною водою, очевидно, десь тут залізисті поклади. Чутно кування зозулі, на смарагдовій траві книжка з миргородськими повістями Гоголя.
Ти знаєш, – Віктор відмахується від настирливої мухи, – це все отак бачив Гоголь.
А як же знаменита, описана ним миргородська калюжа? – намагаюсь я іронізувати.
А що ж – так і сонце світить для святих і грішних, – усміхається він.
А для нас оце джерело з червоною водою і зозуля.
Тільки він це сказав, як почулось зозулине ку-ку.
В чому причина тваринної жорстокості Росії? Невже справді в ізоляції від світового морально-гуманістичного прогресу сформувалась антицивілізація, яка використовуючи технічні цивілізаційні механізми прагне генетично врости в цивілізацію планетарну, щоб назавжди змінити її суть, призначення і вектор руху?
Як страшно, коли кличеш себе, а у відповідь – мовчання.
Знову нас розпорошують по всьому світу, знову нас цинічно зраджують і розпинають новоспечені пілати. Скільки ж нам «дівувати» у цьому світі?
Згадую Володю Брюггена, хвилини й години майже повної нірвани в його «готельному номері» поряд з Лісопарком. Слухали музику з його «барокового» «Фестивалю» – найкращому приймачеві того часу в розкішному корпусі червоного дерева. На балкон залітали птахи, вони відчували наші мирні й духовні наміри.
З плином чи обвалом життя все більше розумієш неймовірність його виявів і нескінченність його проявів. Те, що було абсолютним, стало всього лиш черговою метаморфозою; те, що було таємним, стало напрочуд ясним і прозорим; те, що здавалось вічним, обсипалось піском незаперечних спростувань; те, що здавалось миттєвим, виблиснуло у вічну потойбічність.
Тільки любов – вона ніколи не здавалась!
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.