“Українська літературна газета”, ч. 2 (382), лютий 2026
Хоча Вітько Шалай мешкав неподалік на тій же вулиці, де стояла і моя хата, я ніколи не бував на його обійсті. А випадково зустрічаючись коло крамниці чи вертаючись звідкись з прогулянки, скажімо, на луки чи Десну, рідко коли заходив з ним у довшу розмову. Та й проживав я в селі в ці кілька років по смерті мого покійного друга Серена переважно в теплий період року, тому не так часто і бачився з Вітьком.
Вітько замерз у власній хаті. Прийшов якогось вечора додому п’яний і заснув, не розпаливши груби. А був січень, і морози тріщали аж-аж які кріпкі. Якби мешкав не сам, як палець, то того би не сталося, певна річ. Та нікого сердега не мав, ні жони, ні дітей. Та й яка жінка хотіла би вийти за нього заміж, такого непросипущого пияка, якого в селі ніхто ніколи не бачив тверезим. Я теж не можу пригадати, щоб хоч колись здибав його непідпилим.
І все-таки, коли я навесні приїхав до села і довідався, що Вітько три місяці тому так жахливо помер, то відчув, як защеміло моє серце. А він же навіть і ближчим знайомцем мені не був, так собі сусід, з яким мені не вельми хотілося мати якісь стосунки. І при тому Вітько був нешкідливий, ніколи нікого ні не облає, ні не скривдить, п’є собі горілочку, та й п’є з дня на день, і все тут. У кожному разі в селі не чув ні від кого, щоб він комусь щось погане зробив. Не затівав ні сварок, ні п’яних колотів чи бійок, як инші його побратими чопові. Просто напивався і ввечері п’янючий, похиливши голову, понуро брів додому. Таким і запам’ятався мені. І хай там як, але мені було його таки жаль. «Живий чоловік, як не є. Зі своїми гіркотами й печалями. Нічим за великим рахунком не гірший, і нічим не кращий від кожного з нас, рокований пройти ту саму хресну путь, а вкінці прийняти смерть, як і всі ми!» – думав я і велика скорбота огортала мене.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Пам’ятаю, як у сільській у крамниці люди видивилися на мене, коли я сказав:
– А я сумую за тим горопашним Вітьком!
– Знайшов за ким сумувати! – сміялися одні.
– Та ж то викінчений мочиморда. Яка з нього була користь? – осудливо хитали головами другі.
– Сам занапастив своє життя! – зідхали треті.
– Чи ви подуріли? – не витримавши, вигукнув я. – Вітько Шалай був людина. Я за людиною сумую, йолопи ви сякі-такі!
Тож вертаючись з крамниці додому, довго не міг заспокоїтися. Мене розпирало від обурення на людей за їхнє байдуже, просто-таки бездушне ставлення до свого односельця, з яким вони стільки років жили поряд, бачилися, не раз віталися і розмовляли і якого однієї морозної ночи так трагічно не стало. А найбільше мене діймало, чому вони такі? Чому мене, чужого тут у селі, схвилювала його смерть, а їх ні? Я цього не міг зрозуміти. Це не вкладалося в моїй голові. І всі пояснення, які мій розум силкувався дати, здавалися мені плиткими й непереконливими.
Знаю від багатьох, що Вітько, коли йому инколи дорікали за пияцтво і що, мовляв, горілка колись доведе його до могили, незмінно усміхався якимсь холодним (я б казав, диявольським) усміхом і незмінно відповідав:
– А пам’ятайте, на могилу мені щоб не ставили хреста. Навіщо мені? Ліпше замісць хреста вкопайте в гріб фляшку самогоняри. Хай буде зі мною і на тому світі!
Вітько якось і мені те саме сказав. Я зустрів його, коли приїхав автобусом з Києва і клигав вулицею до своєї хати, несучи дві величезні торби. Вітько наздогнав мене і привітався, але якось наче несміло:
– Здрастя. Що, приїхали? – мовив він.
– І тобі добрий день, – відказав я, а сам подумав: «От мені лихо, і так ледве ноги несу з тими торбами, а тут ще цей п’яндиґа нагодився».
Якийсь час ми йшли мовчки.
– Чи можете позичити п’ятнадцять гривень? – запитав раптом він без зайвих закрутів і зиркнув на мене очима, в яких вчувалося майже благання.
Я зупинився посеред дороги і кинув торби на мокру землю, бо в селі незадовго перед моїм приїздом пройшов сильний дощ, перший дощ за майже цілий травень.
– На горілку?
– Якраз п’ятнадцять гривень не вистачає, – промимрив Вітько.
– Та ти й так, бачу, прийняв по саму зав’язку. Скоро й додому не дійдеш!
Він не відповідав. Просто стояв і глядів кудись поперед себе, там, де дорога дещо повертала ліворуч і виднівся величезний, вже весь вкритий молодим листям ліщиновий кущ.
– Ех Вітьку, що тобі з тої горілки? Помреш якогось дня, та й відвезуть тебе туди, – я вказав рукою, де вдалині бовваніли хрести сільського кладовища.
Але Вітько мовчав. Мені здавалося, що він мене навіть не чує. Якусь хвилину-дві я вагався, а потім вийняв двадцять гривень і тицьнув йому.
– На, можеш не віддавати.
– Спасибі, – вицідив з себе Вітько, який, здається, ще не до кінця повірив у те, що сталося.
Я мовчки взяв торби і хутко рушив далі вулицею.
– Не боюся я. Хай мені замісць хреста півлітру зариють в могилі, – почувся за спиною голос Вітька, який стояв на місці і не рухався.
Я на мить обернувся. На лиці Вітька була усмішка, від якої мене аж пересмикнуло – така вона була застигла і безживна, наче вишкір мерця.
Утім, як розповіли мені в селі, ніхто до Вітькового побажання не поставився наповажне. На його могилі вкопали звичайного залізного хреста, виготовленого з труби. Що людям до останньої волі небіжчика?
Трагічна смерть Вітька мучила і не відпускала мене ще довго. Бувало, що вночі він снився мені. Стояв і просив п’ятнадцять гривень. А я відвертав очі, боявся дивитися на нього, наче почувався перед ним винним. Якось одної ночи я прокинувся, бо мені причулося, що хтось за воротами схлипує. Я вийшов з хати, підійшов до фіртки і виглянув на вулицю. Нікого не було. Яскраво світив місяць. Я окинув оком по той бік, де стояла пусткою Вітькова хата. Там в одному вікні тьмяніло наче якесь світло. «На шибі віддзеркалюються місячні промені», – подумав. Вернувся додому, але до ранку так і не зміг заснути. Все думав і думав про сердешного Вітька, і про себе, адже й мене, знай повторювало щось в моєму серці, чекає такий же сумний кінець. Бо ж він людина, і я людина.
Наступного дня ранком на мене наче якесь одкровення зійшло. Тепер я знав, що маю робити. Притьма кинувся до крамниці, купив півлітрову фляшку горілки і, не чуючи ніг, побіг на кладовище. Знайшов там Вітькову могилу і закопав горілку глибоко-глибоко під самим хрестом, на якому висіла убога табличка з лаконічним написом: Вітько Шалай 1976 05.01 – 2018 10.01.
Ви скажете, що цей мій учинок безглуздий? Не думаю. В житті, прошу вас, далеко не все має глузд. Утім, мусите знати, що мене більше не мучать нічні кошмари, пов’язані з моїм померлим сусідом.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.