Моя душа ледь-ледь жива,
Хоча й страждає від вигнання,
І дощ весняний омива
Моє і серце, і кохання.
Блукає погляд в далині,
Де тане обрій у тумані,
І гаснуть кроки в тишині,
Як слід розмитий на світанні.
Я птах без неба і без крил,
Мій крик — роздерта тиша ночі,
Згасає, вибившись із сил,
І тане в мороці безочім.
Шукаю берег у пітьмі,
Де б’ється серце об каміння,
Та скрізь я бачу лиш німі
Уламки віри і терпіння..
Лягає втома на вуста,
Змиває час останні миті.
Душа надколота й пуста —
І очі розпачем омиті.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Не видно радісних облич,
Лиш краплі падають додолу.
І буде день, і буде ніч —
І все по колу… все по колу…
28.02.2026
Відео: https://youtu.be/jhscqofZ_Dc
Знайди мене у iншому життi…
Знайди мене у іншому житті,
Бо в цьому я розгублено блукаю,
Серед людей на самоті…
А йти куди – не знаю.
Все шкереберть — і день, і ніч, і сни,
І віра впала попелом під ноги,
Мов зірвані з небес мої весни
Розсипались на темнії дороги.
Я загубилася у мареві причин,
Де пам’ять б’ється, зболена і дика,
І кожен крок — немовби без глибин,
І кожна мить — порожня та безлика.
Та крізь руїни серця і пітьму
Я пронесу тепло своє віками.
Я іншу долю у життя прийму,
Зійдемось ми під іншими зірками.
Можливо, знов зійдуться береги,
Де ми колись не встигли доторкнутись,
І я впізнаю погляд дорогий
Ще до того, як встигну озирнутись.
Тому, якщо мені тут все чуже,
І сенс розтанув в сивому тумані —
Знайди мене. Я буду там! Я вже
Тебе чекаю в іншому світанні!
22.02.2026
роZiянам
Вас нищили свої кати… погрози,
Нічні арешти, вироки без слів.
Сибірський сніг ковтав дитячі сльози,
І степ безхлібний з горя кам’янів.
Кидали вас, як тіні, у вагони,
Під гуркіт сталі — крик і вічний жах.
Розбиті душі, спалені ікони,
І дріт колючий — шрамом в небесах.
Вас нищили і війни, і тирани,
Калічив душі чобіт і наган.
Дітей вбивали на очах у мами,
Вмирали ви від голоду та ран.
Це мало б вчити — пам’ятати втрати.
Не красти долі, відчувати біль…
Не нищити сади, дороги, хати,
Бо в кожній рані — та пекуча сіль.
Та біль не в кожного розбудить співчуття,
І рана в серці може стати ровом,
Де замість совісті — холодне забуття,
І право сили нищить силу слова.
Коли сумління ваше згасло в люті?
Забуті істини і молитов слова,
Ви ланцюгами ненависті скуті,
І ваша правда — мертва і крива.
Чому людські страждання не припона?
Коли ви втратили обличчя та ім’я?
І біль стає — за право над законом,
І виправданням — спалена земля?
Вам скільки треба ще тієї злоби?
Чого вам мало – хліба чи землі?
Коли ж ви втратили свою людську подобу?
…
Чи ви її не мали… взагалі?
01.03.2026