Черговий колективний роман-печворк за концепцією Сергія Батури тішить читача своєю оригінальністю й новими фішками. Особливістю участи в проєкті «Коронація» стала метатворчість: тобто творчість про творчість як процес і, певною мірою, як стиль життя. Адже новий роман охопив саме тематику й проблематику творчих мук і творчих блаженств усіх тих, хто часто перебуває в літературному затінку, чиє слово не знайшло достатнього пошанування всілякими мистецтвознавцями й членами різноманітних журі на відповідних конкурсах.
Апостол Павло заповідав бути різними в другорядному, проте єдиними в головному. Ніби за цим завітом, прекрасна Коронація всім різна в дрібному, та однакова за великим, за основним аспектом. Це та, від якої кожен отримує «незриму підтримку, якусь невидиму руку, котра направляла його і буде направляти його кроки далі».
Колективний печворк вийшов колоритним і строкатим, ніби грецька стромата – ковдра, зшита з клаптиків. Тут і Коцюбинський чухає потилицю, і Леся про фанфіки говорить, і сучасні лікарі різних профілів, і діти. Отут ми з героями «погуляємо містом та зайдемо у торговельний центр», а отам уже перед нашими очима «Полтавська губернія». Калейдоскоп епох, подій, імен, думок стоїть на перешкоді знудженню: динамічні подорожі хронотопами тримають увагу повсякчас в «робочому стані».
С. Батура вдався до художнього засобу персоніфікації, наділивши абстрактне найменування процесу живими, людськими, жіночими рисами. Коронація в баченні декого з авторів належить до нелюдської раси, наприклад, комусь вона являється як «довговолоса фея», проте вона цілком антропоморфна та приваблива. Вона є не тільки джерелом «чарівного штурханця», а й подеколи власне об’єктом натхнення, Музою. Влучний натяк на це простежуємо в епілозі, коли п. Тетяна «закрокувала кімнатою», унаслідок чого «пан Логуш відчув справжнє дежавю». Його дружина і є Коронацією особисто для нього.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Це повідування не про наївні дитячі роздуми (або не лише про них), а й цілком екзистенційних барв переживання: «Мама мала рацію. Нехай я і письменниця-початківець, але це ж не означає, що я не можу стояти поряд з видатними письменниками та письменницями. Чи означає?». Що це, як не осучаснена варіація класичного шекспірівського «Бути чи не бути?», захована в найпотаємніших чарунках чистого серця?
Устами й думками своїх персонажів автори свідомо виносять на загал актуальні, патріотичні переконання. І справді, «Україна ‒ це мова! Україна ‒ це воля! Україна ‒ це єдність та незалежність!», хай би як патосно це не звучало, хай би як не видавалося комусь шаблонними гаслами, проте правда має схильність догматизуватися. Ці постулати не втрачають ваги з часом.
Яким би вдалим не був задум, та без віри в його майбутнє реалізувати нічого не вдасться. Можна мріяти про будь-яку з висот, та якщо мовити про це починаючи з «якби ж я міг/могла…» замість «я вірю, що зможу…», не важко запевнити, що мрія – приречена. Біблія, Книга книг, навіть злегка нагадує печворк як явище тим, що її теж писала низка авторів, об’єднаних єдиною сакральною й богонатхненною концепцією. І Біблія запевняє, що «за вірою вашою дано буде вам». Тому зовсім не помиляється героїня роману Лана, чий секрет відомости «Треба повірити в себе!».
Коронація дає Владиславові пораду стукати у двері експертів, здатних оцінити роботу гідно, і коли члени «журі прочитають (…) ти дізнаєшся думку професіоналів про твою творчість ще не публікуючи». Це слушно й нагадує той епізод в одній із серій «Совиного дому», коли персонажка тицяла свій рукопис всім пересічним і чула «в мене нема часу» у відповідь, бо всім було байдуже. Проте коли її творчу працю взяв до рук фахівець, він одразу зрозумів, що натрапив на неабиякий талант. Євангеліє закликає не розкидати бісер перед свиньми. Не всім власникам бісеру художнього слова щастить мати поблизу не приземлених істот, а тих, хто зверне увагу, оцінить і посприяє. Однак учасником печворку пощастило. А особливо – юним.
Хтось, можливо, й подумає, що коли певного автора не зауважують експерти й читачі, то, певне, він нездара й графоман. Проте ми добре пам’ятаємо, що батько верлібра Волт Вітмен був недооцінений за життя, майстер жахів Говард Філіпс Лавкрафт помер у самотності, а класик готичного письма Едгар Аллан По – ще й у злиднях… І не тому, що були невмілими, а тому, що десь їх оминули увагою ровесники, зате як потім сприйняли нащадки! І досі друкують шаленими накладами. Хто зна, може й серед співавторів «Коронації» є нові Лавкрафти й По, але зі щасливішими долями: і чи не участь у цьому печворку й стане їхньою перепусткою в літературну відомість?
Рецензент:
Валентина Богатько,
кандидат філологічних наук, доцент, заступник декана з виховної та соціальної роботи факультету філології й журналістики імені Михайла Стельмаха Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського