“Українська літературна газета”, ч. 2 (382), лютий 2026
Петрович жив у нашому під’їзді. Старий слюсар, завжди з запахом машинного мастила й дешевого «Прімума», він мав дивну звичку: виходив з маршрутки на одну зупинку раніше за всіх. Одного разу я не витримав і пішов за ним — просто, щоб зрозуміти, чому він тягнеться зайвий кілометр по бездоріжжю на своїх хворих ногах.
Петрович звернув у парк, про який у районі говорили тільки у зв’язку з ножовими розбірками чи «закладками». Він ішов у самий тупик, до бетонного каркасу якоїсь недобудови. Садок давно розібрали на металобрухт, а територія всередині перетворилася на смітник, зарослий колючим чортополохом. Петрович влаштувався на уламки лавки, дістав із кишені засмальцьований термос і відкрутив кришку. Я трохи зачекав і підійшов.
— О, Петрович! Ти що тут?..
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Він підняв каламутні очі з червоними прожилками й запитав:
— А ти що?
— Та так, гуляю, — відповів я.
— Ну, тоді давай поговоримо, якщо не поспішаєш.
— Не поспішаю, — сказав я, присівши на край гнилого дерева.
— Вип’єш?
— А що в тебе?
— Який «що»? — образився Петрович. — Горілка, чиста, як сльоза.
Сльоза була жовтувата, як хвора печінка.
— Ну, давай, — згодився я.
— У мене один стакан. Не відмовишся?
— Не відмовлюся.
Петрович налив у кришку, витяг із кишені плитку «Альонки», до якої прилипли тютюнові крихти.
— Закуси хоч трохи.
Я випив. Горілка обпекла горло, шоколад пахнув соляркою. Повернув стакан. Петрович ковтнув дозу професійним рухом, крекнув і витер рот тильною стороною руки, на якій бракувало фаланги.
— А це що таке? — я показав на руїни.
— Тут був танцмайданчик, — обвів рукою бур’ян. — Музиканти з «Імпульсу» гнали так, що в сусідньому кварталі скло тремтіло. Людей було — ніде яблуку впасти. Тут я Машку зустрів, за сідницю схопив… Тепер все. Сцена згнила, хлопці спились, Машку поховав ще позаторік. А музика — живуча. Грає…
Петрович замовк. Підняв шкарубкого пальця, ніби перевіряючи вітер.
— Чуєш? Медляк завели. Імпортний. Чуєш?
Я прислухався. Тиша, хрускіт сухої трави, гул траси…
— Не чую, — чесно сказав я.
— А я чую.
Він зітхнув, поправив комір рваної роби й тихо, носом, мугикнув щось тягуче, фальшиве. Я встав і пішов, не прощаючись.
Невдовзі по тому Петрович помер. Поховали його поруч із Машкою — тією самою, яку він колись тримав і трохи бив. Парк знищили, попри протест громади, екскаватори збудували на його місці титанічні скляні «фаллоси» бізнес-центрів.
Але інколи, проходячи повз ті висотки, я завмираю. Мені здається, що з відкритого вікна верхнього поверху доноситься той самий медляк. Той, що мугикнув Петрович, сидячи в чортополоху. Може, хтось просто купив хорошу акустику?
А може, я старію і починаю чути те, чого вже немає?..
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.