Цій планеті мир і спокій тільки сниться,
Розгорається на сході світова,
І летять ракети зовсім не миритись,
Не в обіймах Господа зігрітись,
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
А добити, ту що поки ще жива…
Спів сирен, моторів клекотіння,
За жнивами підуть холоди,
І якщо вціліє клуня, то насіння,
Хтось на полі битви все ж таки посіє,
І зійдуть із нього вірю – Рай-сади.
***
Зима останнім ділиться з тобою,
Іде циклон, за ним антициклон,
Її не схопиш нотою гобою,
Чи міною, чи ігрищем з губою,
Її як в Мексиці боїться сам закон…
Гуде Іран, картелі п’ють текілу,
Діди і дядечки загрались в доміно,
Їм рибу уловити вже не сила,
Де за горбатого по курсу лиш могила,
І кисле вінко жалюгідного кіно…
Піду нап’юсь допоки стигне лютий,
Морозним вітром степу й побреду,
Де час не швидше труйності цикути,
Всміхнеться світу й п’яному на кутні,
Й за душу візьме вічно молоду.
***
Нам Галущенко ще істину повіда,
Буде істина, як доля, нелегка,
Не солодка, як матусине повидло,
І не лагідна, як батьківська рука…
Вона вдарить кіловатами по плечах,
Вона витягне чотири тридцять дві,
Вимкне всім енергію на вечір,
Де-не-де лишивши світло в голові…
За копійку вдавиться паскуда,
Загудуть в сусідів на ніч провода,
Так колись за срібники Іуда,
Вже світило людства продавав,
Та історія скінчилася печально,
Та і тут не жди щасливого кінця,
Б’є життя електрострумом, щоб повчально,
Нас обдерти на одвічних каганцях…
***
Не поети кажуть “не поезія”,
Дзьобають узимку виноград,
Їм в житті ні ліки, ні магнезія,
Не поможуть… лиш “кіровоград”,
Буде їхню юнь на втіху балувать,
Пальцями убитих комуняк,
Їх уже в цім світі не “розжалувать”,
Дон Кіхотів, Панчо й розумак.
Ніч піде за обрії туманами,
По весні проб’ються спориші,
Хтось піде тандю його батманами,
По людській потомленій душі,
Лиш вона вже скільки перебачила,
Спробуй амфібрахієм здивуй,
Гей, дядьки, до скорого побачення,
В боротьбі за люльку й булаву.
***
Поема про діарею.
Їли депутати вчора фугу,
Після совіньйону й фуагра,
І тепер болячка їх по кругу,
Як магометянина гора…
облягла, притисло різко шлунок,
У кімнатці з написом wc,
Відтепер ітиме підрахунок,
Всенародних гуків й голосів…
Їм тепер прийдеться працювати,
Клавішу шукати на біде,
В темній наче гузно бюрократа,
Раді… взявши в ротика не те…
Вилікують знаю ескулапи,
Віруси чіплялись й не такі,
Витримає все державний клапан,
Бо робили клапан – мастаки.
***
Як мені тепер без арбалета,
Без кастета, без нунчаків на урок,
Йти й нести поезію відверту,
І науку з книжних сторінок…
Вона теж буває гостра і колюча,
Наче рима жилка-тятива,
Без балончика хіба візьме підручник,
Неслухняна закладу дітва…
Міністерство, не викручуйте кишені,
Бо в умовах нашого села,
Не розмови вчать сердечно-задушевні,
А за пазухою дриль й бензопила…
Я погоджусь лиш на пиво й електронки,
Я без них ще якось чесно проживу,
В інтересах самооборонних,
Щоб діяльність захистити мозкову.
***
У Субботенка бабуся мільйонерка,
Для онучка у своєму гаражі,
Відкладала грошики на еко,
З пенсії… а ви собі кажіть,
Що у ваших бабць гаражика немає,
Ані євро, ані доларів в зана…
Не повірю… бо таких, що не складають,
Доля щедра і багата не мина.
Їх субсидія й добавка не цікавить,
Індексація – незнане їм слівце,
П’ють бабуні-європейки в “віднях” кави,
За Пенсійного небачений процент…
Ця історія, як марево, буденна,
Є й в Михайлівни моєї цілих два,
Цегляний і дерев’яний… їх натхненно
Розберу колись на цеглу і дрова.
***
Раз на рік хоча б з районної газети,
Ти ідеш неначе сонце в обласну,
І з провінції вклоняються поети,
У погоду весняну і навісну…
П’є Березівка сніги не двісті років,
Не вози скриплять, не волики ревуть,
Рветься світ де м’яко й дуже тонко,
То в Ірані, то у Польщі, то в Криму…
Він врятується колись на Щекавиці,
До Чернечої ще чайки припливуть,
І народ твій – плугатар і вічний Лицар,
Не натягне вже на глобуса сову,
Кине весла… так тому і бути,
Зійде з човника, помолиться землі,
І за сто мільйонів стане ще тут люду,
Зі столицею в Кирилівці – селі…
***
“Знов ячать в чужу блакить,
Сірим шнуром горопахи”
В. Забаштанський
Хочеться любить і жить,
На спині у черепахи,
Три кита уже лежить,
Плавники до лику Яхве,
Возвели… Молінню час,
Кісточки помиті всує,
Буду митим на Парнас,
Лізти доки хтось не взує…
Обійде на манівці,
Де крилом, де вітром Слави,
Щоби бачили читці,
У півбога німбу сяйво…
Це усе, що їм тут тре,
Утішатися блискучим,
Знов ячать… Мале й старе,
Тільки сіро й нерішуче.
***
Сер Кулеба радить пить какао,
Не у дома в себе, а в кафе,
Він Цзедун ще той, але не Мао,
В нього ще немає галіфе…
Лиш добро і знаю точно, світло,
Що вібрує десь біля душі,
З ним, як кажуть, наче легше жити,
І жувати на ніч мякиші…
Я скажу, така собі порада,
Заварю з ромашкою відвар,
Раджу дорога моя громада,
Роздобути якось самовар,
Він зігріє точно без розетки,
У холодний січень, шостий рік,
Як з шерсті собачої шкарпетки,
Доки світ до краю не здурів.
***
За золото, палаци і феоди,
За срібники і затхлу ковбасу,
Давно тебе продали мій народе,
А може й гірше – взяли мов ясу…
І ти стоїш арканами припнутий,
Над Кафою ганьба тебе пече,
За те що ти таки черлену руту,
В дитинстві переплутав із мечем…
Тебе доба видзьобувала клято,
Немов шуліка билась до гнізда,
А ти собі увірував у свято,
Та тільки вулиця тебе не вигляда.
***
В Мар-а-Лаго нам підніме Трамп зарплату,
Заживемо втричі краще, бо закон,
Цей підтримають сенаторів палати,
І Конгрес і ФБР і Пентагон…
В супермаркетах на фунти і галони,
Попід пахви візьмем коку й ковбасу,
Головне, щоб не вернулися талони,
І за грішниками праведний Ісус…
Бо тоді усім прийде гаплик і амба,
Скаже Бог, що ми за талери здали,
Україну, янкі і арабам,
І усілися з ложками за столи…
Час розвіє знов фантазії Поета,
Правду-істину розріже світ навпіл,
Тільки я тоді за втричі менш відверто,
На роботу не знайду ніяких сил…
***
Шевченківському лауреату – Олексію Бику
За Шевченковим ім’ям сатрапи з фальшю,
Голосують, так як скаже в хаті па….
Їм поезія з поетами, як каша,
Де у моді інші блюда… не крупа…
Вже давно усі проплачені концерти,
Із Євгенами, Макарами чи без,
Та живе Поезія, їй вмерти,
Не судилося, затям верховний Бевз!
Оскандалено, осуджено, хто судді?
Незаслужено! Заслуги покажіть?
Ви б’єте у кріслах пружні груди,
Тільки груди ваші – муляжі…
Так історія й запише – продалися,
За Олексою вже інші голоси,
Тих, хто бачить правду не втомився,
В темну пору, в прокляті часи.
***
Зима не навічно, лише до весни,
Зійде ожеледиця, вискочать трави,
І душу мою перелітні бусли,
Огорнуть, як рану державну…
Їй зцілення буде міцними крильми,
Кенійського сонця златом,
Осяй Чорногузе, щоб рана людьми,
Як лютого сніг лапатий
Стягнулась від жару і в мареві днів,
Туманом лише минулась,
Зима не навічно, бо ми не одні,
За нами ще молодість й юність…
***
Над країною виродків знову летіли ТУ,
І шахеди іранські і всіляка нечисть-герань,
Знов отару овець гнав кривавий пастух,
Де ні пуху уже, ні соломи, ані пера…
Тільки ніч і кричать, тільки вечір на пашу пруть,
Вже було колись серед лендлордів вівці “їли людей”,
Я молюся траві, щоби проросла й перу,
Хай напише усе як є і не підведе…
І в майбутньому й прісно засвідчить про гній-народ,
Про люципера з мініатюрок старих абатств,
Щоб, хоча б як не Україна, то мій завод,
Усвідомив зловісність московських братств…
Сніг летить, налипає на “лінії передач”,
Вірю в світло і зміну класифікації видів угідь,
І у казку в якій збирача переможе орач,
Щоби сіяти хліб і любов і просто жить.
***
“Не будеш красти, можеш пропасти”
Нас привчали ‘кучми” ще зі школи,
Красти неколгоспні буряки,
Де поля гули на видноколах,
І сліди лишали “кирзаки”…
Ми вночі в багнюці романтично,
Порпались у гичці під дощем,
Щоби якось “першу п’ятирічку”,
Зажувати томленим борщем…
Люд тягнув мішечки і мелясу,
Цукор, жом, казковий рафінад,
І якби не ці людські запаси,
Був би нам усім і шах і мат…
Я провини з себе не знімаю,
Тільки сядуть льонькині зяті,
Я візьму сухариків і майку,
І школярські роки золоті…
Як зятям дадуть мені умовно,
Я на Молодіжне, а вони,
Спини вигрівати у Ліворно,
Бо нема на нас уже вини…
Чи було, чи марилось, хто знає,
Чи в садку в бандитів переграв,
Та й коли? Коли біля сараю,
Я допомагав своїм батькам.
***
У Хотянівці навчаються не дурно,
У підпільній школі дітлахи,
Де і “тучі” досі ходять “хмуро”,
І єсєніна читають за гріхи…
Там учительство чуже і москвороте,
Бога ухопивши за грудки,
За горлянку узяло церковну ноту,
І за службу уторговує квитки…
В батьківському клубі “уміленьє”,
Діти вчать “язик”, як їх “отци”,
Їм заповідав “хароший лєнін”,
Їсти макагіги і маци…
Діти ті довчаться, атестати,
Їм попи московські продадуть,
Буде нас історія хлистати,
На сопілці грати коляду…
***
День сьогодні щедрий на новини,
Я до них, як мовиться, вже звик,
Окрім шкіл підпільних в Україні,
Їхав в гості ще один мужик…
Кажуть був з Італії мужисько,
Мав тут тітку з нашого села,
З нею він крутив бувало діско,
Під Аль-Бано втомлений вокал…
Був політ нормальний, грілись вина,
Та немолодечий в дядька сік,
Вигрався, коли його Дарина,
Ухопила міцно за язик…
Дівчині в автобусі, він хвацько,
Розповів історійок багацько,
Про любов до матушки-москви,
Та кордон не гумовий “уви”…
І тепер в умовного “джованні”,
Спогади залишаться шикарні,
Він тепер їх років через три,
Знову повезе назад у Рим.
***
Є на світі і література “мєрзка”,
Як не глянь, здалека чи зблизька,
В ній пушкітін і булгатін з путієвським,
Розпинають нашого Влизька…
На Тараса поглядом розкосим,
Дивляться неначе татарва,
В тисячу двохсот тридцятім році,
На “золотоверхого” дива.
Що Франко, що Леся Українка,
Що Олесь, що Ольжич… їм усі,
Вперлись українці в селезінку,
Ще з часів становлення Русі…
Мо’ іще зі скіфів чи Трипілля,
Чи із Королевого мусьє,
Ми їх зустрічаємо не з сіллю,
А із тим, що в груди мітко б’є.
Та на жаль і в нашого народу,
Є перевертні охочі до брехні,
Ласі на чиюсь московську морду,
Зроблену в далекій Коломні…
***
Подяка за прийняття в Спілку.
Офіційно читачам моїм подяка,
І не читачам палкий привіт,
Я тепер тягтиму, як бурлака,
Ще сильніш літературний світ…
Вкриють пера пальці мозолями,
Іскри полетять з клавіатур,
Щоби поетичними рядками,
Розтопити вічну мерзлоту…
Стане люд на йоту милосердніш,
Стихне дзвін і воєн і монет,
У степу лиш чутно буде леміш,
Ним про степ писатиме Поет.
***
Свічечкою ї я не стану,
Свічечкою ї дуже складно,
В світі де з військового стану,
Витягли уже й мокрі рядна…
Осінь дмуха жовтню у вуса,
Осінь цілуватись не хоче,
То буває яблуко вкусить,
То погляне розбрату в очі,
Є й у нього Віра на денці,
Скільки б не тріщало тут чуба,
Будуть битись струни по деці,
Про любов-рятунок і згубу…
Віру в надприроднє і краще,
І якусь замисленість божу,
Ї не стану, діло пропаще…
Але крапочкою все-таки зможу.