“Українська літературна газета”, ч. 2 (382), лютий 2026
1
– Іва’, ану хо’ з’да!.. Шо ти вчере польовому сказав, шо тот мені свинькнув на полозі?!
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
– Та, та-а… я нічо’.
– Кажи, бо єк вхоплю прут, то будеш співати, а не лиш казати… Пискував, ци корова у шкоді була?
– Тату, коза ші не дійшла добре під яблінку, єк цес згаркав з-за гліжя. Ші й не було за шо… Я відразу завернув, а той мені крикнув, шоби я йшов д’нему, шо вуха зараз повидкручує. А я лиш відповів, шо цу яблінку мій дідо садив і не великий гріх, єкби нашя коза здоймила паданицу… Бігме, бирше ніц не казав.
Тато мовчки сплюнув, витягнув з кишені капшук і відірвав папірок. А як заправив та притиснув пальцем пушку тютюну, то витиснув крізь зуби:
– Курва лєцта! Коли вже вдавитси тими лисницями?.. Але ші вдавитси!
Помалу, розмірковуючи, припалив і затягнувся, спиною обіперся до порожніх ящиків, а з повного взяв набільше яблуко, обдивився його і простягнув мені:
– Ззіж ’ке добре. Солодкі уже жовкнут, тра’ бі-гом обривати.
Потім продовжив почате:
– Увожєй, бо то до-обра мерза: мене ші з парубка ловив, але ґудзика злапав… То таке тупе, єк чіп: у школі послідне було, відлюдком росло там-о під корчами… А тепер гоноро-ове – фостиком у колгоспі – лізе та налазит, навіть там, де й не просі. Через дурня й колгоспникови гляба вкрасти. А всі решта (такі, єк ми) жити ’му заважєют; таке: сам не гам і другому не дам… Увожєй! Ліпше то не зачіпати, бо навонєє на цілий район… Колис у школі я мав бути битим через цего опуда: ми на перервах витворєли трохи – ади грали у пивку, і я нехотічи розбив віконце… А, збоку школи угорі була мацінька шибка – засклено, аби на під падало хоть трошки світла. Я копнув і поцілив у то віконце… Цес доніс відразу… Урок почєвси з мене. А то колис учитель мав право вдарити бучком по руці – так-о мав-єс нашпанувати долоню, а вчитель по ній мав траснути. Вікликав мене до стола і каже за кару – шос там пару буків за віконце. Цілий клас лиш на него завбернувси подивитиси. Я руку подав, а єк бук уже мав вдарити, я руку – хап! І так три рази. Так взлостив вчителя, але той відив і мене спудивси: кричєв, а я лиш так спокійно сказав, шо мене тато задурно не б’є, не то шо… Віконце, кажу, засклю, а бити не дамси. То вчитель мене вігнав, аби йти за склом. Уже на другий день я приніс скло – вібрав у стайни з такого самого віконця, а диру забив дошков, так шо свиня два місіці жила напотемки… Але за цисего: водно усім і всему завидувало, а тепер би всім пімстилоси (не знати за шо!), єкби лиш змога. Це така… продажна штучка. Але не бійси! Лиш будь мудрий у повоженю з таким, бо то не штука – пса дражнити… Йди, поможи мамі догребсти лист і лєгай поспати, бо витак збужу – пора уночи помагати – ти вже годен.
– А що робити?
– А то, шо вмієш: мемо рвати яблука. Отам-о,– показав тато очима на Максимів колгоспний сад.
* * *
Викладаючи яблука з мішка у ящики, тато усміхався, явно щось згадуючи. Може, просто радів доброму урожаю садовини, бо в стишеному голосі бринів урочисто-змовницький настрій.
– Тепер розділимоси на два мішки… Я ші раз піду на цу, де ми були, ші полізу на тот кострубатий конарь, а ти піди на білу солодку повід потока, шо за паперівков. За день-два з неї ніц не лишитси – обнесут пастухи. Йони не рви. У нас мало йони, а сего року в’ни не сивні, хоть і доста файні. Хіба схоч ззісти… Шару ранету такіш не ківай – то яблуко не ходове. Та будь тихо і уважно: єк місіць візирне з-межи хмар – затаїси і не ківайси, бо здолини до неба рухливе кидаєси в око. Яблука рви почерез одно, так ік проривай. Зрозумів?.. Гай давай, по одному: я йду, а ти десіть кроків ззаду за мнов. Далі від ранети підеш сам. Та дивиси, бо й Петрован у наш сад забігає, а нас не має видіти ніхто!.. А «той»… уже мав зробив обхід – певно хиріє… Лиш дивиси, рви ціпко, аби яблука не падали: бери в руку по одному зисподу за «черевце» – так надійно. Навіть менші – лиш здолини! А великі – то так легко вислизают зі жмени, шо… лиш по одному. І не спішиси. Рви бірші, а менші най «той» рве – меншим лекше вдавитиси.
– А чо’ меншим лекше?..
– Бо велике у рот не влазитси, траба відкушувати… Корова такіш меншим давитси – яблучко само у горло проскакує. Бойє: бес не забувси – ходимо і туда, й назад стежков попри возницу і, не дай Боже, д’хаті направці, бо трава йме слід і продаст. Лише шо – мішок у возницу, там накривка розщіплена.
* * *
Яблука рвалися легко. Проти нічного неба вони витикалися планетами та й направду були теплішими від листя й гілок. Мішок вагітнів збоку, впивався шнурком у плече. Часто дрижали ноги, як перелізав з одної гіляки на другу. При землі треба було зійти з дерева плавно, не гупати ні ногами, ні яблуками. Іноді шукалося способу досягати ногами землю. Не раз з острахом ловив себе на думці, що, обтяжений зірваними яблуками, й не втік би. Нести додому було не легше – ноги шпоталися та провалювалися у приямки. Спати не хотілося, натомість проймав азарт, і нелегка робота здавалася більше романтичною. За другим заходом на білу солодку ще й половини мішка не встиг нарвати, як раптом безшумний потік світла полоснув по кронах сусідніх дерев. Ураз руки й ноги перетворилися на мавп’ячі, бо за мить був на землі, припав до неї пластом, а настовбурченим волоссям до стовбура, розчепіривши усі кінцівки. Голова лівою щокою приплюснула траву, і ця поза так обмежила поле зору, що зловісний сніп світла обпікав ніч десь ззаду чи з другого боку – вгадувалися лиш відблиски. Повертати голову було запізно, аби не продатися рухами. Чиїсь швидкі кроки шаркотіли буквально поряд. Блискавкою обпалив здогад, паралізував дихання, що «той» може перечепитися об мої розкарячені ноги. Ними також було запізно рухати. Очі самі зажмурилися: сумніву, що попався – не було… Може, ліпше було рвонути до потока відразу, хай би ловив вітра в полі. Але ліхтарем той «догнав би» – і впізнав. Тепер що буде, то буде! Декілька стебел переляканої на смерть трави шурхнули по лівому черевику і завмерли…
Його колгоспні очі не опустилися до мого рівня. Прожектор полякав достиглі яблука на тому місці, де декілька миттєвостей тому був я, і перескочив на желізнячку коло самого потока. Який дурень рвав би тепер пізні желізняки?.. Але жвавий прожектор понишпорив там і згас. А кроки навпомацки спішно подалися далі по стежці, певно, ловити у Кучерівим саду на лазах. Не вірилося, що минулося. Серце продовжувало бити в дзвони.
– Я так моливси, аби тебе не цапнув! – тато випав з темряви, як лиш я підвівся. – Аж не повірив очам, єк «того» віднесло до потока. Слава тобі Господи! – обіймав мене за плечі та притискав до себе тато. Його безмежно радий шепіт задихано гойдався. – Єк ти вспів змикєтити, шо на яблінці – амба?
– Сам не знаю. Шос мене само зверло, так ік струтило… То не було чісу й дихнути.
– Йой, Богу дєкувати! ’Бес теперки знав, шо маєш мудрого й відважного янгела при собі! То він тебе з дерева скігнув… Я гет не поміркував, шо тота курвеґа може мати карабітку-«шулька», і то такого моцного – на три батерейки. Ші й бігає, ’би злапати на горєчому… ’Бес водно у життю прислухавси до янгела – то твій навірніщий охоронец. ’Би-с водно це памнітав! Тепер мож спокійно рвати, доки не завидніє.
– Та’, а ви коли спите? По цілій днині рвете яблука дома й по господарці увихаєтеси…
– Кімарю потрішки, єк притисне, а відосп’юси взимі. Ці два-три тижни почерез рік, бо шо другий рік садовина відпочіває – мій найдорожчий сезон. Гірко, шо своє ші й маєш вкрасти. Дідови, єк садив ці щепи, певно, й не приснило би си, шо колис загребут сад до колгоспу, шо ліпше би був лайдаком, ніж ґаздов. Але, єк держава з нами – так ми з нев.
– Розумію – не малий.
– Ну, єк – великий, то беремоси!
* * *
На третю ніч сталося непоправне. Тато пошкодував мене і пустив до хати швидше, а сам ще лишився на «ходку-дві».
У сонному мареві я вже гейби переповнював пазуху, а невагомі яблука вміщались і вміщались. Вони ж мене своєю повнотою здіймали над гілляччям і безпечно дозволяли перелітати від галузки до галузки, від кульони до піпіни, від піпіни до йони… Одна рука клала в пазуху зірки впереміжку з яблуками, а друга несла до рота, і вливалася в єство кисло-солодка смакота… не відкушеною, не прожованою, навіть без ковтків. І місяць терся-пропливав… Та плавність розбурхалась, якось аж грубо:
– Вставай! Вже вбирайси, бо біда!
– Шо є?
– Є! Песій син…
– Шо?
– Польовий мене ймив.
– Йой!
Світло в хаті не засвічене. Мама тихо виє. Я знаю цей плач із плачів, відколи діда привалило дерево у березині.
– Мерзюк – зайшов від нашої хати…
– Єк?
Татом трясе. Мама тримає голову в руках, гейби та може відпасти сама собою.
– Просто зайшов у нашу браму, або прокравси від сусідив… Я знаю, єк? Я песє звечера запер в оборозі, ’би не брехало. Але ти давай бігом вбирайси!.. І ти вбирайси! Пушок колис ходив зо мнов у сад і гавкав лиш на чужого, а цисе ші замолоде – сидит коло хати і потявкує на мене в темному саду…
Я напотемки ледве потрапляю в штанини, рукави.
– …Ймив, єк пацана, шляґ би ’го трафив. Цим разом ніц не світив, нічо – затаївси коло возниці такі на нашому і тихонько підсокотив. Віріс мені, єк з-під земні. Каже: «Шо ти думав, шо я тебе не й’му?.. Завтра рано з цим мішком ’би-с був у конторі у голови!» Витак обдумавси і каже: «Або ні: клади мішок на земню – я сам заберу». На пару мінут мені відобрало і мову, і ноги. Ші каже: «Аж тепер ти пошкодуєш!» А я опанувавси і йму: «Дивиси, Місю, аби лиш ти не пошкодував!» Він аж застиг. А я ші добавив: «Дивиси, бо єк я не буду мати шо втрачєти, то втратиш ти!»
– Ти шо ші п-пригрозив йму? – випулилася мама.
– А шо, мав перед ним гепнутиси на коліна?..
– І шо?
– Тогди – йму відобрало. Каже: «Вздримо!» А я: «Єк не змовчиш, то вздриш, і то фист уздриш! За мене є кому заступатиси – ти знаєш! Так шо підеш відси без мішка – чуже тєжко нести!» …Тий на сегодне по всему. Але вижу по нему, шо радий дужче, єкби дика ймив і собі до стайні запровадив. Тимуй нас чікає робота – до раня має бути такий порєдок, ’би не було до чого присікатиси. На провсєке!.. Зара’ беремоси і трохи яблук маємо з дому забрати.
– Та куда?..
– До Коця. Думаю, шо до брата найліпше: такі свій і такі найближче, – чи то переконував тато мене, чи радився…
– Певне шо…
– А шо у пазуху сховаю?! Ті можут й всьо сіно перемацати, й позазирати на під, у пивницу, у дахи. Але, даст Біг, до того не дойде… Наш сад такіш кінений, трохи є доказ, шо яблука наші. Окса’, – взяв тато маму за обидві руки, – не додавай мені пуду плачем, а лиш гуртом беремоси. Підеш наперед на атасі. Ми два озмемо менчий ящік на ноші і назирці за тобов. Єк шос – присідай, або вертайси назад. Підемо не на браму, а повід Никифорихі – менче ме си метилькати на дорозі. Станемо під Коцевов крайнов черешнев. Ліпше ’би нас ніхто не заздрів. Гай!..
Уже як благополучно дійшли до черешні, тато мені прошептав:
– Думаю, шо «тот» не накілько мудрий, аби наперед перерахувати наші повні ящіки… Доручєю тобі порахувати, шо є, а витак, єк поносимо, докласти порожними і накрити веретами так, ік було. Напровсєке! Закімував?
– Йо.
– Я ші до досвіта мушу бути з тим гівнюком, залагодити…
Поки тато будив вуйка Коця, ми з мамою на ковбочку чекали під черешнею. Мама притулила мою голову до себе, а я їй прошептав: «Усьо минеси; тато знає, шо робит».
Ящиків ми віднесли чотирнадцять, і лиш до черешні. До свої стодоли вуйко Коцьо возив тачкою сам. Ніхто ані раз не зустрівся, а пси й так гавкотіли цілим селом.
2
– Та’ ,хочу купити єгні на буженицу… Єк дивитеси на таку забаганку?
– А чо’? Купи, заріж, файно вбуди… У дровітни ші пару букових полін має бути. Розбирати потрафиш, бо видів-с коло мене не раз – так само, єк кізлє. Головне – добрий маринад! А єк меш вібирати на єрмарку, то бери не замале і не завелике, ’би не чутне. Бо єк єрчі загадало, то мнєсо недобре.
– Та знаю.
– Ну, тий кавалок всмажте собі з жінков. Сам то зробиш – смашніще ззіж! Я би й сам… А мо’, давай разом купимо двох? Заходитиси коло бужіня однако, а посмакуємо і ми з мамов.
– Двох – то двох. Маржинка сего року дешева.
– У парі, сарачіта, тримаютси купки, послушні й лекше привести. То пригладиш, пригодуєш хлібцем зі жмени, і в’но само побіжит за ногами. Колис твій дідо Дмитро цілу отару тримав, і я віростав на баранині. А ти – вже на свинині і зрідка на кізлєтині.
– Памнітаю, шо й у нас були вівці, але баранини в мисці шос не кімую…
– А-а, уже нагадав.
– Тримали, чо’с продавали…
– Та… Послідний раз мав вівцу з єгнєм, єк тот завидник, польовий, злапав мене з мішком яблук. Ади сеї осени… вакурат десіть років минає. Кімуєш?
– О, власне!.. Ану колітси, єк то залагодилоси? Водно від мене таїли…
– Тогди тобі сказалоси, шо «минулоси», ци би «договорилиси» – тий по-всему.
– Йо. А про то, шо знаю – нікому в світі ані слова!
– …Аби-с бахурам у пастушіню нехотічи не проговоривси.
– Провсєке?
– Аєкже!.. Та ніч витак мені сниласи та пересниваласи. Бо ти змучіний п’шов спати, а я ші досвіта був у того гівнюка… Поки ми носили ящіки, я собі кмітив: мус ратуватиси, бо дурень, єк не нарозумити, впоре дурницу. Міркую: дам «тому» єгні (а в стайни мав вівцу з єгничков і хотів ту менчу нам зарізати). Але вбернулоси в другий бік… і тра’ було бігом шос робити. Мама вперласи йти зо мнов. А ші вперласи, аби «тому» дати такі вівцу, шо єгниці замало. Ші й кавалок солонини вкроїла… «Ти шо, – ка’у, вівця ме й’му в носі свистати – то гет забагато!» Але перечітиси не було коли, і ми п’шли: я з єгницев на руках, мама з солонинов, а вівця – нам попри самі ноги, лиш поцокала. Мусіли взєти обох, бо то би був крик, а так – тихо-ша. Йдемо, а я прію: шо давати, єк давати, шо казати, ’би дурня заткати… Але напроти него через роздоріжі сидит наш Василь – твій батько. Думаю: зара’ заражуси зі старшим братом – такі ’го сусід. Витак нагадавси, шо Василь з ним єкмай в гніву… Ий, мушу сам си дати раду! Наразі зайшли до Василя на обійстє, втворили тихо стайню, і мама лишиласи з вівцев, а я бігом перебіг дорогу і єгницу запер в стайни у «того». Витак забубнив у вікно, зголосивси… Мама надбігла і упхала ми в руки кусень солонини, а сама втекла… За цес чісок вівця з єгницев розблеїлиси, пси розгавкалиси – вчинилоси шуму. Ну, тий вже: «то» війшло надвір – таке злосне, таке насупирене та неприступне, шо Боже збав. Я відразу тикнув ’му солонину, ка’у: «На потримай, бо закурити хочу…» – «Шо це ти мені даєш?..» – «Це так, – ка’у, – на закришку до гумору, а гумор гезде». І добуваю з кишені флєшку самогонки (прихопив напровсєке). Тот узєв, але зачєв: «Від вас ратунку нема – тєгаєте, де лиш шо видите! Замість присокотити…» Я й’му відразу урвав ту зицирівку (йкас така певність у мене зайшла, аж взлостило!), ка’у: «Тихше-тихше – не на зборах!.. Генде-о тобі в стайню загнав єгницу, ’би-с не забував годувати, бо в’на шінована. Тепер за сад (але мовчи і слухай): сад я шоосени чищу за бездіковать, бо він не лиш колгоспний у мене під хатов, а ші й наш питомий. Це ніхто не забув. Чікай-чікай махати руками, слухай далі: шороку я ’го прокошую, сушу вам сіно за псумаму…» – «Ти за то береш отаву». – «Йо, здаласи мені твоя отава… На дві козі ші маю доста і трави, і отави. А кошу, ’би мені під хату чужий не налазєв. Садовину водно не лиш дозираю, а й сокочу: сам видів-с, бо застав-єс із чужим мішком. Я в саду спудив злодія, тот верг мішок і втік». – «Єк з чужим??? Ти таке не казав – тепер вігадав!» – «А ти й не питав! Не віриш – піди й подивиси на сліди». – «Я такі піду!» – «Такі, ка’у, не бариси, а лиш піди: зара’ розвидніє і файно «прочітаєш»». – Не бійси, – аж присідає тато, – перед тим я пробігси по росі від яблунь до дороги подальше від хат і назад. Думаю: йди, там є шо видіти.
– …І йшов?
– Йо-о! То ’му майже по дорозі до колгоспу: ходи-ило, обзира-ало. Я так і знав, шо поведеси… (ка’у же, пришелепкувате). Зрештов, мені було однако, ’кі мухи роїлиси в йго голові – ’би лиш не кусалиси. Але, ші поки говорили, він далі: «Я на то приставлений! Я відповідаю перед дежавов, перед партієв! Я тобі нічо’ не обіцєю…» Кажу: «Мені можеш ніц не обіцєти. Я прийшов не за обіцєнками. Я прийшов не сваритиси, не проситиси, а просто’, би ти по-люцки втємив, єк то є і єк то має бути в цім світі… ’Би ти добре подумав, ци варт шос комус казати, бо ми з братами можемо й комісію з району спровадити (ти знаєш, шо ми годні!), зможемо доказати, а тогди вздритси, єк де ґаздуєси…» – Він сам на сам перед простов бабов на поле був божком, там розперізувавси, але начальство ’го мало за простачка, а він того начальства доста й боєвси.
– І шо?
– Нічо’. Другої ночі я вже був на йоні. А за тиждень «поміг» обірвати синьку й желізняка, але за ці сорти я сокотивси фист, бо з них у своїм саду мав лиш одну синьку. Зато ці пізні яблука мали файний вигляд, мали природну біршу вагу і добре перевозилиси. Колис в Ярославлі в’ни були перші на торгу.
– Ну ви й батєр, та’!
– Будь і ти батєром, але так батєруй, ’би нікому з людий шкоди не завдати!.. Тепер сам видиш, їке ґаздованє: сад вікорчували – бо їм, ади, нерентабельний. Баба генде віпросила не рубати пару деревец при хаті, то й лишили. Але лишили не від співчутя до баби, шо ’ї чоловік садив і плекав ці яблуні, а лінь було дорубувати – то співпало…
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.