“Українська літературна газета”, ч. 2 (382), лютий 2026
ПЕРЕДСЛОВО
Шестистрофний вірш «Тарас Шевченко у Москві» Дмитро Павличко надіслав у травні 2014 року в імперську столицю, де я очолював з 2001 року Культурний центр України. Хочу коротко нагадати про нього в контексті теми Москви в тогочасній творчості поета.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Відразу зауважу, що Дмитро Васильович, який високо цінував історичну діяльність Національного культурного центру, неодноразово дарував мені свої твори чи надсилав у письмовій формі враження, побажання й оцінки. Скажімо, познайомившись із щойно виданою книгою «Москва Михайла Грушевського», він передав у червні того ж 2014-го невеликий лист: «Дуже дякую за “Москву М. Грушевського”… Сучасна московська влада за таку енциклопедію-хроноскоп про найвидатнішого українського націоналіста мала б Вас замкнути на багато літ до криміналу». Перу Героя України належить й ось ця дорога мені оцінка: «Я зворушений колосальною працею на благо України, яку виконує Дім української культури у Москві… Поклон Дому і другові моєму! Д. Павличко. 22.05.2011».
«УКРАЇНСЬКИЙ ПРАПОР НАД МОСКВОЮ…»
З першими двома строфами вірша читач може познайомитися в ілюстрації. Звісно, відразу відчує перегук із навічно вбивчими рядками Кобзаря про Петра I і Катерину II:
От собі й читаю,
Що на скелі наковано:
Первому – вторая
Таке диво наставила.
Тепер же я знаю:
Це той первий, що розпинав
Нашу Україну,
А вторая доканала
Вдову сиротину.
Кати! кати! людоїди!
Близький духом Шевченковим пристрастям є вогненний вірш Павличка «Геть від Москви!», який поет прочитав мені з автографа в грудні 2018 року – ніколи цього не забуду! У вустах українського патріарха визвольної поезії пронизливі рядки запеклись історичною інвективою: «Геть від Москви! Там сплять царі криваві; / І сниться їм, що нас женуть в Сибір…»
У третій строфі вірша, який розглядаємо, це звучить не менше загрозливо:
Декабристів не чути, воскресли царі,
На їх лицях, мов діри, труди червотока.
Мов захоплену зброю УПА, «Кобзарі»
Замуровано, скрито від людського ока.
Справді, Дмитро Васильович прекрасно знав, що книгу рідною мовою, передусім Шевченків «Кобзар», у Москві можна було придбати лише в Українській книгарні на Арбаті, 9 під національним прапором:
Український прапор над Москвою
Сяє, наче Господа яса!
«Але сталося диво –
з’явився Тарас…»
Це написано в серпні 2014-го, тобто через три місяці після вірша, який читаємо далі:
Але сталося диво – з’явився Тарас,
Та не там, де стояв за Микити Хрущова,
А на площі Болотній, в недозволений час,
Де Росія чекає спасенного слова.
Йшлося про антипутінські протести на Болотній площі в Москві, що розпочалися в грудні 2011 року: на них було висунуто вимоги про скасування підсумків сфальсифікованих виборів до Державної Думи РФ, за результатами яких парламентську більшість отримала правляча партія «Єдина Росія», і проведення нових відкритих і чесних президентських виборів у березні 2012-го – жителів країни закликали «не віддавати Володимиру Путіну жодного голосу». Нагадаю, що після двох президентських каденцій (2000–2008) Путін пересиджував на посаді прем’єр-міністра, а у вересні 2011 року на з’їзді партії «Єдина Росія» було оголошено, що він балотуватиметься на виборах президента у 2012-му.
Дмитро Павличко не сумнівався в «перемозі» Путіна, що сталося вже у першому турі, передрікав і подальші неперервні каденції диктатора.
Є в цій з’яві Шевченка на Болотній площі в Москві щось справді містично дивне. Ніби Дмитро Васильович хотів нагадати, попередити, що на болоті, в багнюці навіть праведні, спасенні слова й справи не приживаються, не проростають у достойне майбутнє… В одному з листів із Петербурга на початку 1843-го Шевченко гірко скаржився: «…Сновигаю по оцьому чортовому болотові та згадую нашу Україну». У поемі «Сон» (1844) автор бачить, як «У долині, мов у ямі, / На багнищі город мріє…» Звісно, йшлося про Петербург, але поет прохопився, що «город безкраїй… може, те, що й московський». Московський!
ПРО МОСКОВСЬКИХ ХАХЛІВ І РІДНУ МОВУ
Повертаючись до тексту вірша, відчуваємо, наскільки нещадно по-шевченківськи Павличко ставився до «землячків», заглушених «московською блекотою», які й на Болотній площі несли на собі печать, говорячи словами Михайла Грушевського, «українського самозречення»:
Там зібрання народного проводирі
І московські хахли побіліли, як стіни,
Загуділи: «Иди, обо всём говори,
Не зови лишь к восстанью
своей Украины!»
Щоб осягнути повною мірою суть російськомовного гасла від імені сучасних хахлів, звертаю увагу на його дивовижну суголосність із позицією горезвісного Третього відділу власної його імператорської величності канцелярії – вищого органу таємної політичної поліції, який доповідав Миколі I, що з Шевченковими «любимыми стихами в Малороссии могли посеяться и впоследствии укорениться мысли… о возможности Украйне существовать в виде отдельного государства».
Згадую, коли вітчизняні чиновники намірилися комерціалізувати роботу Національного культурного центру, Герой України Дмитро Павличко у квітні 2015 року звернувся до Президента України з листом, в якому заявив, що духовна установа, «незважаючи на війну й реальні загрози, продовжує системну пропаганду Шевченкової мови в оточенні служників кремлівської Москви й достойно тримає український прапор на Арбаті».
Вдячно розповів я про це на презентації Павличкової книги поезій «Омела» в Національному музеї літератури в грудні 2017 року. В її заголовному вірші Дмитро Васильович сказав про своє покликання:
Але буду я націю виривати з ясиру
Язика, що винищує мову мою.
Рідна земле моя, тополина й соснова,
Омелою обросла, я тобі поясню,
Знай: свобода твоя – то життя твого Слова,
Непорочно ясного, наче серце вогню.
Великий український поет ясно й переконливо показав, хто ми є й у чому полягає драматизм історії нашої:
А ми – народ, що народився з мови,
Палаючої на кострах Москви.
Виступаючи на Майдані 23 січня 2014 року, Дмитро Павличко заявив: «Нема такої зброї на світі, що здатна знищити слово Шевченка й Франка»…
Я вірю в Україну, в рідну мову,
Що в кігтях двоголового орла
Вмирала й воскресала знову й знову,
І в муках нашу душу зберегла…
Свою книгу «Москва у творчій долі Тараса Шевченка», що вийшла в російській столиці на початку 2015 року українською мовою (!), я закінчив цитатою Павличкового вірша «Молитва», якого поет виголосив наприкінці 2013 року на Київському Євромайдані:
Тож яви нам всі майбутні дати,
Відповідь на запит наш яви:
Скільки ще разів нам помирати
Й воскресати на хрестах Москви?
Поетичну збірку «Вірші з Майдану» (2014) Дмитро Павличко подарував мені з написом: «Володимирові Мельниченку з поклонами та вірою в європейське майбутнє України – Дмитро Павличко. 13.VI. 2014. Київ».
У московських розмовах Дмитро Васильович якось процитував із Шевченкової містерії «Великий льох», в якій українська ворона накаркала й таке:
Сю ніч будуть в Україні
Родиться близнята.
Один буде, як той Гонта,
Катів катувати!
Другий буде… оце вже наш!
Катам помагати.
Того разу влаштував зустріч поета з шевченкознавцем Юрієм Барабашем, який, до речі, мудро зауважив, що «в цьому Шевченковому провіщенні закладено містичне зерно, і ця містика не суперечить історичній правді, бо вона є містикою самої історії, історії України». Згадаймо знову Шевченкову поему «Сон»: «Тяжко-тяжко мені стало, / Так, мов я читаю / Історію України».
«Я народився, щоб імперію розвалити!»
Отже, завершальна строфа вірша:
Відсахнувся Тарас од ганьби й срамоти:
«Не турбуйтеся мною, хахли й московити,
Бо ви народились, демократи-кроти,
Щоб імперію зладити й зберегти,
А я народився, щоб її розвалити!»
В огромі Павличкових поезій Шевченко духовно наявний, але характерно, що, варто Дмитру Васильовичу назвати його ім’я, безпосередня присутність Кобзаря, здається, містично множиться й історична правота поетового слова постає ще непорушнішою…
Неймовірне духовне суголосся Дмитра Павличка з Тарасом Шевченком утілилося в історичному вірші «Ми з москалями – не один народ…»
Ми з москалями – не один закон,
Ми на своїй землі, вони заброди,
Вони – катуші, вбивства і полон,
А ми – повстанці й прапори свободи.
Україно, янголе з трубою,
Будь сьогодні нам за сурмача!
Україно, ми йдемо до бою –
Дай нам смертоносного меча!
Ми з москалями – не одна війна,
Була сто перша – буде ще сто друга,
Коли впаде кремлівський Сатана,
А ми від зброї вернемось до плуга.
Цей вірш написано в лютому 2015 року, тобто через два століття після народження Тараса, і він конгеніальний Шевченковому Духу й Слову.
У просторіні видатної Павличкової творчості розчинено, розлито Шевченкову духовну присутність, і вона не дає схибити в сучасній боротьбі за Україну. В цьому немає жодного пафосу чи перебільшення. Спадкоємність творчості Дмитра Павличка виступає надійним гарантом захисту й збереження української духовності.
- S. З душевним болем згадую, як восени 2019-го зустрів я дев’яностолітнього Дмитра Васильовича на Хрещатику, і він, із сухими сльозами в очах, оповів мені, що його ювілейний вечір у приміщенні Національної опери України, на який уже було роздано надруковані запрошення, відмінили. Офіційні особини, котрих у передзаповітному «Холодному Яру» Тарас Шевченко нищівно назвав «цариками» й «розбійниками неситими», не спромоглися побувати й на похоронах Дмитра Павличка в його рідному Стопчатові, скоївши, кажучи по-шевченківськи, «гріх великий»…
Володимир Мельниченко,
доктор історичних наук, лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.