“Українська літературна газета”, ч. 2 (382), лютий 2026
ДО ВИХОДУ У СВІТ АНТОЛОГІЇ МАЛОЇ ПРОЗИ – НОВОГО ЛІТЕРАТУРНОГО ПРОЄКТУ ЛЬВІВСЬКОЇ ПИСЬМЕННИЦЬКОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Ніхто не знає, коли закінчиться ця екзистенційна війна за Україну, але більшість із нас розуміє, чому вона ніяк не закінчується і намагається про це сказати у доступний спосіб. Оце, мабуть, той висновок, який я зробила, переглянувши рукопис Антології прози двадцяти восьми львівських авторів. Свого часу ми вступили до Спілки письменників України (тепер – Національної) і час від часу збираємося, щоб поговорити про важливі теми.
Антологія вийшла спонтанною, і, що дуже добре, – до неї увійшли раніше неопубліковані твори – новели, уривки з повістей чи романів, мініатюри. Ніхто нас не обмежував у тематиці, тому це не кон’юнктура, принаймні мені так не здається. Не цього разу. І не дзеркало, в яке ми боїмось зазирати, щоб воно не затягнуло нас у прірву розпачу, втоми, безсилля, розчарування. Ви відчуєте, як шалено то калатають, то завмирають вироблені змучені серця, хоч дехто жартує, посміхається, як, зрештою, усі українці, що несуть свої валізи тривожності, не «тривожні» валізи». Вони можуть бути різних розмірів, кольорів, з різним вмістом, але всередині там не ліки, не печиво, не пляшка води і не плед, навіть не гроші і документи, навіть не мобільні телефони з павербанками. Всередині – те, що допомагає вижити – наша свідомість своєї людськості, унікальності, неповторності. Розтривожена і збурена лихою годиною. Ми стоїмо на порозі свого єдиного дому, який не хочемо покидати, бо втративши його – втратимо себе. А людина, для якої слово, письмо є сенсом життя, й поготів. Вона боїться не смерті, не руйнувань, а втрати себе.
А як було раніше? Ми не здогадувались, що заскорузли в вислів про те, що «генії народжуються в селі, аби померти в Парижі», можна тлумачити буквально – Париж нас уб’є. Колись це була Москва, колись Київ, зараз ще й будь-яка зарубіжна країна, де мус писати те, що продається, і кількість проданих примірників – єдиний критерій успіху і якості. Ми, українські письменники, ще відносно вільні.
Цей мистецько-літературний світ – безнадійно хворий, і вже давно. Настільки давно, що в другій половині ХІХ століття наш видатний мислитель Пантелеймон Куліш у своїй програмній книзі «Хутірська філософія» застерігав від втечі до столиці, яка вбиває талант. Він показував це на прикладі Парижа, що обкрадав провінцію, висмоктував з неї усі соки, аби перетравити усе в своєму ненаситному череві в однорідну масу. Натомість роздроблена «відстала» Німеччина втримала і зберегла для всього світу оригінальні таланти, змусила їх служити не пихатій космополітичній еліті, а власному суспільству. Німецький народ міг пишатися своїми містечками й містами і ховав померлих митців з почестями в місцевих церквах і соборах. Він подарував світу музикантів, поетів, філософів, релігійних діячів, які могли не покидати свої князівства, однак стали скарбом для всього людства. Тут вижив гуманізм і саме на нього знайшлася протидія у ХХ столітті – гітлерівський нацизм. Бо кожен чин має свій проти-чин, кожна ідеологія має альтернативу.
В добу Ренесансу, а ще раніше в Середньовіччі, чудово розуміли, що поріг можна переступати, але тільки зі своєю валізою, і повернутись назад також з нею. Станіслав Оріховський був з Оріхівців коло Перемишля, Юрій Дрогобич – із Дрогобича, Григорій Самбірчанин – із Самбора, Себастіян Фельштинський – з Фельштина. Вони несли свою малу батьківщину як прапор, і тому зганьбити її не могли, бо інакше зганьбили б себе. Багато українців мають прізвища топонімічного походження і їм легко віднайти своє коріння. Це вам не безголосі й безталанні співаки, а тепер ще й письменники з вигаданими псевдонімами, що нагадують клички котів і собак. Аби легше запам’ятати. У них є стандартний набір у валізах: мило, зміна білизни, вода, печиво, гроші, документи і гаджети з павербанком. Вони можуть жити де завгодно, аби тільки з вигодами і почестями для себе. Розриваючи зв’язки з родом, Батьківщиною, які «нічого їм не дали», вони втрачають себе, а для митців це особливо згубно. Нещасні блукальці, а не пілігрими, а якщо й пілігрими, то до золотого тільця, для яких тренд – кон’юнктура.
Назвати Львів провінцією, як і Ужгород чи Франківськ, може тільки нерозумна людина. Провінція – там, звідки повтікали шукачі слави й успіху.
А ми стоїмо на порозі, бо якось негоже покидати рідний дім в часи небезпеки, а ще коли це дім, де народжуються книги, хай недосконалі, але вони пахнуть Львовом чи Стриєм, чи Дрогобичем, в них є те, що ми виносили в лоні своєї душі не задля продажу, а задля вжитку, і задля порятунку насамперед себе. Тому повертаємось до свого дому на схилі, який не просто так звалити, бо він вкорінений нашими більш славними попередниками, запалюємо свічку для затишку й, щоб прогнати темні сили, ставимо чайник на плиту… Ніхто не знає, коли закінчиться ця екзистенційна війна за Україну, яка триває століттями. Ми пережили часи, коли слово було єдиною зброєю, а не джерелом зарібку і дрібних амбіцій, бо по-іншому й не могло бути в поневоленій країні із завше чужинською владою. Тепер же перед нами непростий вибір – стати частиною вселенського книгопродавчого бізнесу чи залишатись вірними гуманізму й правді, потреба в яких існує завжди і всюди.
Галина Пагутяк,
лавреатка Національної премії України імені Тараса Шевченка
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.