Ганна Демиденко. «Вони писали книгу про війну»
Від землячки, чернігівської поетеси Ганни Демиденко (Верес), отримав у дарунок нову її збірку віршів «Вони писали книгу про війну». Зізнаюсь, читати цю поезію було важко. Збірка не належить до розряду легких та захопливих книг, що читаються за вечір. В кожному вірші, в кожній строфі – біль і трагізм породжені війною. Здається, що Ганна Петрівна не пропускає жодної суспільно важливої події і її єство резонує емоційними хвилями у відповідь на перманентні повідомлення про руйнування, страждання, смерть, жахливі ситуації, відчуття безвиході і безнадії. Поетка свої переживання вихлюпує в поетичні рядки, фіксуючи всі факти і події в формі поетичного слова. Навіть назви її деяких віршів це підтверджують: «Не можу не писати про війну» (с.37*), «Я не можу таке пробачать» (с.52), «Моє перо сьогодні знову плаче» (с.91), «Щоденний біль» (с.100), «Питання мене мучать» (с.109), «Як можна не писати про війну» (с.231).
Вірш «Не можу не писати про війну» (с.37), – це своєрідний вірш-маніфест. Авторка говорить не лише про війну — вона говорить про свою поетичну місію.
Не можу не писати про війну,
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Допоки ворог Крим і Схід ґвалтує,
Не хоче мене біль той оминуть,
І лиш поезія, хоч трохи, та рятує.
Болять мені повсюдні кров і крик,
Бо ж Україна – то не просто ненька –
Сам Бог в мені любов тоді відкрив,
Коли була я зовсім ще маленька.
Болять мені сплюндрована земля,
Руїни, сірі, і мов тіні, люди,
Герої, вбиті слугами Кремля…
Такого навіть внуки не забудуть.
Не можу не писати про війну…
Цей текст — ключовий для розуміння всієї збірки, бо тут йдеться про неможливість мовчання. Це вже не просто лірика, а поетична декларація.
Рядок:
Не можу не писати про війну
— звучить як внутрішній імператив. Тут немає пози — є потреба. Поезія постає як: форма самозахисту, моральний обов’язок, спосіб виживання.
Особливо важливий рядок:
І лиш поезія, хоч трохи, та рятує.
Отже, письмо — це терапія і водночас акт спротиву.
Якщо в багатьох текстах збірки домінують загиблі воїни-захисники, їх матері, народ, то в цьому вірші проступає виразне авторське «я». Це важливий момент: поетеса не ховається за узагальненнями, а визнає свою причетність:
- «Болять мені…»
- «Не хоче мене біль той оминуть…»
Вона не спостерігачка — вона співучасниця болю. Тут чітко звучать формули громадянської лірики:
-Україна як ненька.
– Бог як джерело любові.
– Герої.
– Ворог (Кремль).
Поетеса формує моральну вісь. Це світоглядно чітка, безкомпромісна система координат.
Образна система тут менш метафорична, більше декларативна: «сплюндрована земля», «руїни, сірі, і мов тіні, люди», «кров і крик». Ці образи радше документальні, ніж символічні. Вони працюють через прямоту, а не через складну асоціативність. Художня сила цього вірша — не метафора, а щирість позиції. Це поезія обов’язку. Поезія, що не дозволяє собі мовчати.
Якщо дивитися з суто естетичного погляду, можна відмітити, що лексика вірша місцями близька до публіцистики, формули («Україна – ненька», «слуги Кремля») звучать як усталені риторичні кліше, вірш не має внутрішнього художнього повороту — він радше підтверджує позицію, ніж відкриває новий ракурс. Але важливо враховувати жанр: це не інтимна метафорична лірика, а поезія часу війни, де свідчення іноді важливіше за витонченість.
Збірка «Вони писали книгу про війну» складається переважно з віршів-присвят конкретним воїнам — здебільшого землякам із Чернігівщини – і містять біографічні деталі, обставини останнього бою, короткі факти з життя, але художнє осмислення переводить документ у площину емоційної й духовної інтерпретації. Таким чином, текст стає не просто відгуком на новину, а актом меморіалізації.
Кожному віршу-присвяті передує коротке повідомлення авторки, факт, який її спонукав сублімувати* болість і скорботу в літературну творчість. Описані кількома мазками біографічні моменти кожного воїна і обставини їх смерті, різні житейські ситуації утворюють своєрідний Мартиролог, а не просто конвеєрний потік трагедій і драм: захисник, який підірвав себе разом з ворогами, воїни, які, щоб не здаватися в полон, підірвали себе гранатою в танку, мати, яка втратила на війні 17-річного сина, наважилась завагітніти і народити двійню – сина й доньку. Цих розповідей безліч: про чоловіків і жінок, про юних і літніх, про українців і іноземців, які прийшли захищати Україну, про простих трударів і знаменитостей.
До прикладу, декілька віршів присвячено Василю Сліпаку — всесвітньо відомому оперному співаку, який добровольцем пішов на фронт і загинув у 2016 році.
Він поспішав назустріч славі й… смерті,
Бо ж Україну, як ніхто, любив
І смертю власною не дав Росії стерти
З лиця землі її. Але ж, якби…
Якби не ця війна! Чарівний тенор
Не раз вже світ собою сколихнув.
Пісні його, мов солов’їні трелі,
Але ж зустріли на шляху війну.
……………
Настане час, коли зірки засяють
Вже вільній Україні – без війни –
Пісні нові цей світ заколисають.
А тенор Сліпака з-за хмар дзвенить.
«Тенор Сліпака з-за хмар дзвенить» (с.115),
Це висока патетика*. Найсильніший художній момент — рядок:
Та куля снайпера чомусь була… сліпою –
Того убила, хто мав жить, співать…
Гра слів (Сліпак — сліпа куля) створює емоційний удар. Це один із найвдаліших образних ходів.
У вірші протиставляються дві стихії:
- високе мистецтво (тенор, сцена, солов’їні трелі),
- жорстока війна (куля снайпера).
Контраст між голосом і кулею — головна драматична вісь тексту.
Пісні його, мов солов’їні трелі,
Але ж зустріли на шляху війну.
Тут війна постає як сила, що перериває культурний розвиток нації.
Як і в інших текстах, авторка послідовно вибудовує модель сакрального героя: «місія була свята», «душа освячена любов’ю», «зорею став», «ангелам співає». Це характерна риса всієї збірки — загиблі не просто пам’ятаються, вони переходять у космічний, небесний вимір.
Особливо промовистий образ:
Тенор Сліпака з-за хмар дзвенить.
Голос стає метафорою безсмертя.
Якщо визначати інтонаційний нерв, емоційну домінанту збірки одним словом, то це справді — трагічний, страдницький пафос. Вірші «Криваво-чорний слід війни», «Плаче тиша… німа», «Не стало двох синів», «Іще одна свіча згоріла», «Убитий син», «Умилось кров’ю свято в Україні», «Той цілунок їх був останнім» однією своєю назвою формують атмосферу безперервної втрати. Повторюваність заголовків і формулювань («не стало», «плаче», «знову») відтворює страшну ритміку війни — ритміку щоденних смертей.
Поетеса часто звертається до образу матері. Материнська сивина, серце, прошите болем, “ кровинки”, вирвані з роду, — ці образи є емоційним центром книги. Війна в інтерпретації Ганни Верес — це передусім зламана доля родини. Такий фокус на родинному вимірі трагедії робить поезію глибоко емпатійною*. Ось лише декілька характерних назв віршів: «Сповідь матері» (с.62), «Очі матері-лебідки» (с.195), «Дві матері» (с.215), «Ода материнству» (с.244), «Пробач матусю, що не повернуся»(с.234).
Вірш «Криваво-чорний слід війни» розгортає одну з ключових тем воєнної поезії — материнський біль як концентрат трагедії війни. Авторка не зображує самі бої, не описує героїчний пафос фронту — вона фокусує увагу на тих, хто залишається в тилу. Війна тут постає не як політичне явище, а як особиста катастрофа, що роздирає серце матері.
Сивіють рано наші матері:
Синочки ж їхні у борні згорають…
Чи розуміють це ті, що вгорі,
Як туга серце материнське крає?
Хтось двадцять мав, а хтось – за п’ятдесят…
Війна про вік ніколи н питає,
А особливий має вона сад,
Де лиш хрести… Й вітри на них ридають.
———————–
В війни завжди криваво-чорний слід –
Він землі й душі навпіл роздирає…
Коли ж це зрозуміє, врешті, світ,
Що доля завойовників карає?!
«Криваво-чорний слід війни» (с. 43),
Центральний образ вірша — мати, яка рано сивіє. Це традиційний для української літератури мотив (від народних дум до ХХ століття), але у Верес він позбавлений декоративності. Сивина — це не поетична метафора, а прямий наслідок втрати.
Ключові о́брази:
– Сиві матері — уособлення часу, що пришвидшився через горе.
– “Ті, що вгорі” — узагальнений образ влади, дистанційованої від реального болю.
– “Особливий сад, де лиш хрести” — дуже влучна метафора військового кладовища. Сад традиційно символізує життя, а тут — простір смерті. Контраст створює сильний емоційний ефект.
– Криваво-чорний слід — подвійна колористика (червоне + чорне) підсилює відчуття трагізму: кров і жалоба.
Особливо виразний рядок: “Душа прошита кулею навіки”. Це перенесення фізичного поранення в духовну площину. Куля стає символом незагойної травми. Вірш побудований на риториці болю та запитань. Два ключові риторичні звернення:
- Чи розуміють це ті, що вгорі?
- Коли ж це зрозуміє світ?
Ці питання не потребують відповіді — вони підсилюють відчуття безсилля і водночас морального осуду. Тональність — стримано-патетична. Авторка не вдається до складних метафоричних конструкцій, її сила — у прямоті. Це традиційна громадянська лірика, орієнтована не на формальні пошуки, а на емоційний вплив.
Деякі формули (“війна не питає про вік”, “доля завойовників карає”) звучать як уже усталені штампи воєнної поезії. Образність місцями прогнозована, без несподіваного художнього повороту. Проте в контексті книги про війну така простота може працювати, як свідома стратегія — авторка говорить не заради естетичного експерименту, а заради свідчення. Цей вірш відкриває одну з провідних інтонацій збірки — материнський біль як моральний вирок війні. Верес показує війну не через батальні сцени, а через сивину, хрести й розірвані душі. Її поезія тут — це не художня гра, а акт пам’яті.
Однією з характерних рис поетики Ганни Демиденко є активна персоніфікація природи: тиша плаче, ніч ридає, сніг ховає тіло, зима будує замети. Природа стає співучасницею скорботи. Особливо виразною є зимова символіка: білий сніг, як саван, засніжене поле, як простір мовчазного прощання. У цих образах відчутна візуальність, фотографічність — сцена часто ніби завмирає в одному болісному кадрі.
Сакралізація* у Верес не є декоративною — вона виконує компенсаторну функцію. Там, де реальність безжальна, поезія відновлює моральну рівновагу, підносячи загиблого до небесного виміру.
У вірші «Плаче тиша… німа» текст працює як кінематографічна сцена: засніжене поле, тіло бійця, тиша, ніч, поступове “загортання” у сніг. Це поезія сповільненого часу.
Плаче… тиші струна,
А під нею – скалічена доля
Молодого бійця,
Котрий кровію слід обагрив…
В краї тому війна –
Не за землю вона, а за волю…
Вже не видно лиця,
А сніг сипав і сипав згори.
Плаче тиша… німа…
Й небо плаче сніжком – не сльозою,
А навколо зима.
Понад килимом білим печаль…
Долю хто ту зламав
Юнака з неземною красою?
Тіло сніг заховав…
Ледь видніє краєчок плеча…
Вже не плаче – рида
Темна ніч і будує замети.
Нахилилась біда
Над засніженим полем, як тінь.
Юнакова душа
Білим ангелом лине в безсмертя
Й по собі залиша
Те, чого він не встиг у житті!
«Плаче тиша… німа» (с.53 ),
Це елегія загиблому воїну, побудована на атмосфері зимового мовчання. Якщо в попередньому вірші домінував материнський біль, то тут у центрі — момент після смерті, майже застиглий кадр. Провідний образ — «плач тиші». Уже перший рядок задає парадокс:
«Плаче… тиші струна»
Тиша тут не відсутність звуку, а активний персонаж. Вона: плаче, ридає, має струну (музичний підтекст), будує замети. Цей прийом персоніфікації — характерна риса поетики Верес. Природа співпереживає людині. Але важливо: тиша — німа. Отже, це беззвучний плач, що підсилює трагізм. Війна настільки страшна, що навіть крик стає беззвучним. Зима тут багатозначна: холод смерті, очищення, саван (сніг як покривало), тиша як вічність. Сніг виконує одразу кілька функцій: ховає тіло, замовчує трагедію, підкреслює контраст між білим і кров’ю.
Образ:
Тіло сніг заховав…
Ледь видніє краєчок плеча…
— дуже візуальний, майже документальний. Це один із найсильніших моментів тексту.
Мотив незавершеного життя – це кульмінаційний фінал:
Й по собі залиша
Те, чого він не встиг у житті!
Тут поетеса переходить від фізичної смерті до екзистенційної втрати.
Найбільша трагедія — не тільки загибель, а перерване майбутнє.
Образ “білий ангел” — традиційний, але логічний у межах цієї поетики. Він підкреслює чистоту й невинність героя. Стильові риси, які стають очевидними: пряма емоційність без іронії чи дистанції, чітка моральна позиція, активна персоніфікація природи, часте використання кольорових контрастів (біле/кров), традиційна символіка (ангел, зима, ніч, тінь). Можливо о́браз “білий ангел” є доволі очікуваним і не новаторським, а деякі формули (“в безсмертя”, “неземною красою”) звучать піднесено-патетично, без внутрішнього ускладнення, проте в контексті воєнної лірики така піднесеність може бути свідомою позицією — як форма духовного захисту перед жорстокою реальністю.
Поезія для Ганни Верес — не вибір і не літературна гра, а спосіб витримати біль і засвідчити правду часу. У її позірній декларативності відчутна щирість, навіть коли риторика звучить піднесено. Громадянська позиція авторки чітка й безкомпромісна: світ розмежований на добро і зло, на жертву і агресора. Така моральна однозначність може здаватися спрощенням із точки зору складної психологічної лірики, однак у контексті воєнного часу вона набуває сили етичного жесту.
Поетика збірки тяжіє до традиційної силабо-тоніки, чіткої рими, зрозумілої лексики. О́брази — здебільшого впізнавані: ангели, зорі, Бог, ненька-Україна, криваво-чорний слід. Місцями пафос переходить у декларативність, а символіка не прагне новаторства. Проте ця традиційність видається свідомою стратегією. Верес не експериментує з формою, бо її завдання — бути почутою широким колом читачів. Її мова доступна, інтонація зрозуміла, емоція відкрита. У цьому сенсі збірка виконує соціально важливу функцію — вона стає поетичним літописом воєнної доби в Україні.
«Вони писали книгу про війну» — це не просто зібрання віршів, а текст пам’яті. Кожна поетична присвята — це спроба не дозволити імені розчинитися в статистиці. Авторка ніби говорить: поки звучить слово — живе пам’ять. Трагічний, болісний пафос, що пронизує книгу, є її визначальною рисою. Але поруч із болем постійно присутня віра — у перелом, у перемогу, у те, що “задарма не гинуть патріоти”. Таким чином, книга вибудовує емоційну дугу від скорботи до надії.
У сучасному українському літературному процесі ця збірка займає місце не експериментальної поезії. Це лірика Свідчення. Вона продовжує традицію громадянської лірики, в якій слово стає формою служіння. І саме в цьому — її головна сила та її історична необхідність.
У час великої війни поезія змінює свою природу. Вона перестає бути лише мистецтвом естетичного переживання — і стає свідченням. Саме такою постає збірка чернігівської поетки Ганни Демиденко «Вони писали книгу про війну» — об’ємний поетичний мартиролог, у якому особистий біль переходить у колективну пам’ять.