“Українська літературна газета”, ч. 2 (382), лютий 2026
Його звали – Вадим. Її – Жанна. Він дуже сильно кохав її. Колись, надзвичайно давно. Ціле життя тому. Думав, що за майже чотири десятиріччя по тому все скінчилося. Серце остаточно заспокоїлося. Виходить – помилявся…
…Дивно, що вже багато років він не зустрічав її. Облуплені панельні багатоповерхівки, в яких вони мешкали, знаходилися поряд на вулиці Лахтінській, напроти одне одного, так близько, що зі свого кухонного вікна він міг розгледіти візерунок шпалер у її кімнаті. Гіпотетично вони сто разів до того мали можливість зустрітися десь посеред двору або на зупинці маршрутки. Але зіткнулися лише сьогодні у супермаркеті, біля стелажів із молочкою, зачепивши один одного синіми пластиковими кошиками для продуктів. Куряче філе, вівсяні пластівці і апельсини в неї. Морква та зелені тверді яблука в нього…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Вперше вони зустрілися, коли він, бравий старшина другої статті Червонопрапорного Чорноморського флоту, приїхав додому у короткострокову відпустку.
Десять діб тривалої гульні, у котрій до біса переплуталися ясний день з темною ніччю, очищена марганцівкою домашня батьківська самогонка і погана «казьонка» з магазину, солодкоголосі італійці з магнітофонних катушок і емфіземне телевізійне клекотання чергового вмираючого генсека, міцні чоловічі потискання рук і липкі обійми, які тхнули перегаром та хіттю з ледь знайомими дівчатами у чужих спальнях і на брудних сходових майданчиках.
Приятель познайомив його зі своєю сестрою ледь не в останній день відпустки.
Відрекомендував, сміючись:
–Жанка – дівчинка-вогник. Справжня запальничка. Цур, потім не жалітися і не дмухати на опіки!
Приятель не брехав: він тільки раз подивився у дівочі очі, що розглядали його з неприхованим інтересом та іронією і потонув у них без жодної надії на урятування. Він, що ніколи до того не дарував дівчатам квіти, червоніючи від бентеження, притягнув до дверей її квартири цілий оберемок пахучого бузку.
–Жанночка зараз у подружки, зачекай трохи, бо повернеться з хвилини на хвилину, – насилу розпихуючи бузок на тумбі в коридорі перед дзеркалом по трьохлітрових скляних бутлях з водою, солодко буркотіла матуся дівчини. – Ходімо на кухню. Чаю тобі наллю. Добрий чай. Цейлонський. А я поки зателефоную Жаночці. Десь у мене в кімнаті номер подружки у книжці був записаний.
Він пив на кухні гіркий несмачний чай і чув як вона у кімнаті шепотіла у слухавку:
–Так, згодна! Ситуація…
А що ж поробиш? Ти вже якось, доця, з неї викручуйся. Збреши щось цьому клятому Василю і хутчіш додому. Морячок твій у гості завітав. А він, мені здається, для тебе більш підходить, ніж той пройдисвіт.
Тоді він не став чекати. Пішов, гримнувши дверима. А потім два роки писав Жанні пронизливі листи про своє кохання. І про те, як щасливо вони будуть жити, коли він повернеться.
Листи зробили свою справу. Правду кажуть: жінки люблять вухами. А ще очами. Вона, як розповідала потім, ледь стримуючи сльози щастя, читала ці листи вголос подружкам і ловила на собі їхні повні заздрощів погляди.
Весілля було галасливим та п’яним. А потім вони стали жити в двокімнатній квартирі, яку залишили для них його батьки. Він, як і батько, став шоферити. Пішов у далекобії. Тижнями поспіль, часом ледь не засипаючи від втоми за кермом, підминав під колеса свого КАМАЗа то синю і слизьку, наче мерзле дохле курча з гастроному на розі, то майже рідку і сіру від нестерпної спеки, мов ртуть, асфальтову стрічку, що лавою текла у небокрай. Зате кохана жінка не знала відмови не в чому. Квіти, наповнений з горою продуктами з ринку холодильник, дефіцитні шмотки, французькі парфуми, відпочинок у оксамитовий сезон у теплого моря – все для коханої.
А незабаром в хаті з’явилася довгоочікувана коляска, дитяче ліжко та мокрі пелюшки.
…Двомісячний Артемко потрапив у лікарню неочікувано. Коли він був у рейсі. У це відділення малюків клали разом з матусями. Інші матусі зазвичай днювали та ночували у боксах біля дитячих ліжок. А вона того страшного вечора чомусь поїхала спати додому, залишив дитину саму на лікарів і нянечок. Так чомусь порадила її мати. Теж медичний працівник.
Він дізнався про все, коли повернувся. Гулкий дзвінок телефону із лікарні зустрів його біля дверей порожньої квартири, у передпокої, де на мотузках сушилися ще сирі пелюшки.
Верескливий жіночий голос зі слухавки волав неймовірне й страшне:
–Забирай нарешті своїх істеричок додому, бо в нас дитяча лікарня, а не божевільня… І робити їм, боже збав, тут вже нічого, твій син помер!
Він, як був у наскрізь просякнутій потом робочій робі, вискочив надвір, спіймав таксі й квапив переляканого водилу весь шлях до лікарні, визвіряючись на червоні вогні світлофорів, наче ще було для чого поспішати.
Теща і дружина вили, неначе поранені звірі, у зачиненому з середини боксі. Він вибив двері, кинувся вперед, до дружини назустріч і… завмер, зробивши лише декілька кроків, бо уперся очима у кригу: важкий погляд зовсім чужої й незнайомої людини, сповнений жагучої ненависті.
У мертвецькій нетверезий санітар у зім’ятому сірому халаті, з-під якого дико й недоречно виглядав назовні заношений флотський тільник, нудотно дихнув йому в обличчя смердючою сумішшю залишків горілчаного вихлопу і маринованої цибулі та байдуже махнув рукою на металеві блискучі столи в глибині зали: запропонував самому шукати свого серед майже десятка тіл. А в нього навіть не було ніяких сил, щоб дати йому у морду…
Його Артемко загинув. Безглуздий у своїй буденності недогляд чергової нянечки. Малеча буквально захлинулася молоком, яке зригнула після годування. Звісно, у офіційних паперах написали зовсім інше, щось підібрали, виправдуючись, якісь мудрі й незрозумілі слова, невідомі йому медичні терміни. Визначили необхідний для зняття відповідальності з медичного персоналу діагноз. Але, хоча усі навкруги мовчали, наче набравши у рота води, багатьом, хто лише бачив у маленькій, мов іграшковій труні, рожевого рум’яного карапуза, все було зрозуміло, всупереч паперам.
А йому здавалося, що він, притискаючи до грудей, несе на кладовище не малесеньку, але непідйомну, як кожне справжнє горе, дитячу труну, а своє минуле водночас кохання, що померло.
Батько, що так і не встиг побачити живим онука, бо вже кілька місяців безперервно мотався по дальніх рейсах, повернувшись десь за тиждень, вмовив якось порозумітися з дружиною, дав йому грошей, щоб він відвіз Жанну на південь до моря. Хоча б на місяць. Або хоча б на декілька тижнів.
Їм і справді було добре разом серед квітучих магнолій та кипарисів, час від часу навіть забувався весь той жах, котрий довелося пережити. Він знову будував плани на спільне майбутнє. Пропонував зняти житло, щоб не повертатися у ту кляту батьківську квартиру із розвішаними у передпокої пелюшками, із порожньою колискою, що, мов сирота, самотньо стояла у кутку передпокою та із яскравими іграшками на мотузці над дитячим ліжком.
І вона ніби відтанула, і майже погодилася, але коли вони повернулися у рідне місто – зустрілася із мамою і її нібито підмінили. Вони із мамою вже вдвох звинувачували його у тому, що у всьому винен лише він, що він залишив дружину у важку хвилину, що не був поряд, і що вона ніколи не вибачить його за це і негайно подає документи на розлучення…
…Потім він прожив майже рік, глушачи безперервну біль від туги і явної несправедливості роботою й горілкою. Потім померла мати. А вже за тиждень після цього і батько. Загинув у аварії – на шляху таке відбувається. Він поховав їх обох майже поруч з домом, на Кочубея – старому міському кладовищі, що вважалося вже декілька років зачиненим і куди поховати можливо було лише по знайомству або за великі гроші. Він не поскупився і поховав батьків одне коло одного, трохи віддалік від могили сина, ще й залишивши місце поряд для себе.
А ще через рік, немов тікаючи, заплющивши очі і затуливши вуха, від жаху минулого і від самого себе, подався працювати у чужі краї за Полярне Коло.
А потім, ніби намагаючись заповнити гучну порожнечу навколо, поспіхом, без жодних натяків хоча б на маленьке кохання, і як виявилося ненадовго, знову оженився….
…Він простягнув руку до стелажа за пакетом кефіру, незграбно зачепив синім пластиковим кошиком для покупок кошик жінки, що вибирала товар поряд. Квапливо попросив вибачення і тільки потім, коли вдивився уважно в її постать та обличчя, впізнав її. Жанну. Вона дуже змінилася за минулі роки, але, як і раніше, була надзвичайно красивою. Час наче не вплинув на неї. Вона ковзнула навіть не по ньому, а крізь нього спустошеним поглядом, відвернулася і швидко пішла до виходу. А він безглуздо завмер з усіма лагідними словами, що застрягли у горлі, які повинен був і не зумів сказати їй ще тоді, десятиріччя тому, не маючи сил зробити хоча б крок слідом і одночасно більш за все бажаючи наздогнати її.
До ранку він не спав. Виходив до кухні. Бродив з кутка в куток. Палив газ. Кип’ятив чайник. Заварював свіжого чаю і в ту ж мить забував про нього, раз за разом виливаючи у раковину каламутну, швидко вистигаючу рідину. Вдивлявся у сплячу напроти багатоповерхівку, марно сподіваючись побачити світло у відомому йому вікні та її знайомий силует.
Серце билося нерівно, з перебоями. Самий час було викликати «швидку». А йому, наче у поганому кіно, захотілося випити горілки і глибоко затягнутися міцною до запаморочення і все одно солодкою цигаркою. Тільки ні горілки, ні цигарок у домі давно вже не було. Після другого інфаркту лікарі наполегливо радили поберегтися.
Він погодився. Правда, до цього часу зовсім не розуміючи – навіщо.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.