Наталія Демедюк. «Я не вірю снігам…»

“Українська літературна газета”, ч. 2 (382), лютий 2026

 

Я НЕ ВІРЮ СНІГАМ

Я не вірю снігам

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

І опалому листю ніскілечки.

Лише сонцю, що так

Пробивається легко між хмар.

Не люблю бути винною –

Все віддаю до копієчки.

І живу без керунку,

Що скаже прадавній мольфар.

 

Мій керунок – душа,

Серце азимут визначить запросто:

Де іти або з ким,

Де минати, де перепочить,

Де ставати до зброї,

Де слово зійде, а чи зарості…

А роки все летять,

Павутинка тремтить, наче мить…

 

Я не вірю словам,

Але вірю в щасливі історії.

І у силу мовчань.

І у щирість обіймів міцних.

Кожна думка – вже крок

На шляху до далекого обрію…

Я не вірю. Не всім.

Але все ж помолюся за всіх…

2019 (Зі збірки «Азимут»)

 

СУЧАСНИКАМ

Сучасний вік потребує сміливих,

Відвертих, сильних і не зрадливих,

І з гострим словом,

і з пильним оком,

З цілеспрямованим

твердим кроком.

 

Сучасний день потребує чутливих,

Хто сіє слово на творчій ниві,

Хто надихає, з собою кличе,

Щоб будувати сьогодні вічне.

 

ПІДЖАЧОК

/Присв. Андрію Ольшанському, офіцеру-розвіднику ЗСУ/

26 січня 1990 року народився Андрій Ольшанський.

Військовий. Офіцер. Розвідник. Герой України. Навіки 34.

Тримав небо, тримав фронт, тримав бойовий дух побратимів.

Тепер в строю у Небесному війську. Вічна пам‘ять…

Ти жив, як вітер, бриз чи буревій,

Літав, кохав, заводив легко дружбу.

Але прийшла навала ворогів –

І ти обрав свій шлях –

військову службу.

 

Ти не жалівсь, не плакав,

не просив.

Ти йшов у бій, з тобою – побратими.

І вистачало мужності та сил

Виходити з позиції живими.

 

«Щасливчик» –

так казали недарма.

Ти знав по зорях, де твоя дорога.

Але прийшла непрохана Вона,

Й забрала світлим

Янголом до Бога…

Ти не носив піджак,

хоч «Піджачок».

Беріг людей,

жив «тут-тепер-сьогодні».

Війна. Розвідник.

Ризик – кожен крок,

І всі ці кроки – на межі безодні.

 

Був офіцером не заради слів.

Болюча втрата рідним

серце крає…

Хтось жив – лиш тлів.

А ти – палав і грів.

Бо є на світі те, що не зникає…

 

НАВЗАЄМ

У тихий вечір між снігів і льоду,

Коли гілля виблискує мов німби,

Дрібні кущі ховаються під ковдру,

І світ у казку заховався ніби…

 

У срібне плесо впали срібні зорі,

Усмішку тиху місяць заховає.

У світі цім розхристано-просторім

Завжди є місце. І завжди – навзаєм.

 

ПРОМОВЧАТИ

В тебе є те, про що нікому

не скажеш.

В мене є те, про що усім промовчу.

Як же довіра, як же та казка,

як же ж?

Буде ще ранок,

буде ще слів досхочу…

 

Кавовий смак…

запити простою водою.

Можна без цукру.

З поглядом мовчазним…

Магія дотику там,

де зустрілись двоє…

Слово, буває, зброя, буває – дим.

 

В світі ілюзій у кожного

власний острів,

Безліч пояснень

і сотні різних причин.

Лиш не руйнуй власний священний простір –

Там, де не треба слів,

ми усі мовчим…

 

МОЄ РІВНЕ

Моє Рівне – потрійна брама,

Три шляхи – і обійдеш пішки…

Скреготала зима зубами,

Що лишилося зовсім трішки,

 

Бо вже березень в двері стука,

Увірвався із вітром дужим…

Лютий місяць, зима, розлука…

Обійми мене, весно-друже…

 

Височіє потрійна брама –

Зустрічає весну здалеку…

І уже усіма шляхами

Повертають в наш край лелеки…

 

НЕ ТРИМАЮ

Невагоме й широке,

Омріяне слово «свобода»:

У бажанні відчути,

Набути, здійснити, зрости…

І піти б на край світу,

Не знаючи напряму й броду,

І летіти мов птах,

В синій простір небес висоти…

 

Кожен визначить сам:

У одвічному «бути – не бути»,

Де та стежка свята,

Що проявить приховану суть…

Найціннішим завжди

Залишаються совість і люди.

Не тримаю чужинців,

А рідні назавжди не йдуть.

2022

(Зі збірки «Реставрована мить»)

 

* * *

Червоне і чорне вплелося у віти,

Овіяне вітром, снігами зігріте,

І спить горобина, тихенько дріма,

Допоки надворі розквітла зима.

 

СИНИЦІ

У зимове надвечір‘я

Смакували чай з чар-зілля.

За вікном вітри щодуху

Роздували завірюху –

 

І летіли ті сніжинки

Легко так, немов навшпиньки…

І свистіло, і гуло –

Місто снігом замело.

 

Ну, а зранечку синиці

Завітали, як годиться,

Бо зима хоч не страшна,

Та нема в полях зерна.

 

Ми синиць нагодували –

Трохи проса, трохи сала.

Прилітайте ще сюди –

Друзям раді в нас завжди!

 

ЛЕГКО

Я знаю цей погляд.

Зима. Трохи снігу й вітру.

Я знаю цей усміх –

Вітайся та йди собі…

Так легко зламати

Зненацька чиюсь довіру –

Посиплеться рясно,

Як лист на старій вербі…

 

Я знаю ці очі –

Не брешуть. Там сто історій.

Я знаю ці руки,

Бо ж кожен із нас – творець.

Буденний сценарій

Ввіллється в кінолекторій.

А там – режисер

Чи в світ, а чи нанівець.

 

Так легко – не знати.

Бо знати – завжди складніше.

А знати й мовчати –

Не кожному до снаги.

Лягають в рукописи

Стислі листи і вірші.

Вкривають рукописи

Білі рясні сніги…

 

НЕ ШУКАТИМУ

Не питатиму, не шукатиму

Твоє серце між суголось.

Щиро вірили, що літали ми,

А насправді просто здалось.

Замете зима, вкриє інеєм

Наші пройдені сто доріг.

Та живі ми, допоки мріємо,

Що приде весна на поріг.

 

Не питатиму, не шукатиму.

Що судилося – не мине.

І за хмарами, за кудлатими,

Десь чекає сонце мене.

Сповідаюся темній ніченьці,

А на ранок піду шукать

Білих лебедів, що на річечці

Залишилися зимувать…

ДОЩОВОЮ ЗИМОЮ

Дощовою зимою

у складності рим

потонули звуки.

Десь до п’ятої ранку

і чай, і фільм,

і старий блокнот:

Про чекання і біль,

і любов, і людські

стосунки…

І ще краплі на склі,

наче обриси срібних нот…

 

Плаче-плаче зима,

снігу довго нема,

не стало,

лиш блищать ліхтарі

у калюжах брудних на дні…

Ходять люди чудні –

ті, яким усього замало…

Гріє зірка далека…

І світло, що у вікні…

 

* * *

Сонце взимку низько-низько.

Щастя часом зовсім близько.

Завжди, що б там не було,

Треба вірити в добро.

 

НЕ СПРИЙМАЙТЕ ЯК ДАНІСТЬ

Не сприймайте як даність усе те, що є:

Що прокинулись вдосвіта й очі відкрили,

Що ви бачите – сонце над містом встає,

Що без крил –

а літати наснага є й сила…

 

Не сприймайте як даність своїх

і чужих –

Тих людей, що стрічаються часом

в дорозі…

Не сприймайте як даність стежин

і доріг,

І будинок старий, і годинник

на розі…

 

Не сприймайте як даність

пориви душі –

Все буває: і радість безмежна,

і втрата,

Здатність вірити, жити,

писати вірші…

Не сприймайте як даність незвідане завтра…

2014 (Зі збірки «Сім кРоків»)

 

ЩЕ РІК

Ще рік минув і зник

У суєті й надії,

У гіркоті смертей,

В запеклій боротьбі,

І різними були

Акценти і події…

І думаєш – кому ж,

Кому, як не тобі…

 

В такий живемо час,

Такі у нас сусіди –

Дай вихопити шмат

Вкраїнської землі…

Але народ наш був

Нескореним завсігди…

Помолимось за тих,

Хто нині «на нулі»…

 

Подякуємо тим,

Хто у небеснім війську,

Таку страшну ціну

Ми платимо сповна…

Попереду ще шлях…

Літає ворон низько…

І в неба прогляда

Завчасна сивина….

 

Ще рік минув і зник…

* * *

Буває так – лікує небо:

Висока синь, думок політ…

І світ цей дивиться на тебе,

А ти у відповідь – на світ…

 

ПОЕТКА ІЗ ВОЛЕЮ ВОЇНА

/присв. Лесі Українці до 150-ліття

від Дня народження/

 Досвітні вогні світять тихо

і щемно,

Змінився наш світ –

не змінилась імла.

Та шлях боротьби –

він завжди недаремний,

І слово, що Леся нам заповіла…

 

Поетка із волею воїна, криця,

В тендітному тілі душа,

мов степи…

Летять птахи-вірші,

а значить – здійсниться,

І слово впаде у долоні юрби…

 

І там проросте…

Чи на доброму ґрунті?

Не кожен спроможний

зірвати той плід.

Жевріють поетки слова не забуті –

Досвітні вогні нам на тисячу літ.

2021

 

ЗИМОВЕ

Ніч. Аптека. Порожня вулиця.

Змовкли кроки і шум коліс…

Перехрестя – кістлява вилиця,

Білий місяць над ним завис…

 

Дощовою зима ця видалась.

Не простим був і буде рік…

Світлим образом – не привиділось…

Придивилися ближче – зник…

 

Січень схлипує обнадійливо;

Все ще буде, і все ще є –

Поки мріємо, доки віримо,

Поки боремось за своє.

2015

(Зі збірки «Сім кРоків»)

 

ХЕПІЕНД

У світі статусів і брендів

На тлі онлайнових вітрин,

На жаль, так мало хепіендів…

Давай напишем ще один!

 

В нім будуть люди і розмови,

Обійми ніжні в два крила,

Щоб повернулась казка знову

І в нашім місті ожила!

 

Щоб ні сльози, ані журбинки

На сотні, тисячі життів,

І в серці танули крижинки,

А погляд тихо душу грів…

 

ВІРИМО

Коли вирушаю

З роботи додому,

Коли мій настрій

Долає втому,

Коли тихо думаю – я живу,

І дякую вкотре вже ЗСУ…

 

Коли ліхтарями

Говорить місто,

Коли в голові

Думкам затісно,

Туманами небо лягає в траву,

А я за це дякую ЗСУ…

 

Коли не надихатись,

В серці щемно,

Коли намагаєшся –

Не даремно…

Історію пишемо разом нову,

Ми віримо в Бога і в ЗСУ!

 

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматіhttps://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua

Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.