“Українська літературна газета”, ч. 2 (382), лютий 2026
ПРО ЯКІ НЕВІДОМІ ІСТОРІЇ РОЗПОВІДАЄ У СВОЇЙ КНИЗІ ГЕНЕРАЛ ІЗ ЖИВОЇ ЛЕГЕНДИ
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
У купейному вагоні віщунка, ще молода жінка, пророчила майбутню долю кільком курсантам, які, витримавши вступні іспити, радісні і щасливі поверталися додому. Тільки мало хто з них залишався задоволеним тими передбаченнями. До останнього хлопця жінка підсіла ближче. Її глибокі чорні очі, здавалося, зазирали в самісіньку душу. Не вагаючись, скоромовкою кинула фрази:
«Я чую крики й стогони. Плач дітей. Твої предки воювали. Давно… У твоїх жилах тече кров воїнів. Ти – воїн». Все начебто відповідало дійсності, але одразу за цим – несподіване: «Я не можу далі тобі нічого говорити…» Але чому, що трапилось? – нетерпеливилось курсанту. І вона майже одним подихом випалила: «Я побачила війну. Страшну. У нас, тут. А ти там – найголовніший».
Тоді курсант тільки усміхнувся, а через чверть століття та історія раптом зринула в пам’яті генерала наприкінці лютого 2022-го. В крихітній темній кімнатці глибоко під землею, під тягарем неймовірно високої відповідальності він переконався у прадавній істині: від долі не втечеш. А курсант і генерал був однією і тією ж самою особою – Валерієм Залужним, людиною з живої легенди. По суті, про долю людини на війні, жорстокі випробування воєнного часу він і розповідає у книзі «Моя війна», яка заслуговує на особливу увагу, бо дає розуміння й усвідомлення того, що нас чекає попереду. Літературно-художній, збудований на автобіографічному матеріалі твір, побачив світ в івано-франківському видавництві «Вавилонська бібліотека».
Серед книг останніх років все більше і більше з’являється таких, що стосуються воєнного лихоліття, з прагненням авторів намалювати жахіття нинішнього століття найгустішими фарбами, поспішаючи переказати почуте, побачене й пережите, зафіксувати події та факти якомога швидше, оперативніше. На відміну від скороспілості, скажемо одразу, розповідь генерала армії глибоко психологічна, на вістрі якої перебуває людина-воїн. На самому початку автор поступово вводить читача у світ свого дитинства й юності, коли формується світогляд і закладається фундамент особистості. Зі щирою любов’ю автор описує дні перебування у своїх дідуся і бабусі на Чернігівщині – благословенному краї з чарівною природою, що нині опинився в зоні бойових дій і є, по суті, прифронтовою територією. Відчувається, що Залужному це особливо болить, оскільки руйнується той ілюзорний світ, створений колись дитячою уявою, де панувало добро і майже не залишалося місця для зла.
Саме тут Залужний увібрав у себе барвистість рідної мови, вперше почув дивовижні казки із захоплюючими сюжетами, переймав неповторну мелодійність прадавніх пісень, пізнавав історію рідної нації, якій доводилось упродовж віків утверджувати себе, захищатися у двобоях з колонізаторами різних мастей. «Саме вони, дідусь і бабуся, плекали в мені людяність, саме вони дали мені можливість відчути, що таке любов, відповідальність і совість, щиро зізнається перед читачем автор. – Цей багаж залишився зі мною на все життя».
Підрісши й навчившись читати, Валерій відкривав для себе таїну літературних образів, які поставали з творів Ганса Крістіана Андерсона, Ернста Гофмана, братів Грімм, Миколи Гоголя, Олександра Довженка… Але була одна книга в батьківській бібліотеці, як пригадує Залужний, яка справила на нього особливе враження і змусила вперше задуматися над засадничим: ким він хоче бути, коли стане дорослим? Прочитаний історичний роман «Золоті стремена» Раїси Іванченко викликав у нього почуття гордості за героїчних предків – давньослов’янських князів Ігоря і Святослава, майстерно зображених у творі, які не лише стояли біля витоків держави Київська Русь, а й зажили слави воїтелів у збройній боротьбі з печенігами, хазарами, половцями. Можливо, тоді вперше зародилась мрія стати військовим, святий обов’язок якого захищати людей та інтереси рідної землі.
Роки навчання у міській школі, потім у машинобудівному технікумі стали тими освітніми закладами, в яких з набуттям знань поступово визріло бажання пов’язати життєву кар’єру із професійною військовою службою. Цей вибір Залужного був глибоко усвідомлений, до кінця виважений і навіть екзистенційний, бо, за великим рахунком, він продовжив звитяжну справу свого героїчного діда – Василя Сергійовича Кондратенка, учасника Другої світової війни, якому онук-генерал й присвятив книгу «Моя війна».
Автор детально описує вступ до Одеського вищого об’єднаного командного училища на початку 90-х, коли Україна саме відновила державну незалежність. У розповіді постійно натрапляєш на релікти минулої епохи, які врізалися йому в пам’ять через невідповідність політичним реаліям, а відтак вже тоді вносили в думки сум’яття і роздвоєність. Справді, як можна було пояснити молодим курсантам з різних регіонів України, що військове училище, розташоване на території причорноморського міста, якимось чином має дотичність до імені внука царя Миколи I князя Костянтина Костянтиновича. Що з того, що він був генерал-інспектором військово-навчальних закладів у російській імперії і відвідував Одеське піхотне юнкерське училище (предтеча Одеського вищого об’єднаного командного училища) під час своїх інспекційних візитів до міста? Це потлумачити можна було лише одним: військова еліта, сформована за часів СРСР, внутрішньо скептично ставилася до утворення суверенних незалежних держав з радянських республік, зокрема до України, а тому не збиралась відмовлятися від традицій, зокрема у мілітарній сфері, започаткованих ще за царських часів, а згодом підхоплених більшовиками. Відтак бюст князю, який доводився внуком імператору-жандарму, як дізнається читач з книги, встановлений на території училища у зв’язку зі сторіччям його заснування, простояв аж до анексії Криму Російською Федерацією.
В 1993 році на базі училища, де навчався Залужний, та ще кількох інших, був утворений Одеський інститут сухопутних військ. Автор дещо іронічно описує реорганізацію, бо в перші роки незалежності України ніхто системно не збирався реформувати військову галузь, отриману у спадок після розвалу СРСР: «На шевроні інституту вгорі містився Малий Герб України, під ним – головний навчальний корпус з храмом на честь святих рівноапостольних Кирила й Мефодія з золотим куполом і православним хрестом, а знизу – орденська стрічка з чотирма орденами Леніна, Червоного Прапора, Вітчизняної війни та Дружби народів. А вже під ними як данина царській епосі – одноголовий птах з розгорнутими крилами, що тримав щит з прапором Незалежної України. Перебуваючи на самому споді композиції, цей птах намагався злетіти над усім тим царсько-радянським маразмом, але не міг, бо сам був частиною цієї нісенітниці».
В цьому описі добре простежується постколоніальний період, в якому опинилося не лише українське військо на початку 90-х, а й держава в цілому, де відбувались кардинальні зміни в усіх сферах суспільного життя. Патріотичні сили прагнули реформувати національну економіку, промисловість, політичну систему, соціальну сферу, державне управління, а дехто, навпаки, ці новації свідомо саботував, чинив перепони і, як випливає з авторської розповіді, цілеспрямовано завдавав шкоди обороноздатності країни.
Валерій Залужний у 1997 році з відзнакою закінчив навчання в Одеському інституті Сухопутних військ. Армійська служба у чині лейтенанта розпочалась для нього з призначення на посаду командира взводу, а далі командир навчального взводу, командир бойового взводу, командир навчальної роти, командир роти курсантів, командир батальйону.
Навіть з назви цих посад стає зрозумілим, яке коло обов’язків було пріоритетним для нього на військовій службі. Це насамперед навчання військовим спеціальностям підлеглого складу військовослужбовців, регламентованого Статутами ЗСУ та іншими нормативними актами. У вільний від роботи час Залужний постійно займався самоосвітою, переконував у цьому кожного, хто одягнув військову форму і взяв до рук зброю. Висловлена у сиву давнину думка «Хочеш миру – готуйся до війни» римським військовим теоретиком Публієм Флавієм, а потім, з плином часу, філософськи й політично обґрунтована прусським генералом і військовим теоретиком позаминулого століття Карлом фон Клаузевіцом, завжди сприймалась Валерієм Залужним не лише як теоретичний постулат, а керівництвом до дії. На його глибоке переконання, саме володіння необхідною сумою знань збільшує шанси військовозобов’язаних вижити в умовах реального бою, підвищує їхній професійний фах і додає впевненості здобути перемогу над супротивником.
Це в теорії, а на практиці ситуація в українському війську мала дещо інший вигляд, зокрема, коли після закінчення навчання із золотою медаллю у Національній академії оборони України отримав призначення на посаду начальника штабу – першого заступника командира 24-окремої механізованої бригади в Яворові. Прослуживши на цій посаді два роки, рішенням начальника Генерального штабу Збройних сил України наприкінці 2009 року він став командиром 51-ї окремої механізованої бригади.
В книжці без жодних сентиментів і максимально відверто описується, в якому жалюгідному стані перебували Збройні Сили України у 2000-х, аж до анексії Криму Росією, яка ввела на півострів регулярні війська без розпізнавальних знаків, паралельно з цим підтримавши сепаратистські рухи на Донбасі.
Цьому передували деструктивні процеси, що відбувалися в лавах ЗСУ, детально проаналізовані у книзі Залужним. Найбільшими тодішніми вадами, а точніше явним злочином було те, що штатна чисельність українського війська постійно скорочувалась як у вищій (офіцери), так і в нижчій (рядові) ланках. Матеріально-технічне забезпечення усіх родів військ було мізерним, що зменшувало до катастрофічного рівня боєздатність кожного військового підрозділу. Програми з переозброєння сухопутних військ, повітряних сил і військово-морських сил фактично зупинилися через обмежене фінансування. Військово-промисловий комплекс країни нагадував важко пораненого солдата, всіма забутого на полі бою.
Схоже, що вище військове керівництво країни, починаючи з Кузьмука, закінчуючи Єжелем, Саламатіним, Лебедєвим і Тенюхом, відчули певне бродіння в офіцерському корпусі Збройних Сил України через незадовільний стан справ у війську, спровоковане недостатнім фінансуванням армії – соціального інституту, покликаного захищати суверенітет і державну незалежність, а також із-за втрати авторитету в українському суспільстві. Аби запобігти виявам непокори з боку армійського корпусу і зміцнити в його середовищі розбалансовану дисципліну, вище військове командування вдалося до жорстких інспекційних перевірок у військових частинах, дислокованих у різних областях. У цьому зв’язку показовим є наведений у книзі діалог, що відбувся під час наради за результатами проведеної інспекції у бригаді, підпорядкованій Залужному. Йдеться про грубе солдафонство тодішнього начальника Генерального штабу-Головнокомандуючого Збройними Силами України Григорія Педченка, призначеного на цю посаду президентом-утікачем, державним злочинцем Януковичем:
– Ти підполковник? – дивлячись у вічі, спитав Педченко.
– Так, – відповідаю.
– Командир бригади?
– Так точно, – кажу спокійним голосом, – 51 механізованої.
– Скільки на пасадє? – акаючи, спитав він.
– Два роки, – якось легко відповів я. Зала не дихала. «Підполковник явно зайшов задалеко», – мабуть, думали вони.
– Пашол вон! Ти уволєн, розтягуючи кожне слово, прогримів він. – Вон із зала.
Я нахилився по портфель, взяв його і почав рухатися до проходу.
– Сядь на місце! – ще гучніше пролунав знайомий і рідний голос. Генерал-полковник Геннадій Петрович Воробйов. Його голос не сплутаєш ні з яким іншим! Я знову поставив портфель і сів.
Здається, що в цій словесній перепалці, як дві краплі води, відображено внутрішнє протистояння між групами військових, одні з яких займали державницьку позицію, зберігали національну ідентичність, дотримувалися моральних принципів, на відміну від інших, котрі не поривали тісних зв’язків з генералітетом сусідньої держави, що з кожним роком все більше виявляла агресивність у зовнішній політиці і була зацікавлена у повному розвалі ЗСУ як потенційної армії, з якою, рано чи пізно, доведеться воювати.
Залужний в’їдливо згадує, як в ті непевні часи поширилися доноси в офіцерському середовищі, ініційовані військовою верхівкою, активізувалася контррозвідка, намагаючись створити мережу стукачів і сексотів, а ще в армії почало вкорінюватися нашіптування, пліткарство і наклепи. Хтось свідомо прагнув порушити корпоративні зв’язки в офіцерському корпусі, намагаючись таким чином добитися роз’єднаності, посіяти хаос у керування військами, підірвати довіру до чинної влади в країні.
Якщо поцікавитися біографією солдафона-Педченка, то одразу в око впадає кілька суттєвих деталей. Свого часу він закінчив Московське вище загальновійськове училище імені Верховної Ради СРСР, а згодом Військову академію імені Фрунзе. Тривалий час товаришував з Януковичем, дружба з яким вилилась у призначення на найвищу посаду у військовій ієрархії. А ще найсуттєвіше: обіймаючи посаду Головнокомандувача ЗСУ, неодноразово обстоював ідею проведення спільних навчань з армією Росії.
Цілковита протилежність йому генерал-полковник Геннадій Воробйов – у минулому командувач Сухопутних Військ ЗСУ. Він підтримав Євромайдан 2014 року, відмовився виконувати накази щодо силового розгону протестувальників, у розпал збройного протистояння з регулярними військами РФ вивів українські військові підрозділи з оточення поблизу Дебальцевого. В офіцерському середовищі Воробйов сприймався як взірцевий офіцер, який ставив інтереси держави та життя людей вище за накази, що вступали у протиріччя з мораллю й обов’язком.
Після цих довідок стає зрозумілим, на якому боці був Залужний і з чим йому доводилося мати справу у передвоєнні роки і в перші місяці повномасштабного збройного вторгнення Росії.
Якщо заглибитися в історію 51-ї окремої гвардійської механізованої бригади, командиром якої він був упродовж трьох років, можна зробити висновок: неодноразово згадуване у книзі військове формування дуже гідно й мужньо себе проявило у локальних боях на Донбасі в 2014 році, продемонструвавши високий професіоналізм, зокрема у боях на кордоні, за Савур-Могилу й Іловайськ. Ця військова доблесть, виявлена воїнами-гвардійцями при виконанні різної складності військових завдань, стала можливою і завдяки старанням Залужного, котрий прищепив особовому складу бригади уміння діяти рішуче у найскладніших ситуаціях на передовій лінії фронту.
Одному з підрозділів ЗСУ, нині успішно діючому в умовах російсько-української війни, належить гасло: «Ми тут, щоб жити…». Ця глибока фраза добре екстраполюється на кілька епізодів, описаних Залужним у книзі, коли він із гірким сумом і теплими спогадами називає імена й прізвища побратимів, полеглих у перші роки постійно тліючого збройного конфлікту з Росією, що переріс в лютому 2022-го у гарячу фазу повномасштабної війни. Дмитро Касьянов, Сергій Кривонос (присвоєно звання Герой України посмертно), Геннадій Частяков, Євген Лоскот (присвоєно звання Герой України посмертно), Максим Кривцов, Володимир Тітарчук, Артур Костюченко, Юрій Межаков… Автор переконаний: ці жертви виявилися недаремними, бо, за великим рахунком, життя військовослужбовців було покладено на вівтар свободи і незалежності України. І не лише тому. Валерій Федорович у своїх розмірковуваннях зачіпає сокровенне, без якого неможливе майбутнє: «Наші діти. Я маю подумати про них, адже саме їм доведеться розгрібати завали наших перемог, поразок, зрад і помилок для відбудови й облаштування держави, яку ми для них відвоюємо». Слова, гідні справжнього державного мужа, якому доля нації, доля України – понад усе.
В липні 2021 року Указом Президента України Валерія Залужного було призначено Головнокомандувачем Збройних Сил України. Цьому передувало навчання в Національному університеті оборони України, після його закінчення – призначення в липні 2014 року на посаду заступника командира сектора «С» на Донеччині. Через три роки стає начальником штабу – першим заступником командувача військ Оперативного командування «Захід». В 2017 році Валерію Залужному присвоюється звання генерал-майора. У наступні два роки він обіймає посади – начальника Об’єднаного оперативного штабу ЗС України-першого заступника командувача Об’єднаних сил і командувача Оперативного командування «Північ». Це успішне за всіма ознаками кар’єрне зростання переконливо доводить, що Валерій Залужний здобув незаперечний авторитет серед вищого військового командування країни і наділених владою урядовців насамперед зваженими рішеннями у розбудові українського війська, а також своїми моральними якостями, ґрунтовними знаннями у військовій сфері, стратегічним мисленням та аналітичним складом розуму. При прийнятті остаточного рішення стосовно кандидатури Залужного на посаду головнокомандувача керівництвом країни бралося до уваги і його досконале володіння іноземною мовою, закріплене під час навчання в Острозькій академії за спеціальністю «Міжнародні відносини».
У книзі Залужного є місце з роздумами про вантаж відповідальності, який одразу впав на плечі, коли під його началом опинилися Збройні Сили України. До повномасштабного вторгнення московитів на українську землю залишалося вісім місяців. Вже у передвоєнний час, як випливає з викладеного фактажу, генерал передбачив, що у разі виникнення повномасштабної війни найслабкішою ланкою в обороні країни може виявитися вітчизняна ППО. Протиповітряна оборона на той час не була укомплектована в достатній кількості засобами ураження потенційно ворожих повітряних цілей – літаків, ракет, дронів. Не вистачало і снарядів відповідного калібру до гармат для знищення на полі бою живої сили та техніки супротивника з півночі, який упродовж 2021 року планомірно перекидав до своїх західних кордонів тисячі одиниць сухопутної військової техніки – танки, бронетранспортери, реактивні системи залпового вогню.
«Як воювати з Росією, якщо нападе?», – це питання не давало спокою Залужному ні тоді, коли навчався в Національній академії оборони України, ні пізніше, коли брав участь в оперативно-тактичних навчаннях за участі різних родів військ ЗСУ на трьох основних полігонах країни – «Яворові», «Десні», «Широкому лані». На його робочому столі як цінні порадники лежали книги, написані видатним британцем Вінстоном Черчіллем із розповідями про його військовий досвід. Заглядав до них у випадку складних ситуацій і частенько знаходив там необхідну відповідь. Треба віддати належне Залужному за виявлену далекоглядність при ґрунтовному аналізі програмних викладів у публікаціях начальника генерального штабу ВС РФ Герасимова. За висновками українського генерала, найбільшим недоліком тієї писанини путінського військового горе-теоретика було мислення категоріями Другої світової війни та ігнорування до певної міри технологічними досягненнями у нових видах озброєнь, якими в останні роки комплектувалися об’єднані збройні сили НАТО й армія США, а також випускання з поля зору застосування західним альянсом усіх видів робототехніки на суходолі, повітрі і воді.
Війна на Донбасі довела, що для Герасимова, як колись для Жукова, людське життя нічого не варте. Тому так звані «м’ясні штурми» на позиції ЗСУ, коли маси людей кидають на явну смерть, стала однією з ознак тактики ведення сучасного бою рашистами в російсько-українській війні. Статистика втрат у техніці і живій силі росіянами за останні три роки бойових зіткнень, з одного боку, багатьох шокує, а з іншого викликає благородну гордість за українське військо, яке досягло феноменальних результатів у знищенні окупантів. Зауважимо, під безпосереднім командуванням Валерія Залужного, котрий у переломні моменти війни продемонстрував тверду непохитність, не спасував перед ворогом, вийшов переможцем при підготовці і відбитті першої хвилі вторгнення російських фашистів на суверенну українську територію, організував і провів успішні контрнаступальні операції, зокрема під Харковом, звільнив від окупантів Херсон і частину півдня області. Залужний неодноразово доводив, що українська армія може воювати розумом, а не лише силою. Його підхід, базований на принципі: «Ми вбиваємо їх, щоб вони не вбили нас, і робимо це професійно», викликав позитивний резонанс у союзників, зацікавлених у поваленні путінського режиму в Росії, відновленні міжнародного права, встановленні справедливого миру. Військові здобутки Залужного гідно поціновані українським суспільством, у надрах якого зародилась його характеристика «Залізний Генерал». З цим символічним іменем він і увійде в сучасну історію України.
Немов зазираючи у майбутнє, Валерій Залужний на останніх сторінках автобіографічної прози формулює власне бачення, як вижити українському народу в збройному конфлікті, силою нав’зуваного сусідньою країною-агресором. Генерал переконаний, що на певний час доведеться відмовитися від демократичних свобод, які цілком нормально сприймаються у мирний час, але в часи великих соціальних катаклізмів і потрясінь заважають згуртуванню нації, дезорієнтують і розбалансовують суспільство. «Сучасні війни, на жаль, тотальні, констатує автор. Вони потребують зусиль не лише армії, а й усіх громадян. Мобілізувати ж країну можуть і повинні політичні діячі. До цього комплексно залучають військові й інші ресурси держави. Серед таких ресурсів – економічні, фінанси, населення та союзники. Такі дії, звісно, вплинуть на політичні процеси». Чесно кажучи, вони вже впливають, бо в українському соціуму давно визрів конкретний запит на зміну всіх гілок влади, наповнення новим змістом внутрішньої і зовнішньої політики, подолання корупції в керівних колах української держави.
Інший аспект в розмірковуваннях автора книги стосується реорганізації і переозброєння української армії, які стали вимогою часу, а якщо ширше – наслідком нав’язаної кровопролитної війни, що триває між Росією й Україною понад дванадцять років. Валерій Залужний переконаний, що застосування інновацій в озброєнні визначатимуть результат на глобальному театрі воєнних дій, даватимуть шанс одній із сторін вийти переможцем у двобої. «Ми бачимо, як науково-технічний прогрес привів у рух колесо історії й увів технології, які, ймовірно, будуть вирішальними в цьому історичному конфлікті і, найголовніше, стануть основою глобальної безпеки майбутнього, резюмує автор. – Хто швидше оволодіє цими технологіями – демократичний світ чи світ тиранії – залежатиме саме від нас».
Книга «Моя війна» Валерія Залужного, за задумом автора, перша в трилогії книг, які він запланував написати: друга – «Наша війна», третя – «Їхня війна». Десь на підсвідомому рівні у читача при ознайомленні зі змістом першої книги закрадається відчуття певної недомовленості, дивного уникання надто гострих моментів в описі драматичних подій, практично відсутності критики вищого політичного керівництва країни, яке, крім вдалих рішень, дуже часто помилялось, що в умовах війни призводило до непередбачуваних наслідків. Ніби наперед виправдовуючись перед читачем, автор наголошує на тому, що для нього важливі не слова, а дії. І все ж. Початок невідомим історіям війни генерала, нашої і їхньої війни покладено, попереду має відкритися вся правда про те, що багатьма сьогодні сприймається занадто боляче, насамперед від незворотних втрат на війні, яких дуже і дуже хочеться уникати… Ціна реального і пережитого теж ще попереду.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.