“Українська літературна газета”, ч. 1 (381), січень 2026
Михайло Гершкович – не єдиний на Одещині поет, який пише сонети, але він більш відомий саме в цьому жанрі поезії. З нагоди ювілею поета подаємо його деякі роздуми.
З перших років дитинства наша молода сім’я (фронтовики батько і мати, я і сестра-близнючка) змушена була в Одесі проживати у жахливому підвалі у бідності і великій скруті, і майже єдиною радістю для нас, дітей, були походи у парк Шевченка та на пляж Ланжерон. (Отже, тоді, ще півторарічним, я став одеситом, і цим пишаюсь, і залишаюсь ним досі). Звичайно, ходили в дитсадок, у школу… Вже в другому класі я вподобав українську мову, хоч у сім’ї всі розмовляли російською… У десять років життя посвітлішало й повеселішало: ми переїхали у Роздільну, де батькові дали роботу в школі (учитель англійської). Там – простір на широкій, зарослій травою вулиці й зелених майданчиках, сади, виноградники…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
…І покотилося роками життя: навчання у технікумі закоханого юного поета, три роки в армії, спроби педагогічної роботи, у якій розчарувався, та в інших місцях.
А зі шкільних років мріялось про інше – письменництво. Бо ще з 13 років почав писати замітки до райгазети, потім перші недолугі вірші. І пишався тим, що 15-річним одержав першу в житті почесну грамоту як юнкор з рук письменника Бориса Андрійченка.
Та захлеснули юністю студентські роки. Ще пописував недолугі вірші, ставився до них несерйозно, майже нікому не показував. До того ж з дитинства був сором’язливим, скромним, несміливим. Лише за рік до армії познайомився з деякими молодими одеськими поетами. Однак тоді сталась для мене несподівана й важлива зустріч з цікавою людиною – солідним філологом (не пам’ятаю прізвища). У невимушеній розмові він популярно пояснив мені, що «поєзія – пресволочнейшая штуковина», і дуже доброзичливо дав декілька корисних порад як початківцю, зокрема щодо різних факторів творчості і художнього мислення. Ось тоді щось зрушилось у мені. Я став серйозніше ставитись до поезії, до творчості. Але роки армійської служби дещо загальмували і віршописання, і стосунки з людьми. Хоч саме там я написав перші сонети російською мовою.
А перші сонети українською я написав у 1970 році, коли працював у сільській школі, і сільська атмосфера активно вплинула на мій розвиток мовлення і мислення. Дещо пізніше, вперше прочитавши два моїх сонети, цікавий одеський прозаїк Яків Сікорський одразу мовив: «Михайле, пиши українською». Потім від багатьох письменників мені доводилось чути подібні поради. У 1970-80 роки я мав багато зустрічей з одеськими та іншими літераторами, в тому числі з молодими. Тоді, наприклад, я здружився з поетом Тарасом Федюком і досі підтримую з ним дружні зв’язки.
Часто я зустрічався й з цікавим поетом Василем Сагайдаком, котрий, до речі, написав багато сонетів (збірка «Сонетний двір»). Не раз мене агітували перейти на українську Богдан Сушинський, інші колеги-журналісти й поети. Та особливо приємним і корисним стало спілкування з таким непересічним автором, як Борис Нечерда. Щоразу він вражав несподіваними порадами, прикладами, цитатами, також гумором. Не менш впливовими і незабутніми стали неодноразові зустрічі тет-а-тет з великим українським поетом Дмитром Васильовичем Павличком, якого я вважаю назавжди своїм учителем і наставником. При спілкуванні з ним, у видавництві, на вулиці чи в його квартирі на Хрещатику, здавалось, повітря повнилося поезією, мудрістю, людяністю та величчю. Надовго запам’яталась мені й остання зустріч з ним у Золотій залі Одеського літературного музею у 2019 році – майже через 36 років після останньої зустрічі в Києві – він, побачивши мене, одразу впізнав і щиро обійняв, представив мене присутнім. Я неодноразово листувався з Дмитром Васильовичем, надсилав окремі вірші та збірки, і він писав мені.
Назавжди в моїй пам’яті й щирі зустрічі зі знаменитим одеським дисидентом і сонетярем Олексою Різниковим, автором передмови до моєї збірки «Сонетна борозна». Його поради допомогли мені й при складанні інших збірок. Мені приємні його увага і повага. Не можу не згадати теплим словом й поетів Станіслава Стриженюка, Анатолія Глущака, Юрія Работіна за різнобічну моральну підтримку.
Був в Одесі ще один поет, який видав досить велику книжку сонетів, – Віталій Березінський, однак вони були якісь «сухі», бездушні, не варті уваги. На противагу не можу промовчати про вірші ( й сонети) вишуканого й мудрого лірика, більш відомого як прозаїка, Олексу Шеренгового. У нього є чому повчитися. Вдячний за підтримку й Дмитрові Шупті, автору сонетів про Тараса Шевченка. Взагалі, щодо авторів сонетів, то в Одесі «конкурентів» чимало. І тут не менш важливий зміст, коли «тремтить сонет, немов осінній лист».
Окремо хочу відзначити одного з керівників літературної студії при Одеському відділенні СПУ – видатного прозаїка-новеліста Анатолія Колісниченка як найбільш вимогливого і об’єктивного, доброзичливого оглядача і коментатора.
Дійсно, автору належить бути дуже вимогливим до себе. Адже нині надто поширилась графоманія, подання до друку непрофесійних рукописів, низькопробних оригіналів, і кожний може за власні гроші видати книжку. І все ж «пробитись» у видавництво, навіть у періодичну пресу, зі своїми віршами чи іншими творами нелегко. Недарма мені колись казав відомий одеський поет Віктор Бершадський: «Пам’ятай: поезія должна бить с кулаками».
Ще у 1970-80 роках я чотири рази подавав рукописи російських віршів у видавництва Одеси та Києва – скрізь одержував відмову. А вже у 1990 р. я сформував рукопис своїх українських віршів, відкривши добіркою сонетів, і подав в одеський «Маяк». За домовленістю з редактором взявся випускати збірку у балтській друкарні, поруч з якою я працював відповідальним секретарем у редакції районної газети «Народна трибуна». Тобто всі поліграфічні роботи над збіркою проходили під моїм контролем. Однак все одно видалося багато мороки з видавництвом, причому довелось дуже багато доплачувати. І все ж в кінці 1992 року збірка «Вичерпуючи істини святі» вийшла у світ – 1000 (!) примірників, і я мав велику турботу її реалізувати…
Окрилений успіхом, я творчо активізувався – написав ще багато сонетів. І вже через два роки – 1994-го у тій же балтській друкарні через приватне підприємство видав другу збірку – «Сонети дня і ночі» (близько ста сонетів – теж 1000 примірників). Хоч примітивно оформлена, вона стала однією з кращих серед всіх моїх 12 виданих дотепер збірок. І мені було приємно чути чимало схвальних відгуків, проте, на жаль, не в пресі.
Наостанок. Мене часто запитують: ти, мовляв, ріс у російській сім’ї, навчався у російські школі, так само в технікумі й інституті, багато років жив у зросійщеній Одесі і тому подібне, – звідки ж ти добре навчився українській мові? Я зазвичай, відповідаючи, щось придумую. Тепер скажу відверто: це все завдяки спадковості: ще у 14 років я дізнався, що родина моєї матері, – нащадки запорізьких козаків, яких виселила Катерина друга на Кубань. А я ж там і народився – у Єйську. І вдячний долі, шо мені дістались гени моїх давніх українців. Очевидно, тому все життя я тяжів до всього українського: до мови, культури, літератури і т. ін. Отож на роду мені було написано стати українцем, українським поетом. І я прагну відповідати такій місії.
Поетове натхнення – все ж загадка.
Дай Боже, й по мені лишиться згадка.
м. Балта Одеської області.
“Українська літературна газета”, ч. 1 (381), січень 2026