“Українська літературна газета”, ч. 1 (381), січень 2026
* * *
Залишаюся сам у сліпих гущаках велелюддя.
Наді мною – зірки.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Піді мною – ранкова роса.
Роздаровують розсип небес…
Божевільних не судять.
Та од світу цього я чомусь божеволію сам.
Віддавен є мірилом речей чорна магія чисел.
Все вирішує більшість, помножена потім на нуль.
На розхристі доріг опиняється знову Вітчизна,
І зализує рани свої небо рване від куль.
Забинтовує землю туман до схід сонця щорану,
У полоні сновидь хтось вибілює вже прапори.
Та розпалює осінь весь обшир у світлу заграву
І в серцях золотих перемішує всі кольори.
І тече той вогонь з верховіть аж до самого низу,
Що відбілює душі, які я і сам не збагну.
І не страшно мені, що один у гущавині лісу.
Страшно бути помноженим десь ненароком на нуль.
* * *
Просинається вітер між літер – поземка мете,
І зі слів розмальовує бурю знічев’я, потроху.
Піднімається вихор – отак починається день,
І відносить за обрій сніжинкою рідну епоху.
І протоптують стежку – і в реченнях зречень нема,
І літають на віхолах нами ж означені віхи.
Білу книгу по білому пише холодна зима,
І зшиває ріку у товсту палітурку із криги.
Хтось розкриє сторінку заінену, вмерзлу у лід,
І піде по сліду хуртовин із мелодій і звуків,
І почує, про що йому шепче поземкою світ, –
І між ребер народиться серце зеленої бруньки.
* * *
День скотився за сонцем услід –
і вдягнув паранджу,
Бо назавтра уже доведеться вставати на сході.
Це сьогодні здається лише, що пішов за межу,
Завтра буде інакше – і стане вже інше у моді.
За контрасти між чорним і білим я ніч полюбив,
Тут нема зафарбованих слів, у півслові – відтінків.
Проминущі сонця – у відбитках нічних ліхтарів.
Проминущі слова –
потенційно приречені свідки.
Вже боятися нічого –
вироки винесуть сни
І у розталі ранку розмерзлі
закрапають кроки.
Високосного року
найдовше чекають весни,
А вона і сама коли схоче прийде ненароком.
* * *
Аномальна зима розморозила шлях,
Білі плями снігів розтопила в калюжах.
Аномально у світі побільшало плям,
Від яких усе важче відмитися душам.
Ні тепла, ні морозу…
По колу нуля
Водить літо прабабине полем озимим.
Гнізда в’є крадькома омела на гіллях,
А під стріхами десь причаїлись осині.
І вже небо не те.
І не ті вже птахи…
А зелений вампір торжествує, радіє.
Світ потроху стає аномально глухим,
Чи, либонь, сатаніє…
Чи вже сутеніє?
Аномальна зима – мимовільний міраж.
Розповита хурделя.
Моква безборонна.
Одягає земля свій рудий камуфляж,
І притьма проростає трава із патрона.
* * *
У ніч на 19 лютого 2021 року на поверхні Марса успішно висадився марсохід Perseverance («Наполегливість»). На ньому прикріплена пластинка з іменами землян, які першими віртуально колонізували Червону планету. Серед цих імен – і моє.
А поки що місія NASA Mars-2020 прагне знайти там сліди життя чи, либонь, воскресити людське…
Піщинку планети підхоплює сонячний вітер
І шляхом Чумацьким з собою у безвість несе.
І сам я – маленька піщинка у променях світла,
Яку закрутила життєва оця карусель.
Всього лиш піщинка на битій прадавній дорозі,
Яку притоптали копита і шини коліс.
А я все дивлюся у світ, у розхристану просинь,
Яку наді мною тримали Атланти колись.
Нікому до мене нема вже ніякого діла,
Хіба що пустили б, як решту піску, на заміс.
Та сонячний вітер уже напинає вітрила,
І я виринаю зі шторму у зоряну вись.
Де світить у небі далека Червона планета,
І бурі піщані чиїсь замітають сліди.
Сюди вже несе, наче Ноя, земного поета.
І буде там Слово.
І бог свій.
І перший святий.
* * *
Не стане світанку, як ніч не розтане.
Себе не зліпити без втрат і відречень.
Дорожча за золото крапля остання,
Де править світами
Закон порожнечі.
Вливається небо в степи і озера,
Аж піняться хмари за край розпростерті.
А потім дощами напоюють зерна…
Планета по колу.
Закон круговерті.
Із першого подиху, крику і кроку
Гаптується доля гірка і медова.
Нірвана ілюзій така зависока!
Ціна їм низька
за законами Слова.
І жар загрібають чужими руками
У попелі ночі, у полум’ї ранку.
Лишається опік на серці з роками.
По вірі і чину –
закон бумеранга.
Чимдалі – закони ні дати ні взяти.
Чим ближче – подвійні стандарти моралі.
З’їдає іржа усі залишки правди,
Записані в кожній подвійній спіралі.
* * *
Знову ця заметіль.
Знову ці мовчазні перемети.
Снігова круговерть на розпутті колючих вітрів,
Мов у безвість летить невагома кульбаба планети
І замотує тіні людські у сувої доріг.
Розлітається світом насіння на білих вітрилах,
Проростає дощами десь там за мільйони парсек.
У легкої сніжинки дрімає мала крапелина,
Хоч не знає вона, куди доля її занесе.
Невагома така стане миттю під сонцем вагома.
Увіллється в ріку.
Оживе у ранковій росі…
Між сніжинок галактик знайдеться дорога додому,
До кульбабки планети – найкращої з-поміж усіх.
* * *
Ще запускає кігтики мороз
В кору дерев, у стебла трав торішніх,
Та ця зима, як глиняний Колóс,
Ось-ось впаде у заметілі тиші.
І мінус вже похрещений на плюс,
Аж відлягає з серця у відлигу.
В бурульки теж прокльовується пульс
Від подиху весни і її вдиху.
Одягнута в тонкий бронежилет,
Тече ріка, як біла кров, під льодом.
І лівий берег з правим тет-а-тет
Стоять, немов Атланти, над потоком.
І тільки гребля знає наперед,
Що буде там, за першим поворотом.
* * *
Бойкот зимі.
Снігам і завірюсі.
У інший бік земну хитнуло вісь.
Червоний карлик сонячних ілюзій
Найдовшій тіні золотом хваливсь.
Відлиги зваба.
Літепла омана.
Вуаль туману в просині ріки,
Де течія, неначе олов’яна
Між берегів – на відстані руки.
Душа – не камінь.
Лід – іще не криця.
Розмерзнеться,
відтане,
відболить.
В калюжах – всеньке небо у дрібницях,
І нервом розгалужується віть.
Скресає в тиші повенями плесо,
І заморозки гуснуть сивини.
Бойкот літам, що йдуть по вістрю леза,
Хай навіть це – ілюзія весни!
* * *
Коли падає небо на землю крильми,
Сірим птахом дощу із пір’їнами снігу,
Ми шукаєм тепла у гніздечках зими
І роздовбуєм душі свої, мов горіхи.
Від негоди мчимо за вітрами пригод,
Зігріваємо інші міста і причали,
Видивляємось в обрії із позолот,
І сердець шкарупу розбиваєм ночами.
Кожен ловить жар-птицю примхливу за хвіст,
А вона – поміж ребер тріпоче у кліті,
Продаємо за гріш як невільницю скрізь,
Сподіваючись в небо самому злетіти.
На осоннях чужих ненасиджених гнізд
Пілігрими лише ми, птахи перелітні.
То здіймаємось ввись, то пірнаємо вниз,
Мов сніжинки…
І танемо в білому світі. * * *
Коли падає небо на землю крильми,
Сірим птахом дощу із пір’їнами снігу,
Ми шукаєм тепла у гніздечках зими
І роздовбуєм душі свої, мов горіхи.
Від негоди мчимо за вітрами пригод,
Зігріваємо інші міста і причали,
Видивляємось в обрії із позолот,
І сердець шкарупу розбиваєм ночами.
Кожен ловить жар-птицю примхливу за хвіст,
А вона — поміж ребер тріпоче у кліті,
Продаємо за гріш як невільницю скрізь,
Сподіваючись в небо самому злетіти.
На осоннях чужих ненасиджених гнізд
Пілігрими лише ми, птахи перелітні.
То здіймаємось ввись, то пірнаємо вниз,
Мов сніжинки…
І танемо в білому світі.
* * *
Відтепер уже сонце нікуди від нас
не втече,
Бо планета рішуче за ним повернула
на літо.
Хай там кажуть — зима…
А її вимиває дощем.
І гіркого вина аж по вінця крайнеба налито.
І дзвенять на вітрах вкриті інеєм
десь кришталí,
І на диво тепліє душа — молодіє із віком.
І стають перехрестям епох і прийдешніх століть
Аномальні плюси заґратованих рамами вікон.
Де із розталі шиб виглядають хрести роздоріж,
На яких розпинають ні в чому невинного Бога.
І збиває з пуття затуманено сивий капíж,
І шукає зима ту єдину до літа дорогу.
* * *
Захворіла зима, підхопила на вітрі застуду.
Аж захрипла уся від сопрано й альтів хуртовин.
І знесилено впала в перини снігів на спокуту,
Хоч до цього ніколи не мала ніяких провин.
То колись вона брала без жодного спротиву ноту
І у білому танці крутила розпатланий сніг.
А тепер — без морозу і чарів трави-привороту,
Лиш простуджене небо періщить дощем
у вікні.
Білу кров із артерій доріг вимиває відлига,
І тумани вилизують в полі розсипану сіль.
І висовують дзьобики гострі бурульки
у стріхах,
І за краплею крапля викльовують
з розталі синь.
Захворіла зима…
І у неї трапляється нежить.
Ртутний стовпчик також час від часу
повзе догори.
Міражами весни її душу пора
ця бентежить,
І маленькою брунькою серце
між ребер горить.
* * *
Ще дрімає земля…
І мороз причаївсь.
Та сніжинки по краплі втрачають відвагу.
Хмари місячним плугом виорюють вись,
Ідучи борозною Чумацького шляху.
Засіваються полем неораним сни,
І обмотують стежкою зболену рану.
Сиві коні туману розжовують сніг
І витоптують ніч аж до самого ранку.
Доокіл — ні душі!
На похилений тин
Опирається тиша від холоду синя.
І поскрипують десь перемерзлі ґрунти,
Крізь які пробивається вперте насіння.
* * *
Високосна пора…
Білим болем зима відболіла.
Ні хурделиць тобі, ані шиб розписних
у вікні.
І нікуди чомусь сива осінь нараз
не поділась,
Все блукає босоніж уже
по торішній стерні.
Мжичка потай собі витинає з туману одежу,
Розривають на шмаття її норовисті вітри.
Загубилася в часі зима, захворіла на нежить,
А без неї і світ весь неначе пішов догори.
Посягнув коронований вірус на наші престоли.
Записались у блазні і слуги свої ж королі.
Розшивають прадавні краї і обжиті простори,
Випускають синиць, не впіймавши бодай журавлів.
Високосна пора найчеснішої лжі
і дурману,
Позаземно не зимних осінніх ілюзій весни.
Гола правда дерев допиває остачу туману,
І по небу пливуть їхні крони,
неначе човни.
* * *
Іде під лід, мов риба, жовте сонце,
Блищить луска на бистрині води.
Ані душі ніде, неначе сон це,
А ворон: «Кар-р!..».
По серцю: «Кар-рантин!».
На лід зими лягає мовчки тиша.
Все терпить ще, хоч іноді скрипить,
І вогким лісом, і туманом дише,
І кожен подих їй тепер як мить.
Спокволу час тече під сиву кригу,
Стають чужими рідні голоси.
Слизька, як вуж, стежина у відлигу
Повзе опалим листям навскоси.
З-під льоду шиб сигналить промінь сонний,
Де «Жовтий Джек»* над гаванню завис.
Ковчег Землі — у карантинній зоні —
Все ще пливе до берега кудись.
*Сигнальний прапор на судні, що входить під ним у гавань, — це значить:
воно в карантині.
* * *
Стало листя поземкою… попелищем…
Захурделило біло-біло із висоти.
Не шукаю себе в собі — не згубив ще!
Божу глину всякчас випалюю —
не святий!
Із глибоких пластів — і моя порода.
Крізь вогонь і воду пройшов мій древлянський рід.
Він у кожній краплині крові і кодах,
І пагоном нерва вростає у білий світ.
На попелищах листя холоне тиша.
У горщику сонця щодень закипає день.
І замість снігу в саду облітає вишня,
І білим цвітом довкола мете… мете…
* * *
Уже ніби зима, а її все нема…
Примерзають до вікон осінні етюди.
Голі крона дерев — у калюжах дріма,
Мов рентгенівські знімки розкидані всюди.
Десь поскрипує вітер на скрипці альти,
І простуджене «Кар-р!..» зафальшовує ноту.
Цьогоріч у зими і людей — карантин,
Що оголює душі й удавану цноту.
О порі цій вже наскрізь видніється все,
Потаємне стає очевидним і явним,
Як заварює сонце холодне глясе
І остуджує нерви та спомини давні.
І стають на місця срібні ноти пісень,
Що колись піднімали у серці заграви.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.