У цьому непростому світі важко чимось здивувати. Але все ж таки можна.
Днями я була здивована двічі. Перше здивування пов’язане з моральним станом деяких членів нашого літпроцесу. А друге здивування – це наша журналістика, до якої, мабуть, у багатьох є низка питань. Одне з них – до шанованої й авторитетної в цілому «Української правди», яка публікує матеріали не свого рівня. Але це моя особиста думка.
Не буду концентрувати увагу на виданні, бо це його проблеми. А от щодо окремих лауреатів Шевкому, який справді має присуджувати найвищу державну нагороду, хотілося б дещо сказати. Маю на увазі Оксану Луцишину та її статтю під промовистою назвою «Магічне звучання графоманії: Шевченківська премія 2025».
Авторка багато років живе в США і, очевидно, дещо відірвана і від літературного процесу, і від реалій нашого життя. Такі висновки можна зробити із цієї суперечливої і емоційної статті, яка має, швидше за все, якісь суб’єктивні причини, бо містить велику кількість негативної енергії.
Починає свою статтю Оксана Луцишина із фемінізму, у якому відчутна певна, м’яко кажучи, образа на чоловіків. Адже всі вісім претендентів на премію в галузі літератури – чоловіки. Це факт. Але не забуваймо, що останні роки премію отримали Катерина Калитко і Ярина Чорногуз. Як я розумію, цього року отримують одні, наступного – інші. Це природно. А для пані Оксани – це привід для відвертого незадоволення, що, зокрема, підтверджує така цитата зі статті: «Лицемірну тезу про міфічних “добрих письменників” із відсутніми гендерними ознаками дуже легко спростувати за допомогою звичайної “дзеркалки” – уявімо собі списки, де всі вісім позицій займали б жіночі імена. Уявляю собі реакцію адептів Церкви Розвинутого Патріархату».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Наведу ще одну цитату Оксани Луцишиної: «Мене здивувала присутність у поетичному шорт-листі Ігоря Павлюка. Одразу попереджаю, що з номінантом мене не пов’язує абсолютно нічого, він не є ні моїм другом, ні ворогом, ні співрозмовником, ні опонентом, ні навіть знайомим, тому все, про що я можу говорити, це про самі лише тексти, як Павлюка, так і, якщо так можна висловитися, довкола нього». Думалося, що пані Оксана буде говорити про тексти. Адже Премію вручають саме за тексти, за високий рівень художності та суспільну значущість. Але про тексти тут якраз і немає нічого, а йдеться лише про передмову і про Дмитра Дроздовського, якому категорично відмовлено у праві висловити свою оцінку творчості Павлюка. Половина її статті присвячена саме цим кільком сторінкам книги та автору передмови, а інша половина – пану Дзюбі, який ніякого відношення до Шевкому не має. А де ж поезія Павлюка? До неї авторці звернутися було б варто хоча б для того, щоб обґрунтувати оту «магічну графоманію», винесену в назву статті.
Ігор Павлюк – один із найбільш яскравих поетів сучасності, автор близько 50 книг, літературознавець, публіцист, драматург, чиї п’єси ставлять українські режисери. Його творчість вивчають у школах, його перекладають, він улюблений автор багатьох шанувальників поезії. Він член Англійського ПЕНу, лауреат багатьох премій, зокрема й Народної Шевченківської, до слова, єдиний із українців. До речі, про це можна прочитати на їхньому сайті.
Наведу ще одну цитату із статті пані Оксани: «у 2017 році “літературно-мистецька премія імені Пантелеймона Куліша” була присуджена… Василю Кузану, члену Шевченківського комітету, а у 2014 році – професорові Дмитрові Чистяку, також члену того самого комітету». Головою журі тієї премії, як справедливо зазначає авторка, є Ігор Павлюк. Тоді виходить, що поет Павлюк – справжній провидець та стратег, бо ще 12 років тому він знав, що Кузан і Чистяк стануть тепер членами Шевкому… А те, що премія Куліша – це тільки диплом і медаль, то вже деталі… У таку «далекоглядність» Павлюка повірити важко.
І саме до Павлюка в пані Оксани – великі претензії (вони стосуються зовсім не його текстів): і те, що він не входить у жодні шорт-листи у США, не бере участі у фестивалях, які, погодьтеся, не є критерієм оцінки якості художніх творів. До того ж, щоб їздити по світу, потрібні чималі кошти.
Ще одне. Пані Оксана у своїй статті цитує передмову Нобелівського лауреата Мо Яня, де він високо оцінює поезію Ігоря Павлюка. Авторка ставить його слова під сумнів і вважає, що «… якщо серйозно, то добре ім’я Мо Яня тут просто використали». Але, гадаю, Нобелівський лауреат з літератури Мо Янь сам захистить своє добре ім’я як представник великої світової культури.
І зовсім не зрозумілим є для мене останній абзац статті пані Оксани, у якому читаємо: «У 2014 році, під час розстрілів протестувальників на Майдані, Павлюк їздив у складі делегації таких же принципових літераторів у місто на болотах. Таке рішення (про допущення його у третій тур) кидає тінь на всіх і знецінює як лауреатів попередніх років, так і саму ідею і гідності, і академічної доброчесності, але найголовніше – це плювок в обличчя всім, хто всі ці роки працює на якість і незалежність української науки та літератури і для кого вони – не пустий звук».
Правда в тому, і це можна прочитати у відкритих джерелах, що делегацію України в Москву 17-20 лютого 2014 року в рамках підготовки до 200-річчя з дня народження Кобзаря очолював тодішній голова Шевченківського комітету Борис Олійник. У складі делегації було близько десяти осіб, серед яких письменники, які стали Шевченківськими лауреатами: Мирослав Дочинець і Петро Мідянка. Ігор Павлюк був активним учасником Майдану, де багато виступав, а його виступи транслювались англійською мовою у світ. Його життя сьогодні – це щоденна праця поета і науковця, підтримка тих, хто цього потребує, волонтерство на ЗСУ, допомога сиротам, переживання негараздів разом зі своїм народом на своїй рідній землі. Якщо він десь і помилявся, то наші помилки – це наші випробування. Не зламатися допомагають саме такі люди, як Ігор Павлюк.
Твори Ігоря Павлюка говорять самі за себе. Його книгу «Танець Мамая» колектив кафедри української літератури Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара представляв на здобуття Національної премії імені Тараса Шевченка у вересні 2023 р., що обґрунтовано у відповідному Поданні.
Наталія Олійник, доцент, кандидат філологічних, завідувачка кафедри української літератури Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара, заслужений працівник освіти України