“Українська літературна газета”, ч. 1 (381), січень 2026
* * *
Якісь важкі залізні коні
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Й порожній стишений вокзал,
Церков далеких передзвони
І у вікні, як в темнім схроні,
Чийогось погляду сльоза.
Париж, Макіївка, Верона?
Чудний, як молодий мурза,
Застигне хтось біля вагона,
І затремтить важка й солона
Очей прозорих бірюза.
Осінні темні виногрона.
Вино туманне, як Ельзас,
І голос жінки з телефону –
Захриплий, теплий, трохи сонний –
Що з пам`яті все не щеза.
І золота, як анемона,
Із чолкою з-під картуза,
Богиня, дівчинка, мадонна
Поміж французьких благовоній
Торкнеться пальчиком гудза.
Ох, відзігорна й жайворонна, –
Їй світ собою зав`язав.
І у кишені два патрони,
Ланцюг на грудях з медальйоном
Й солдатська на ногах кирза.
І сукня, і грудей бутони,
І щось, як безум чи шиза,
Й солодка ніч, як беладонна,
І діва ця, як на іконах,
І плед, що з пучок вислиза.
І хусточка її червона,
Й стіна у срібних образах,
І чай англійський із лимоном
І сукня – дорога і чорна,
І вибухи, немов гроза.
Ти до грудей її пригорнеш –
Любов, раптова, як гюрза! –
У місті з поглядом Харона,
Де мертвих звично вже хоронять
Й сльоза на вітрі замерза,
Де б`ються у полях ворони,
Де попеліє дереза,
Де ворог, як страшна горгона,
У цій всевипаленій зоні
Зі щілин темно виповза.
І смерті віковічні жорна,
Й зотліла ще жива лоза,
І хлопці ці, що на кордоні,
З очима, що, як ніч бездонні,
І – мертві – на важких возах.
Й молитва тиха із амвону,
Й війна чи мир – на терезах,
І ця земля на оболоні,
За котру приймеш кулю в скроню,
Бо ти на цій війні – козак.
… Дівча у темному вагоні
Поставить вицвілий рюкзак,
Й під серцем хтось – безоборонний,
Неначе музика валторни,
Подасть про себе віщий знак.
* * *
У цій небесній круговерті,
У цій, за міліметр од смерті,
Де шепчеш не ім’я кохане,
А щось розлючене і п’яне,
Де пахне не вином, а потом,
Де спалена з землею рота,
Де серця вже немає в грудях
І погляд твій уже в нікуди;
І мама у смартфоні плаче,
І цифра «двісті» вже означить
Не суму двох доданків в школі,
А тіло молоде і кволе,
В якім клубком затислось серце
І ниточка кудись плететься,
Кудись плететься теплий згусток,
І маму хтось кудись не пустить,
І тиха ниточка в нікуди,
І неможливо тихі люди…
…і легко так душа летіла,
І не було душі у тілі.
* * *
Я не є в цій печалі. Я просто пливу по воді,
Так пливу по воді, наче хмару відносить вітер.
Є щось темне од вітру зимового у коляді,
Щось од вітру зимового в темному прядиві літер.
Я не є в цій печалі. Тут коні летять золоті.
Тут колядники ходять і зірку несуть над собою.
А боги в кожній хаті й богині, важкі й не святі,
Все вдивляються в когось з важкою й чудною журбою.
Я не є в цій печалі. Який тобі з мене хосен,
Споночілий дорожній? Іди собі далі цим полем.
Колядою старою уже тут ніхто не спасен.
Тут лиш свічка тонка і для мертвих тут хліб з алкоголем.
Я не є в цій печалі, коляднику мій золотий.
Твої губи – шовкові й слова твої – з іншої пісні.
Хто там сіє пашницю по цій сніговій наготі
І чому твоє серце щось давнє й забуте так тисне?
Я не є в цій печалі. Я навіть забула слова
Старовинної пісні, задимленої і тремкої.
І важка, і безумна, й відчайна моя голова,
І немає, немає, немає мені супокою.
Я не є в цій печалі. Тут темні й вологі вітри,
Тут жива і гаряча трава під важкою рукою.
Чуєш, кожне зі слів у цій пісні зимовій зітри,
Лиш мелодія темна нехай проплива над рікою.
Я не є в цій печалі. І це не твоя вже біда,
Що слова якісь дивні я пошепки знову глаголю.
А у небі спинилась важка й золота Коляда
І пашницю все сіє і сіє по білому полю…
* * *
Майбутнє мудре! Хто це там сказав?
Усе розставить чи простелить тихо.
Чиясь терпка, чиясь німа сльоза
І небуття, немов пісок чи лихо…
Майбутнє мудре! Тільки не кажи,
Що все байдуже і усе минуще.
І ця весна солодка пробіжить,
Й могильні квіти пахнутимуть дужче.
Минуще все, але оцей рядок
Стоїть, як подих, над прозорим світом,
І твій важкий і проминущий крок
Уже туди, де вічне й тихе літо.
Майбутнє мудре! Вірш твій розкладуть.
Розріже скальпель, розітне по груди,
І хто вже зна, яку чудну біду
Там віднайдуть і випустять на люде.
Майбутнє мудре! Рук не одведи!
Кому і що до нашого сьогодні?
Весна ступає осені в сліди
І вже не може і мовчать не годна.
Майбутнє мудре! Ні, там не туман,
У нім пісок і сіль, у нім страждання.
Там вірша мого золотий дурман
Горітиме жорстоко і духмяно.
* * *
В основі – драма і ткання провин,
й безумна ткаля без очей і серця,
і трем духмяних вицвілих жоржин,
й небесних музик невловиме скерцо.
А вся біда – од віршів і води!
Куди ідеш і де твоя дорога?
Чомусь мені ти снишся молодим
отут, де трави, од води вологі.
Усе позаду, все – печаль і тлінь.
І фарба губ поблідла чи поблякла.
І всеохопна несвяткова лінь,
і подиху чи світла вже забракло.
Не плач, скажу! В плачах, скажу, твій дім
й нема кому зітерти з вікон сльози,
й сріблястий дощ на кучері рудім,
і дощ вчорашній на твоїм порозі.
Осінній день. Хурма і мандарин.
Дощі по вікнах і вино у флязі.
Мар’янівка, Стопчатів, Чигирин…
Промокле хутро на старій дворнязі.
Скажу: не плач! Цей цигарковий дим,
неначе запах нерожденних віршів.
І крізь важкі осінні холоди
мені ти снишся в цій жагучій тиші.
Марнотний час, марнотна течія.
Ангелик білий сяде на порозі.
І музика, як диво, нічия
зійде по вії в дощовій облозі.
Усе питай у віршів і води!
Усе питай у цих стихій підземних!
Чому ж ти знову снишся молодим
і погляд твій вологий і вогненний?
Усе це, – скажеш: холод, дощ і сплін,
й життя прожито кращу половину.
І важко пахне вицвілий полин,
і зібрана стоїть терпка ожина.
От тільки холод і нове вино,
і що сказати відьмі в час вечірній,
Коли у сад відчинене вікно
і під дверима плаче пес покірний?
О, ця терпка й солодка печія
скількох забрала і скількох згубила
отам, де ткаля, вічна й нічия,
і подих листя у вогні зомлілий.
І в цьому місті срібна і глуха
тонких матерій великодня сила
у темній масці вічного гріха
чомусь до ранку тонко голосила.
* * *
І коли все мине — і вогонь, і пісок, і гарячий дим,
І терпка та загусла осіння нічна тривога,
Ти залишишся тиха — один на один із ним — з цим папером блідим,
Прохолодним, безумним і строгим.
І коли все мине, як минає зима, чи осінь, чи ніч,
І заплаче чиясь свобода тобі на змучених грудях,
Прибери темні руки з солодких і теплих осінніх жіночих пліч.
Я сама тут, чуєш, побуду сьогодні, сама тут побуду.
І коли все мине, і коли все назавжди мине, як біда чи вірш,
Ти заплач серед ночі, неначе ранкова непрохана скрипка,
Солов’їніше пташки нічної заплач, бо інакше ти просто згориш,
Коли скрипка застогне і пісня вогненна заб’ється у шибку
Простирадла вологі, гарячі й важкі простели.
Так дорогу нам стелять, дорогу смутну і повільну, до вірша.
Перетиснутих слів непритомні, безтямні й тугі вузли
В’яжуть серце чуже до тебе, осінньої, найгарячіше.
Ти заплач так, як плачуть самотні, уперті і горді жінки,
Де подушка холодна плече обпікає у ночі — важкі і темні.
Ох, який же у скрипки цієї голос надранок медовий і п’яно-трункий!
Ох, які в тебе очі вогненні й красиві, і трохи богемні.
Ох, і ніч ця мине, і плече це мине, і пекучий солодкий дим,
І притишить ходу непевну терпка і осіння дурманна тривога,
І залишишся ти — один на один із ним — з цим папером блідим,
Прохолодним, безумним і строгим…
* * *
В чудовному саду, де дивна садівниця
Зривала з теплих грон губами виноград,
Там сонячні плоди ронила смоківниця,
І мед їх темно плив між білих анфілад
Побіля темних врат, де срібна райська птиця
Літала поміж віт і плакала не в лад,
Немов чиясь душа, якій чомусь не спиться,
І звично вже зітхав смоковний теплий сад.
Смоковнице стара, химерна трудівнице,
Плоди твої летять, як теплий мармелад.
А ти, немов стара й важка імператриця,
Зіперлась на паркан і на старий фасад
Нагрітої удень старої кам`яниці
І день твій догора, і літо йде на спад.
Скажи мені: чому так осінь промениться
І чом такий довкруг медово-пряний чад?
Смоковнице моя, дивачко жовтолиця,
Вже плаче по тобі арабський Халіфат,
Й плоди твої, як гріх, у золотій правиці,
Як темний гріх вночі під вогкий плач цикад.
В чудовному саду, де золоту спідницю,
Із тебе вже зірвав поспішник-листопад,
Скажи мені: чому ти схожа на черницю,
Яку вночі украв химерник-конокрад?
А хто він і звідкіль – яка кому різниця?
В наплічнику його – сапфіри і агат.
Й летить важка душа, як п`яна колісниця,
І місто у вогнях – чи Кия, чи Багдад.
Смоковнице стара, тобі вночі не спиться
І щось шепочеш ти, як завжди, невпопад:
«А раптом справа ця вином благословиться
Що п`є вночі пірат і віршник Синебад?»
Скажи мені, чому тобі це світло сниться,
Що з осені й вина тече на дивний град?
Уже у граді цім – осіння багряниця
І у цукерні вже застиг лукум-рахат.
Смоковнице стара, ще вкриє річку криця,
Засипле місто це іскристий снігопад
І пригадає хтось, як в білій сніговиці
поблискував вночі золочений дукат,
І важко як тремтів упійманий візниця,
І як відплив у ніч украдений фрегат,
Як Синебад писав, що ще його десниця
Торкнеться до плеча, сухого, як цукат,
І що її важка і груба плащаниця
Упаде з пліч її – тканини пряний шмат,
І що йому в цю ніч усе в житті проститься,
Бо жінка ця була, як мед і шоколад.
… Ох, все уже пройшло: і конокрад –
в темниці,
І віршів вже давно не пише Синебад,
Але усе летять плоди зі смоківниці
І жінка з теплих грон зриває виноград.
* * *
Пам`яті Бориса Нечерди
І на зимовій темній вежі – шовкове плетиво мережив.
І чи французи, чи моголи – вже не дізнатися ніколи –
Ходили тут, вино варили і гнули з дерева барила,
І плакали, й молились Богу, і тінь печалі і тривоги
Була на смак, як сіль і горе, а біля ніг лежало море,
Й вино, відстояне, червоне, у темних і важких долонях
Вихлюпувалось з чар черлених, а поруч Анка чи Гелена
Чи з іншим іменем духмяним в сорочці білій полотняній
Солодка і гаряча панна із поглядом, як мед рахманним,
Вино лила в гарячі чари і око плавилося каре.
І що тут день, і що тут ночі, й слова гарячі і дівочі,
Коли важкий піратський човен, скарбів і хлопів темних повен,
Відчалює у море синє й погойдує дубові скрині,
А біла жінка за плечима із синіми, як сон, очима,
А біла жінка біля вежі поправить кожушок ведмежий,
Простягне руки білі-білі, біліші вогких білих лілій,
І скаже щось, як мед, дурманне за цим зимовим і туманним
Вікном у теплій темній вежі над вечоровим узбережжям.
І гляне тихо і прощально, перехрестивши ритуально
Когось у спину і у плечі, зіпершись на стіну фортечну.
О, світе темний неблигомий! Ця тінь в тумані невагома
Уже хитає човен чорний, а дзвін ранковий і соборний,
Що вдарив у гарячу спину, все калатає без зупину.
Та п’яна й заспана залога не дожене човна важкого.
І плач не плач – немає ради: ці злодії і конокради
Вночі приходять – йдуть під ранок, поцілувавши наостанок,
А темне море котить хвилі, а темне море важко квилить:
«Ой, лишенько, ой, лише, лише! Не обіцяв, а вже полишив…»
Чи допливе він? – думка крає. А море темне і безкрає.
А море, наче звір безтямний, із випадковими гостями:
Захоче викине на гори, захоче до щоки пригорне,
Захоче візьме у долоні – важкі, безумні і солоні…
Помолишся богам чи морю, чи золотим зимовим зорям.
Розверсте серце охолоне… Постоїш трохи на балконі.
Усе минеться, перебуде, вогонь вгамується у грудях.
Забудеш ти його обличчя і заміж хтось тебе покличе,
І все снігами пересипле, і тільки сміх його захриплий
Стоятиме тобі у вухах, і тінь ведмежого кожуха
Горітиме вогнем духмяним, де ти, ранкова і рум`яна,
Губу прикушену оближеш – щаслива, п`яна і безстижа…
* * *
І у цій зимовій тишині, і у цій, де ми такі смішні,
Ходить чорний песик по перону, а позаду нього три ворони.
Львівський поїзд. В ньому ми удвох. Перший сніг і ти, як білий бог.
Пролітає темний полустанок, й пада тихий сніг, який не тане.
Львівський поїзд через ніч летить. В нім купе, як золотиста кліть.
Ти і я. Тремкі вогні довкола. Темне віски. Чорна кока-кола.
Летимо крізь ніч і крізь вогні в місто левів, наче у човні,
В місто, де львів’янки, як левиці, ходять тонкостанно й білолицьо,
Де Богиня Ягго чи Яга довгі темні руки простяга.
І з тих рук летять сніги іскристі, наче б`ються в танці танцюристи.
Білим снігом сипле з рукава, як цариця, біла й снігова.
І спідниць на ній з півсотні буде, і тремтять її вологі груди.
Опустила снігову вуаль. Тихий шурхіт сріберних сандаль…
– Слухай, ця розвітрена богиня має очі, що горять – аж синьо!
Ох, на неї, прошу, не дивись, бо вона вогненна, наче рись.
Ці богині львівські, пишні й гречні, дуже часом хижі й небезпечні.
Ти від неї очі відведи, наче від вогню чи від біди.
В неї у волоссі купідони, а позаду в неї автохтони,
Наче новорічні снігурі, кожен у червонім каптурі.
Й засипа вона снігами тихо Ратушу, Личаків, Рудне й Сихів…
Львівський поїзд крізь сніги летить. А з-під вій твоїх – легка блакить.
Ніч надходить вогка і кагорна. Ти мене так солодко пригорнеш:
– Бач, упала в сніг звізда Любов. Чом мені так солодко з тобов? –
Й засмієшся, дивлячись у вікна: – Ця звізда, напевно, неуникна…
Полустанків золоті вогні і будинків тіні кам`яні
Мерехтять в віконницях казково, наче тло до нашої розмови.
– Слухай, – засинаючи, шепнеш. – Ну, чому ніяк ти не збагнеш:
Окрім тебе – жодної богині в цьому царстві сніжної Ягині!
Та Ягиня, чорна і стара, в темнім лісі, як страшна мара,
Однонога, з іклами, рябая в темній ступі в небо видибає.
Тій бабуні, може, триста літ і непевний вже її політ.
Ступа протікає, бо дірява, і мітла її вже порохнява.
Пролітає баба в цих снігах: сірі коси, кістяна нога…
Царство мертвих, річка, сива хуга, заблукалий п`яний волоцюга.
Вічний чорний котик на плечі і на чорній шиї – дукачі.
А ще житло на пташиних лапах і прогірклий потойбічний запах…
Із волосся сплетений язик, їй вже не до співу і музик.
В темнім лісі тихо, як у вусі, й гріється старенька у кожусі…
Ми ж удвох з тобою між снігів сховані від бабоньки Яги.
Й з осені у новорічну зиму поїзд мчить нас між снігів і диму.
… Ранок. Місто. У снігах перон. На пероні чорно від ворон.
Мокрий песик у снігу по груди… Поїзд цей не їде вже нікуди.
Львівська пані. В пучках телефон. У волоссі сніговий вельон.
Вічне тріо і правічна драма. Сотні літ, але усе те саме.
І в тумані сніжному, як смог, б`ється в танці вічний скоморох.
І чомусь ніяк не відпочине, і нема, нема йому зупину…
* * *
Така тонка любові лінія,
неначе ниточка із інею.
Не ворожи, не ворожи мені
на світлому моєму імені.
І не дивись очима зимніми,
очима зимніми, аж синіми
туди, де двері нам зачинені
і час, як музика, зупинений.
Така тонка любові лінія,
неначе ниточка із інею.
А в небі хмарами повільними
минуле пролітає тінями,
неначе шлейфами весільними,
і медом пахне, й трохи динями,
і снігом – упереміж з ливнями,
де мокрими були ми й дивними.
Така тонка любові лінія,
неначе ниточка із інею.
Давно адреси наші змінені
і спогади запавутинені.
Й лише за темною стежиною
терпко-солодкою калиною
горять вуста мої розсміяні,
снігами білими завіяні.
Така тонка любові лінія,
неначе ниточка із інею.
У граді темному й камінному
в повітрі теплому і тлінному,
неначе фарбою кармінною,
ім’я моє горить провиною.
Не ворожи, не ворожи мені
на світлому моєму імені!
Така тонка любові лінія,
неначе ниточка із інею…
КИТАЙСЬКЕ СЛИВОВЕ ВИНО
Теплий стоїш, наче сонячний дощ посеред пізнього літа.
Кухлі із чорним сливовим вином нам у кав’ярні налито.
Що ж ти такий, наче спрага чи дим, що ж ти такий незігрітий
Й чом так сирітськи лежать на столі неподаровані квіти?
Давня історія, давня й сумна, як макіяж, уже змитий.
Чорне китайське сливове вино в кухлях, немов підігріте.
Літо пекельне, жагуче й тяжке. Сонце застигло в зеніті.
Літо, як велетень з міфів старих, шепче про дощ сумовито.
Квіти черлені горять на столі, стрічкою ледь перевиті.
Дивиться оком важким і сумним кухоль на мене надпитий.
Квіти горять…Так горять уночі свіжі дівочі ланіти.
Ох, це сливове китайське вино! П’єш і не можеш сп’яніти!
Кава чи кафа, вино чи вина? Мавка чи Афродіта?
Як чоловічий французький парфюм пахне несамовито.
Все уже сказано… Що вже тепер давнє нам ворушити?
Глянь, як це чорне китайське вино срібно горить оксамитом.
Пахне гвоздикою тепле вино, лавром і скошеним житом.
Ох, ці китайці! Рецепти старі. Тайна ж вина не розкрита.
Як обпече мене оком важким ця випадкова кобіта,
Котра навпроти самотньо сидить, наче дощами омита.
Тихо булавку поправлю, яка оберіга від пристріту,
Звично погладжу камінчик на ній вогкого малахіту.
Тихо пелюстку на квітах гойдне темний і змучений вітер.
Дивна кобіта повз мене пройде гордо і трохи сердито.
Ти – ні при чому. Це просто вино – чорне, неначе з графіту,
Чорне китайське сливове вино, давнє і знамените.
Дивна розмова: так, наче життя заново пережито.
Перед минулим уперше стою, наче на сцені, в софітах.
Винна-невинна… Суддя – лише час. Бога не треба гнівити!
Можеш для мене ще трохи вина в кельнерки попросити…
П`ємо це давнє китайське вино, наче кагор неофіти…
Як ти умієш слова добирать, дивний мій ворожбите!
З давнього літа, неначе луна, звук долітає трембіти.
Мавка там юна і погляд її радістю оповитий.
Все там натхненне, сліпуче, легке. Небо у ніжній блакиті…
Слухай! Коли це і де це було? В котрому місті й столітті?
Я вже забула і голос, і звук. Ми із минулим вже квити.
Має у кожного бути в душі, драма, щоб тихо світити.
Чорне сливове китайське вино срібним горить оксамитом.
Кинуті важко горять на столі неподаровані квіти.
… Господи Боже! Як пахне вночі серед пекельного літа
Чорне китайське сливове вино, солодко й несамовито…
* * *
О, великодня осене, прости мені цю темну й відзігорну силу,
Коли з усіх безумств і сумоти могла я вийти, але не хотіла.
О, великодня осене, прости цей слід чорнила кулькової ручки
На сукні, несвятковій і простій, що застібала пальцем без обручки.
О, великодня осене, прости… Ніхто не знає, звідки це чорнило,
Цей чорний слід важкої пустоти, яку сльоза вночі не розчинила.
О, великодня осене, прости оці слова, які я так низала,
Як нижуть бісер а чи шовк густий застряглі мандрівниці на вокзалі.
О, великодня осене, прости. Сліди чорнила проступають синьо
Через пергамент вогко-золотий, який пахтить парфумами і тлінню
О, великодня осене, прости. Скотилась ручка зі старого столу.
Якої ще терпкої глевкоти, щоби душа затята охолола?
О, великодня осене, прости. Важке чорнило і вологі пера
У срібнім царстві спалених листів вже не чекають свого режисера.
О, великодня осене, прости. Мене носило, як листок осінній.
Чи боляче упасти з висоти? Це знає той, хто стелить шлях камінний.
О, великодня осене, прости мені цю темну й відзігорну силу,
Коли з усіх безумств і сумоти могла я вийти, але не хотіла…
О, великодня осене, прости.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.