Де є Всевишній — там немає часу. Там лиш Любов
Ігор Павлюк, “Танець Мамая”
До третього туру Національної премії України імені Тараса Шевченка-2005 увійшло троє номінантів. “Поезія” представлена згідно з вибором членів комітету трьома іменами: Олексій Бик, В’ячеслав Гук та Ігор Павлюк.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Усі троє — поети.
В’ячеслав Гук також сильний у прозі (читав його роман – потужно!).
Ігор Павлюк є автором повістей і романів, водночас упродовж останніх років у харківському видавництві побачили світ його драми.
Саме стосовно останнього в медіа розгорілася дискусія.
У матеріалі Михайла Жайворона та Петра Білоуса “Магічне звучання брехні: плювок у криницю, з якої вже напилася” (https://litgazeta.com.ua/articles/mahichne-zvuchannia-brekhni-pliuvok-u-krynytsiu-z-iakoi-vzhe-napylasia/), яка є відовіддю на допис О. Луцишиної “Магічне звучання графоманії: Шевченківська премія 2025” (https://life.pravda.com.ua/culture/magichne-zvuchannya-grafomaniji-shevchenkivska-premiya-2025-312924/), чітко простежується така інтенція: найважливішим під час вибору в номінації “Поезія” має бути текст.
Серед членів комітету є науковці, доктори та кандидати філологічних наук, які розуміються на герменевтиці тексту. Саме якість творів має бути визначальним критерієм.
Критичний допис О. Луцишиної маніпулятивний у багатьох аспектах. Вона відводить читачів від тексту на 180 градусів, натомість пропонує зануритися в світ інтриг, пов’язаних з участю Ігоря Павлюка в заходах, присвячених 200-річчю Тараса Шевченка в Москві, на які тоді поїхала делегація українських літераторів на чолі з тодішнім очільником Національної премії України імені Тараса Шевченка Борисом Олійником. П. Білоус і М. Жайворон дали точне визначення цьому неправдивому за своєю суттю допису й водночас закликали повернутися до текстів І. Павллюка.
Цей матеріал є спробою визначити сутнісну цінність літературного матеріалу в контексті нашого часу, коли ми потребуємо слова, здатного об’єднати суспільство навколо цінностей українського світу. А такі цінності сконцентровані навколо архетипного бачення власної самості в контексті історичних катаклізмів, соціальних турбулентностей та геополітичних зіткнень. Поезія Ігоря Павлюка — це поезія, укорінена в архетипі Мамая, який є Анімусом, Оком, Тінню й водночас Дорогою. Козак Мамай — це характерник, який танцює й утверджує життя.
Ігор Павлюк в останні роки чимало зробив як волонтер, як людина, яка зібрала кошти для дитячих будинків на Волині (https://www.volyn.com.ua/news/300273-dobro-cherez-okean-dopomoha-zi-ssha-pryikhala-do-prytulku-na-volyni), щоб допомогти дітям-сиротам у цей час війни з рашизмом. Тільки от що робити, коли поет не хоче кричати про зроблене в соцмережах? Коли він виставляє вірші, а не селфі з політиками чи дописи про власну допомогу фронту й сиротинцям?
У період катаклізмів суспільство шукає себе в традиції.
Це природна потреба самозбереження.
Потреба в безпеці є одним із базових компонентів, які здатні об’єднувати спільноту. В цьому контексті фольклор, фольклорне слово, фольклорна традиція є тим чинником, що зміцнює націю.
Реалізована через сучасне художнє слово, фольклорна вісь трансформується й здобуває нові модифікації.
Міф — це не лише щось архаїчне; ми можемо жити в міфологічному соціальному світі, міфологічному світі цифрових технологій, в соціальних міфах. Проте важливо розуміти, що в цій моделі є деструктивне, а що має здатність визначати перспективу і бути джерелом життєдайної сили або вітальності, яка була іманентною характеристикою української поезії XX століття, починаючи від вітаїстичних буянь у сонячних кларнетах Павла Тичини 1918 року.
Поезія Ігоря Павлюка здатна ретранслювати вітальність, вона випливає з його поліського духу, який проходить через поетичне слово й утверджує особливу поетичну ідентичність, здатність зберігати в собі силу й бути водночас камінням чи водою, але чинити опір реальності, коли це потрібно.
І сьогодні ми живемо в часі, коли щоденно чинимо опір і потребуємо енергії, потребуємо ресурсності, щоб далі просто жити, щоб в умовах блекауту, вимкненого опалення чи води не впадати у відчай, а розуміти, що завтра настане новий день.
Поезія — це ліричне сповідання людини, яка має особливу силу. І відповідно, поезія є місцем сили.
Часом, щоб побачити цю силу, потрібно вдатися до методу. Щоб уникнути маніпуляцій і спекуляцій навколо поезії, метод є тим інструментом, який дає право сказати фахівцеві, що це вартісне слово, яке містить певні характеристики, що посилюють його здатність впливати на нас.
Сугестивна сила поетичного слова є важливою, саме вона забезпечує здатність поезії цементувати нас у вимірі наративу єдності та насолоджуватися через слово красою буття, світом природи і пам’яті традиції з усіма можливими тактильними і смаковими відчуттями, які також можуть виникати через поетичну сугестію.
Поезія, яка апріорі є поезією, насправді не потребує методів тлумачення; вони потрібні тоді, коли виникають штучні маніпулятивні стратегії, пов’язані з тим, щоб назвати чорним білим або ж навпаки.
Так є в дописі О. Луцишиної “Магічне звучання графоманії: Шевченківська премія 2025”: авторка не вдається до аналізу поезії, хоча в назві вживає слово “графоманія”. Авторка не говорить про поезію І. Павлюка, яка є сугестивною лірикою, що має надзвичайний естетичний вплив. І не визнавати цього впливу — це означає підмінювати поняття й називати біло-чорним. А це, по суті, творення брехні і примноження маніпуляцій.
Коли, як не в умовах війни з рашистським злом, протистояти неправді?
Натомість Оксана Луцишина, маніпулюючи суспільним запитом на правду, вдається до фальшування, намагаючись дискредитувати Ігоря Павлюка зв’язками з Сергієм Дзюбою або поїздкою до Москви, яка була запланована задовго до трагедії на Майдані. Коли найстрашніші речі відбувалися в Києві, делегація на чолі з головою Шевченківського комітету Борисом Олійником негайно повернулася до Києва. А їхала делегація до Москви, щоб в українському центрі врятувати українську книжку, щоб перевести її до України, бо вже відчувалося, що розрив з імперією зла неминучий.
Не так просто заперечити історію й за магічну секунду вивести все українське з болотяного мордору в москві, де свого часу перебував Тарас Шевченко.
Сьогодні ми розуміємо, що майбутнє з імперією зла неможливе, і завдання українського світу — знищити той неонацизм у вигляді рашизму, який представлений путінським єством, його владними практиками та інститутами. Але мені знову хочеться говорити про поезію, тому що всі аргументи позапоетичні, які наводить Оксана Луцишина, — це маніпуляція, починаючи від образи за гендерну нерівність у списках шорт-листа Шевченківської премії 2025.
У поезії Ігоря Павлюка сила ліричного “я” органічно переплітається з умінням розчинятися в природі та насолоджуватися нею там, де “клени хоронять вітер, наче люди хоронять старих богів, із яких вже сміються старі.” (“Танець Мамая”, с. 145).
Спробуймо зануритися в поетичний текст Ігоря Павлюка..
“У цьому скловатному світі, де шістки козирні влетіли в прості королі” (с. 144) стає небезпечно: коли королями стають шістки, вони маніпулюють і фальшують, вони створюють псевдореальність. І так легко все піддати іронії, забризкати жовчю, слиною, отрутою, бо ж здається, що ми боремося за правду. Але чи може бути правда без любові? Чи можна утверджувати щось через зло? Чи можна перемогти дракона, ставши драконом?
А суб’єкт поезії І. Павлюка “сам наче вітер. І буде боліти душа, і захоче до Бога. Природа і люди все менше цікавлять її” (с. 144). І все, що твориться в зовнішньому вимірі, всі турбулентності, зумовлені маніпуляціями на основі заздрості, — такої банальної сили, яка завжди супроводжує людство. Суб’єкт поезії говорить, що мій духовний хребет — це “той хрест, на якому розп’ято Христа”.
“Ув основі його черепи моїх предків далеких…” (с. 146). А якщо в основі черепи предків, то значить, бачили вони все. Бачили, які війни можливі в нашому світі, згадаймо лише війну гвельфів і гібелінів, яку так майстерно показав Данте в “Божественній комедії”, і яка так пройшлася по долі поета. Суб’єкт поезії може дорікати, що “без Христа ми безтолкові, наче милості просимо смерті” (с. 146).
І хочеться втекти від цього абсурду в дурдомі. Та тільки поет розуміє, що на ньому відповідальність. Тому говорить: “я би вже пішов собі, та мушу готувати зміну у політ” (с. 147). Так він говорить про потребу літати, і для декого це вже буде образою, для деякого це маска, поза це — вивищування, тому що хтось хоче жити в лайні і повзати серед гадюччя, і далі примножувати ті деструктивні енергії, які є в кожному з нас, які були в кожному поколінні, які були в різні періоди цивілізації.
І до чого це все може дійти? Ми прекрасно знаємо, завдяки художній літературі, пригадати бодай роман “Атлас хмар” Девіда Мітчелла, який вже є в українському перекладі. А поет — він проростає з пам’яті і з історії, з болю, з емоцій: “душі вовків, динозаврів, трави алхімічно в поеті кричать і вмирають галактики” (с. 159). Поет — це “історик емоцій, а емоція — це поезія, містика, місія, ціль золота землі” (с. 158).
І в тому, про що пише і як пише Ігор Павлюк, відчуваєш емоцію, в основі якої — любов. І немає нічого сильнішого в нашому світі і ціннішого за любов.
І не фальшуймо цього.
І жодна боротьба з маніпулятивними технологіями, коли поета обвинувачують, чи він був у Москві, що він перебуває в якихось корупційних зв’язках з людиною, яка створила якусь псевдореальність літератури, — це все не має нічого спільного з лірикою, яку я зараз інкорпорую в цей текст, і сподіваюся, що члени Шевченківського комітету зрозуміють, навіщо я пишу ці рядки.
Поет “білим тілом замотує душу раниму свою, змивши зоряний пил з них обох молитвами і душею” (с. 168). Часом поет воскрешає дитинство. Здається, він був у раю, і раю слово сховав і береже його дуже (с. 168). У цьому світі емоції мають весь спектр, бо в нашому щоденному житті є радість від народження і смерть, коли вмирають молоді, як, наприклад, молодий скрипаль, і цілий оркестр траурний врізав марш і молиться “Отченаш”, а сам скрипаль у трені-колисці вже наче скрипка спить. І щось підсумовують літописці. Та нема нічого сильнішого і простішого за свічку в стакані. І Вічність, яка розпочинається для цієї душі, яка відлетіла у вирій (с. 176).
Поезія Ігоря Павлюка є правдивим голосом душі: “доля тотурою, то конем ходить, то храм, то на базар. Віднедавна літнього мене літня заколисує гроза” (с. 195). Натурфілософія.
Потужний поетичний жест художнього самовираження. Відповідальність за все зроблене.
Розуміння абсурдності цього світу і погляд на нього з усміхненим скепсисом. Бо все вже було в цьому світі: “мов спирт сухий, явився перший сніг. Душа жертовно напоїла тіло. Як у дитинстві хочеться мені, щоби пташа від мами прилетіло” (с. 207). І в цих рядках прочитуєш дитинство. Поет — він дітвак із сонцем у кишені, як писав інший поет XX століття.
Справжній поет здатний зберігати, давати енергію, наповнювати ресурс читача, бо він говорить ресурсом своєї душі. І якщо в цьому ресурсі є правда, і якщо з роками ти віднайшов у собі цю силу бути голосом правди, пропущеною через біль, пам’ять, емоції, то ти — поет традиції, який поєднує минуле з теперішнім.
“Де є Всевишній — там немає часу. Там лиш Любов” (с. 214).
Зрештою, поет розуміє: “все суєта суєт. Усе, що зриме, незримим стане. В небуття зійде. Труди людські, що звершені під сонцем, яку цим людям користь принесуть? Приходить рід, минає рід… В цій гонці і Сонце, і вітер колами йдуть” (с. 251). Ось глибинне розуміння міфологічності, і водночас саме воно дає підстави бути. Бо якщо вже в нашому світі, на цій планеті, даровано жити, то сенс життя полягає в процесі, а не в результаті.
І змагання за результат часто йде поруч з образами і різними деструктивними, низькими енергіями. Хоч все це можна огорнути в обгортку пошуку правди й суспільного запиту на справедливість.
Поезія Ігоря Павлюка – це справедливість і краса, а краса завжди справедлива в своїй неподільності.
І любові.
Ігор Павлюк об’єднує покоління в українській літературі і є поетом, який залишиться в історії літератури. Невдачі, метафоричні слабини можна знаходити і дискутувати з різних смакових площин і в різних емоційних регістрах. Але просто рандомно погортайте “Танець Мамая”. Мамай танцює, щоб зберегти український світ від зла.
Дмитро Дроздовський,
Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, секретар НСПУ, у минулому – член Комітету з присудження Національної премії України ім. Т. Шевченка
Довідково:
Протягом останнього часу І. Павлюк видав кілька книжок:
- Ігор Павлюк. Бут. Історія України у драматичних поемах. / Авторська передмова: Мій театр. – Харків: «Майдан», 2024. – 312 с.
- Богоєднання. Записки поета Ігоря Павлюка: Книга друга / Худ. оформл. Віталій Бірчак/ Авторська передмова: Дорога до Літургії. – Львів : ЛА «Піраміда», 2024. – 520 с.
- Павлюк. Ігор. Торф: Лірика. / Передм. Василь Пазинич / Серія «Бібліотека “ХРЕЩАТИКА”». – Друкарський двір Олега Федорова, Київ, 2025. – 304 с.
- Павлюк Ігор. Голод і любов: Поетична драматургія. / Авторська передмова: Мій театр. – Харків: «Майдан», 2025. – 266 с.
У США наприкінці січня побачила світ книжка поезій і перекладів: Kalpna Singh-Chitnis (Калпна Сінг-Чітніс). Bare Soul (Оголена Душа): Poems. / Translator – Ihor Pavlyuk (Ігор Павлюк). Language: English and Ukrainian. Редактор – Matvii Smirnov (Матвій Смірнов). – USA: River Paw Press, 2026. – 200 p.
Роман “Вирощування алмазів” І. Павлюка також готується до виходу в США в березні-квітні 2026 р. в англійському перекладі.