“Українська літературна газета”, ч. 1 (381), січень 2026
УРИВОК З РОМАНУ
Сто літ я сидів у Камені й не знав, чи витримаю іспит: край сей давезний, віруючий, тяглий. Я поводився в ньому як у святині, де панувала аскет-філософія: схронність Хроносу і живільне світло-жерело. Тож Камінь як авторитет (суб’єкт одкровень) щедро покладав на мене свої міркування: осмислювати структуралізацію ірреального та реального, речовинного світу. Чи існує, скажімо, лише в думці колір, чи є тільки порожнь та уява. І чому ця уява наша, хто дав право її присвоювати, чи це лише власне «причіплювання» її силою думки до людських мізок? Я намагався знайти розмисел, а водночас потаємний сховк у сьому, але не знаходив. І се мене хвилювало, бо це ж моя Правітцівщина. Я мислив: світ – сконструйоване коло, у ядрі якого зароджена пам’ять, що тяглістю вкорінюється в історію світла, яку вияскравлено, а темряву заховано, аби живі не лякались її провалів, бо звідти нема порятунку. Вихід тілько один – прорив у простір буття: там кордони розширюють уяву, а час долає безмежжя, наповнивши кожну шпарину озоном мізок, що живлять і не дають згаснути найменшій клітині: саме вона має вселенську потугу розширювать горизонти, одтискаючи «глуху потвору» в провалля хаосу… Таким чином життя торжествує над сліпою безоднею, а світ видається мінікраплею, що точить і роз’їдає матерію не-буття. Праліс – се органічний початок «мінікраплі», котра промінням дробить і роздроблює тьму, перетворюючи її на корінь, з якого проріс і пророста мій древляно-деревлянський ліс. Душа мого краю – як доля. Але одкуль зародок її, до кого вона прямувала, озивалася? – я боявся, щоб не переступила ся доля і мою межу. Втим, вона спинилась, дослухаючись себе, би занурилась у тайність глухості, і так стояла, статично, аналізуючи простір, питаючи про зміст і сенс. Живий же стояв і споглядав, радше, усвідомлював, чи вправна сутність у собі… Та раптом доля відчула позамежжя: час наче сугестивно оминав її, потому зникав – і доля лякалась безчасся; вона клала на вуста собі палець і тихо казала: все дрімає, спить, не суєтися й ти, скрізь – Божий мир. Відтак чула мелодію й раділа, що захоплювала її, звуки би розчинялися в ній: умлівання було святістю, – голос туги кликав, а потім зникав. Детермінованість щастя одчуття була очевидна: відчинялись двері горизонтів-овидів. Спочатку думала, що се медитування: своєрідність помислів, гадка про можливе, ймовірне. Та переконалась, що се пізнання себе. Що вона субстанція – сама мелодія: наявності, наспівності, чаруючий колір, запаху явивості серпанку, позір розкриття звуку, як дотик сприйняття чи відторгнення, а от – і сама ідилія, гармонія. Ся хиткість, тонкий малюнок, візерунок, ніжний узір, кришталева мозаїка, плутаність переплетінь, рух площин, ромбів, трикутних квадратів, церебральних хрящів, відростків, звідки починається схронність Хроносу… От – химерність ворожби калейдоскопічного кола-світу. Краса в красі. А доля – я: сама в собі. Вона знає все і усвідомлює все. Тому й усвідомлення самості. Ось основна причина – чому існує все і всюди, а не ніщо в нічому, чому пульсує Вселенна, а в ній праліс, а в краю пралісу малі мошки. Такий закон: даючий не може дать того, чого не має. Великий вибух – провидіння, а не закон фізики, і це свідчить, що Я-Розум осмислив неймовірну випадковість завгодя. Я-мошка схилився: пом’яни Господи душі спочилих… Я зробив поклін у мільйонних зародках, прорвавшись з історичних перепон уперед – і се був рух-потуга вийти, вирачкувати зовні, впотьмах штовхнуть оптимізм життя, йке неминуче. Бог розклав зошит і писав на хмарах: я проривавсь до початку… Там йдна заєдничка вповіла: ти добітник єства, покажи, що ти живий, ти нивмер. І я пер себе крізь століття хмар, сіючи у пониззі ояснення перелистувачам не-буття. Хош були вже рожденні правдологіки – научники-фізичари. Страшни гньов усупереч ліз по землі. Я втоди дививсь у небо: якщо опускав голову – подовжувався нестерпний біль часу. Коли зводив руки, знаходив те, що розкривалось, що могло розкритись. Коли дурні, склавши руки, їли самих себе, я казав їм: ось подивіться, місце віри називається «яма», а наповнення єя змістом називається «криниця». Йони заглянули у «колодязь віри» – а там уже булькали жерела.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
М.Закусило. Сторожка. Оргаліт, олія, 45х60. 2016
Онде вилупились ліси і дорога… Я вийшов з етеру і пішов по ній. Ліс, імпульсивний, трепетний, стояв і творив: він творить щомиті, навіть тоді, коли спить: йон не може не творить, і в сьому його сила. Ліс вважа, що йон – проповідник Живого. Скорше, в ньому пулька енергія: кожне дерево Каменя, коріння якого сягає глибин, є тією енергією, що дає змогу жити: співати пралісу. Коли шелестить дерево, то дихає Бог, то коріння п’є його кров. Коріння – жили Живого, що дають силу стояти на землі і безвнєгатєльно філософствувати, шуміти (любити), аот пророчо служити рожденницям, котрі все знають, а тому й зачаровують, заманюють до Живого. І подих Його молозійно лунить на праліс, виконуючи те, про що мріють Красопані… Я думав: сі творіння втілюють ідею Великого Помазана: жити й любити – вони вельмо вразливі й суперечливі, але гармонійні, тому й проника до них Помазан, емоційно наснажуючи, аби ліс не припинив існування. Ліс – неперевершений професіонал, Майстровик, Маестро, що вправно керує-імпровізує і вчасно лягає спать. Йому сняться валунові й піщані горби, скелі, соснові хашчі-бори, папороті-хвощі, мохи, плавуни-мощі… Отже, думав я, ліс – художник, об’єктивіст, що успішно представляє дерева у часовій площині: тут його найбільші полотна, і ліс не може жить поза ними, поза власною творчістю: се беззупинна роботизна у власній робітні, труд, що не має кінця-краю. І сим надихнутим клопотом натхнення йон перейнятий скрозь щомиті: творить, і в сьому його самодостатність, саморозвиток обертання. У колі дерев-архітекторів йон знаходе задовоління, а й тут удосконаління: слухає ноти мелодії. Се пронзенно-тонка духовна музика – і поціновувача, і творця. Ліс зна: якщо він гнівається – губить самого себе і стає, би козел, мордолуп. Втоди сам гризе себе і сам себе умертвляє. Та, йнак, серце лісу працює вічно.
Стоячи в етері, я відчув, як Камінь кореня вичавлював з мене сік. Я хутко заходився: здригалося моє серце. Я знав, серце – насос. Воно перекачує кров, даючи змогу усвідомлювать себе мошкою у гігагалактичній Споруді. Я умлівав у захваті, знаючи, що з кожним ударом серце виштовхує в тіло силу-силенну дужого життя: дух – бух – бух, дух – бух – бух: доба таких ударів – і десять тисяч літрів крові, йка біжить судинними ріками, даючи можливість мислить і споглядать. За 0,8 секунди – удар, за життя – 250 мільйонів літрів крові! Йкий невпинний, незборимо-твердинний поклик до життя! Помазан зробив свою справу: Бог благословив і тепер нагляда: чи обнадійгав малу мошку, чи виправдає його замисел?! Серце двигтіло: сто тисяч ударів за день, і майже стілько відпочивало між ними: шість годин за світловий день. Я вчув, як воно скорочувалось у нижній частині й силоміць настирливо рухалось, би хвиля, котило вперед. Найзагадковіше, що мучило мене безсонно-томними ночами – одкуль починається імпульс для скорочення і розслаблення серця? Що за надсила рухає нас, виправляє; відбувається імпульс самостійно, чи хтось спонука цьому? Я кубливсь біля курячого кубла, взяв яйце і крізь збільшувальну луполінзу вивчив його будову: мав дізнатись, одкуль береться серце життя… Коли я «висиджував» його і сколупнув шкаралупу, подивувався: згусток і плівки, з яких розвивалось майбутнє курча-зародок, пульсували. Навіть до формування сердечка плівки вже билися. Тоді я «висидів» друге яйце і, притулившись до нього, заслухався: серце курчати билося. При народженні «дзьобика» я розрізав серце на шість частин і помітив: кожна з них продовжувала скорочуватися з тією ж частотою. Чому? Один із секретів життя залишався таємницею. До тих пір, коли я, взявши яйце і діставшись драбиною сторожки Божого каменя, ступив у глибокий слід, а потім у три маленьких, утоди щиросердно звернувся до Вітця і загадав бажання: возведи світло на мене: вся природа – віддача… А в повечір’я марив… Вийшовши в сад, крізь складені лінзи помітив: у небозводі помирала маленька зіра, сіпаючись у сузір’ї і викидаючи рештки енерго-речовини; речовина виглядала червонястими напіврозкритими губами. Сама зіра яскравіла між ними білою краплинкою. Вона вмирала, а губи шевелились, і мені стало жаль єя, що разом з нею вмирають і її діти: можливо, такі само мошки, котрі живуть на її поверхні, якщо живуть… Доки світло летіло до мене, там уже відбулись певні реалії, закони і правила гри… Нас втоди ще не було. А тепер ми живемо на своїй планеті часу-простору. Світло інформує малих мошок відійшлим змістом. Тим не менч червонясті губи цілували зіру, котра доживала віку. Чому така фігуральна розбудова: судьба зіри в чиємусь цілунку – чи не Творця повага й любов до об’єкта, що виконав свою місію? Як благородний фізматематичар я прикинув: до зіри близько 16 тисяч світлових років. Зіра у 35 разів більша Сонця і у 18 крупніша діаметром. Світить у мільйон разів яскравіше. Тож коли вона померла і коли я-мошка зафіксував єя цілунок, що пульсує й досі на Землю, зіра була вже мертва, а я народивсь, коли вона помирала…(?) Коли ж і де зародилась моя душа? Тринадцять мільярдів світлових літ – стілько часу я плив, а сьогодні стою у Камені пралісу кореня: така протяжність, крізь яку пролетіла моя душа. Може, й ні, але ж зародок був: де яйце, а де курча, я услухавсь – і ніяк не втямлював… Чи не всеношне задивування, подяка Помазана, що спонукав вийтий подивитись блаженний цілунок Бога: так буде з кожним, хто виконає Вишнього замисел, не спротививши і не зрадивши… Я врозумів се до глибини душі, оскілько з інчого сузір’я виглядало Око, і коли спрямував лінзи в його «орбіту» – зоряну Пружинну Туманність, Мудрий уважно простежував моє пересування на відстані світлових років – чи діяли ці роки для нього, чи охоплював Вишній весь простір водночас – хтойзна: зір Праотця був безперервно-монотонний: орбіта зору мала пружинну основу зрочка, що пульсував незгасно живо, складаючись із двох дисків. Внутрішній розширювавсь досить швидко, би Око дивувалося. Діаметр зрочка – два світлові роки. Стільки ж часу знадобиться, щоби його оглянути: серце моє сіпнулось і завмерло…
Серце – Вселенна, воно так само б’ється, сотворюючи життя; незаважай Вітцеві дивитись, можливо, Творець цілує обраних… Він поглянув на мене, коли затонула Атлантида, і я виплив з дна океану, аби заново ступить на землю і жити, наблизившись до замислу Творця. Твори – найбільше твоє призначення: се його цілунок.
Тут я хтів викрикнуть, але ж я мошка, хто почує мікроба в мегагалактиці. Боже дитятко, пиши… Десь з-за лісу линула думка, що вночі Вишній ближчий до людини. І Бог закрив свій зошит, вклавши перо у моє триперстя: згадай, як лежить у серці міцний і вкоренілий твій астероїд – Малі Мошки (тут ти гроба собі видовбав), згадай поджерельний Камінь кореня (тут ти гробницю собі вимурував): Він дивився на мене й на праліс і під ударами серця творив живе полотно: Ой не топи мене, топілочко… Бог не експресіоніст, не опортуніст, не руйнівник, йон – упертий чолов’яга, відважний стильний стиліст. Дай подивитись на нього. Але Той, що шелестів наді мною закрив на заслонку небо, Той, що ішов зупинився, Той, що плакав замовк; Хтось летів над нами і пульсував… У ритм колотилося серце. За стіною хлівця мекнула коза-дереза: козеня впало, як жовток із яйця, коза розірвала губами плівку, серце козеняти забилося у ритм моєму; тут, під небозводом, я ще розігнав змію із жабою, подумавши, що гірше завжди стає кращим – і закукурікали перші голосарі: ймовірно, на Гусячому й Петушиному хуторях червонястих гінералів потягли лисиці в кушчі: ого, бідолахи волали-кричали, би в горла окропу залили… Але кліпнула вія ночі й затьмарила мізки: з неба чаші посилав цілунок Вишній. Йон посував границі. Всі будуть вклонятися йому: не забувайте, довжники, чому землю заздрість поїла…
Сі складні драмотрагедії стражденних, сі бунтівливі істоти – двоногі мурахи-орачі, що хочуть давно вже перемогти ліс, тому й ходять з сокирами, пилами, колунами, ржавими короскребами… А може, сі лісові роздуми про Бога заполонять праліс і виженуть посіпак. Недосяжні розмисли не гідні пройдох. Помазан ходитиме і накачуватиме ліс, надихуватиме осяянням, а людців-істот зупинятиме мислеформами про вічність Творця. І коли двоногі відходитимуть, ліс знову буятиме: дерева розмальовуватимуть порослість і мудрість. Сі лики-дерева, норовливі високодуховні стовбури-велети, наділені певною місією, йку сповідують, оскілько пов’язані корінням: зв’язок їх міцний і надійний. Акт пробудження, осмирення, омирнення, надихнення кожного дерева – се акт зачаття, коли корінь Каменя пралісу глибоко стурбований за спільну долю, що несе надію на освітління.
Боляче-боляче було споглядать, як стояла моя рідна Вітцівщина… Той, що сидів перед Господом, доповідав: Поставили стовби попелу на честь Сонця, споглядають, чи не впали. Дарма що вже холодно й морозно; у тебе всі живі, мертвих, Боженьку, у тебе немає…
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.