(рецензія на колективний роман-печворк «Коронація слова»)
Сергій Батура вже вкотре просуває жанр колективного роману-печворку в сучасній українській літературі. Після «Босорки» та «Врятувати Білобога», які були визнані літературними рекордами України 2025 року, «Коронація слова» стає претенденткою на перемогу в однойменному Міжнародному конкурсі, організаторами якого є подружжя Логушів. Саме пан Юрій і пані Тетяна – герої прологу Сергія Батури (назва «Фінал» постає антиномічною до суті означеного сегмента тексту), який зазвичай вважається ядром колективного роману-печворку, де висвітлено сюжетну лінію (можемо виокремити кілька умовних пластів чи то рівнів: 1) подружжя Логушів і таємнича незнайомка на ймення Коронація, яка ввижається (?) панові Юрію напередодні ювілею конкурсу й виголошує приголомшливу ідею; 2) Мистецький арсенал і причетні до організації люди включно з водієм вантажівки, кур’єром, розпорядником; 3) письменники-класики, які з’являються в Мистецькому арсеналі; 4) хід фінальної (урочистої) частини конкурсу), яку, ніби естафету, підхоплюють автори, котрих логічно позиціонувати співавторами, і продовжують розвивати дію за власним задумом, не порушуючи загальної концепції.
Традиційно Сергій Батура поєднує достоту реалістичний світ із містикою: персоніфікована Коронація, оживлення письменників-класиків, яких пані Тетяна приймає за косплей. Пан Сергій сміливо змальовує подружжя Логушів, вдається до детальних описів, художньо презентуючи їхні обійми-цілунки за мить до відкриття фінальної церемонії, демонструючи, як пані Тетяна йменує чоловіка «бубонькою» та тріпає за щоку. Вочевидь, треба особисто знати прототипів своїх героїв або ж спиратися винятково на власну фантазію, довіряючи їй. Якщо подаватися на конкурс, організований Юрієм і Тетяною Логушами, варто бути впевненим, що принаймні не образиш, не скомпрометуєш подружжя, зрештою, й собі не зіпсуєш репутації… А також не знеціниш авторитетного журі, з якого дехто не квапиться братися за прочитання текстів. Пролог завершується закликом-апелюванням до авторів, з яких хтось має зголоситися виступити першим.
Концепція колективного роману, прописана Сергієм Батурою, стартує історією конкурсу, якому 2025-го виповнилося 25, адже конкурс започатковано 2000 року. Відразу стає зрозуміло, чому саме дівчиною змальована Коронація у пролозі. Координатор проєкту пан Сергій підходить до розуміння літературного конкурсу з нетрадиційного боку: «це історія про невідомі імена талановитих людей, котрих з різних причин не помічають». Оцінка суддів-критиків – не вирок, бо ж «це теж люди, які здатні помилятися, бути недостатньо пильними, відданими або просто заангажованими». Письменники-класики у пролозі – не випадкові персонажі, а такі, що мають з’являтися в текстах співавторів, аби озвучити оцінки, враження, відгуки про сьогодення, Ідея колективного роману-печворку, либонь, суголосна одному з завдань проєкту: «необхідність належної підтримки творчих особистостей та визнання їхніх талантів». І проблематика, й завдання колективного твору «Коронація слова» покликані, так би мовити, розвінчати журі як останню інстанцію, рішення якої – вердикт. Ключовим персонажем (точніше персонажкою) відповідно до концепції заявлена Коронація. Її портрет нагадує опис амазонки: довге чорне волосся, смарагдові очі. У кольорі зіниць прозирає дещо відьмацьке. Коронація може мати кілька іпостасей чи то аватарів: примара, фея, чарівниця, муза, людина. Утім, її психологічний портрет усуціль позитивний, ба навіть ідеалізований: «добра, чуйна, розумна, співчутлива, терпляча, винахідлива, смілива, вміє підібрати правильні слова та знайти ключик до людських сердець». Як на мене, надміру «солодкий», аж медоточивий образ генерує бажання (засторогу) бути обачним. Місце подій видається таким, що не має обмежень, щоправда, рано чи пізно кожен герой (кожна героїня) має опинитися на фіналі конкурсу в Києві, а саме в Мистецькому арсеналі. Згідно з концепцією співавтор повинен обрати одну з трьох стратегій щодо головного героя – він або письменник-початківець, який має завершити свій перший роман і подати його на літературний конкурс «Коронація слова», або член журі, який може бути упередженим, або письменник-класик, який обов’язково має постати перед публікою.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Текст авторства Тетяни Шпак «Дивний збіг обставин» про редактора одного з найкращих локальних видавництв – Ігоря Лелеку. Герой молодого віку (йому 27), він стрімко піднімається кар’єрною драбиною, має добру репутацію і перспективи обійняти посаду головного редактора видавництва. На додачу, він ще й рекомендований подружжю Логушів як ефективний оцінювач рукописів, адже вміє швидко читати й аналізувати писання. Щоправда, Ігор украй упереджений щодо одного автора (Зиновія Вишні), натомість його колега, Ірина, стосовно якої Ігор уже має плани, уважно й зацікавлено перечитує відкинутий рукопис… Мушу відзначити, що обов’язковою умовою оцінювання текстів є шифрування, тож журі не знає, чий рукопис читає. А ось у творі Тетяни Шпак цей нюанс упущено. Більше того, обізнаність членів журі з іменами авторів не лише породжує упередженість, а й рухає сюжетом. Як виявляється в ході розвитку дії, упередженість Ігоря Лелеки торкається не лише Зиновія Вишні, а й багатьох інших… Складається враження, що він має ознаки ментального вигорання від лавини рукописів – хай навіть у такому молодому віці. І все ж судомно хапається за причетність до престижного конкурсу. З легкої руки Ірини Ігор не лише читає рукопис Вишні, а й дізнається про родинну таємницю. Цей епізод стає несподіваним не лише для Ігоря Лелеки, а й читача. Фінальна частина «Коронації слова» одним зі своїх компонентів має косплей: ідеться про перевдягання акторів у письменників різних епох. А головне: виявляється, що Ірина – не просто Ірина… І це ще одна таємниця, яка розкривається наприкінці. Отже, текст Тетяни Шпак щедрий на фіксацію секретів та їх розкодування. Коронація тут – одна з ключових персонажок. Чи впізнаєте її до частини 4-ї? І чи передбачатимете, що Ігор Лелека пройде внутрішню трансформацію? І які дві пари знайдуть неочікуване щастя? Бо ж варто дослу́хатися до назви твору – «Дивний збіг обставин».
Далі розміщений ще один текст Тетяни Шпак («Я невдаха»), пов’язаний персонажами з попереднім: тут так само мовиться про Зиновія Вишню та Надію. Авторка розгортає письменницький шлях Вишні до успіху. Можемо добачити спробу Тетяни Шпак реалізувати психологічний розбір героя: мовляв, бабця, яка розкритиковує, – це невпевненість (прийом алегоризації). Коронація ж постає в ролі містичної психологині, яка пропрацьовує невпевненість Зиновія Йосиповича. Останній радиться з Коронацією щодо вибору теми твору – і тут вона справжня Муза, адже рекомендує «не відмовляти собі у своїй фантазії». Оповідання Тетяни Шпак, як і попередній її текст, як і пролог, писаний Сергієм Батурою, переплітає реалістичний і фантастичний виміри. А ще тут доведено, що справжня любов не лише не заважає творчості, а навпаки посилює творчий імпульс, надихаючи, окрилюючи та скеровуючи. Насправді Зиновій Йосипович, якому лише (чи вже?) 45, вражає дивакуватим як на сьогодні іменем і по батькові, забобонністю (сахається чорних котів). Бухгалтер, але в уяві реципієнта вимальовується заледве не дідком… Повз його двір систематично проїжджає маршрутка, а він зачиняє хвіртку… Певно, такий задум авторки: презентувати героя саме таким – віддаленим у часі, відсталим від сучасних чоловіків середнього віку. Ще й таким, на якого, врешті-решт, нападає депресія: «Зиновію Йосиповичу вже не хотілося ні писати, ні ходити на роботу, ні займатися домашніми справами. Він лежав на своєму ліжку, склавши руки на грудях, наче збирався вмерти». Не дай Боже, у читачів саме таким утвердиться уявлення про сучасного письменника! Зізнаюся, хотілося констатувати продуктивну еволюцію героя, але коли читаю, як він вигукує, що то Коронація йому допомогла, руки опускаються. Бо ж де маскулінне начало? Поведінка Вишні приголомшує й товариша: «чого це ти стрибаєш посеред хати, мов молодий козел, ще й несамовито волаєш?» (Петро до Зиновія). Щоправда, вже перебуваючи в Мистецькому арсеналі, Вишня теж засумнівається у власній адекватності. Шкода, що то лише зовнішні подразники: спостереження за письменниками-класиками. Здається, прочитання цього тексту пояснює причини холоду Ігоря Лелеки до Зиновія Вишні. Такий собі тюхтій, який не годен узяти на себе відповідальність і чекає допомоги ззовні, так би мовити, покровительства. Як у випадку з Коронацією. А тут іще він переможець конкурсу і йому надають перше слово. «Чоловіка наче обдало окропом. Він спочатку почервонів, потім зблід. <…> Чоловік ішов, не відчуваючи під собою землі. Ноги не слухалися, а руки тремтіли». Щоправда, й тут Коронація рятує: Вишня проспівує промову неочікувано для себе. Оповідання завершується хеппі ендом, але чи можна сподіватися на трансформацію героя? Лишаємо питання без відповіді, бо на те воно й риторичне. Хотілося б, аби назва тексту «Я невдаха» не звучала як вирок Вишні, що не підлягає оскарженню. Адже невдаха – це не так про результат дії, вчинку чи справи, як передовсім про внутрішній стан.
«Чорна киця для натхнення» Ольги Томашук образом чорної кішки перегукується з попереднім твором Тетяни Шпак. Щоправда, 13-літня дівчинка постає більш ініціативною порівняно з 45-річним Вишнею. І все ж відгуки рідних, надто мами, здатні обезкрилити, навіть знекровити. Тут прописано одну з помилкових стратегій батьків: перша – захвалити, засипати компліментами, тим самим зародити переконання у свідомості автора-початківця (авторки-початківиці) щодо власної як не геніальності, то бодай талановитості; друга – навпаки відбити бажання до письма неконструктивною критикою. «<…> ну ти знаєш, ніби й нічого. Але про все це вже написали багато разів. Якщо ти хочеш про щось писати, то треба знайти щось цікаве та нове. Інакше це просто плагіат якийсь. Ти не ображайся, але краще займись чим-небудь корисним, а це лиши для справжніх письменників». Як бачимо, мама Олі обирає другу стратегію. Якщо Вишня переконаний, що невдаха, то Оля позиціонує себе нездарою. Кардинальна відмінність у тому, що перший – дорослий, зрілий чоловік, а тут дівчинка-підлітка, яка навпаки потребує підтримки – надто найрідніших. Кортить вигукнути: не відривайте крил своїм дітям, (не)шановні батьки! Оля росте, їй 15, пише вірші, спровоковані першим коханням. Блокнот завершується. На прохання купити новий батьки звинувачують доньку, що вона має навчатися, а «не страждати фігнею». Прочитавши тексти у віднайденому записнику, мама лише посилює агресивні випади. Чи ж здатні усвідомити батьки, що можуть бути аб’юзерами щодо своїх дітей, газлайтерами?.. У 19 – студентка. За 20 – мама. Здається, довкола суцільне царство філістерів (апелюю до Гофмана). Як у ньому вижити поодиноким ентузіастам? І добре, якщо рано чи пізно прийде болісне усвідомлення на кшталт: «Я починаю розуміти, що втрачаю щось дуже важливе у своєму житті. Є я для чоловіка, для дітей та батьків. Але ж де я для себе. Я настільки розчинилася у побуті та піклуванні про людей, що оточують мене, що просто забула про себе. Яке в мене хобі? Які в мене таланти? І взагалі, що я зробила за увесь цей час особисто для себе? Відповідь на власні запитання мені дуже не подобається. Бо зробила для себе я, власне, нічого». Попри присутність за плечима Коронації, ніби янгола, Ольга бере відповідальність на себе, планує, керує (Вишням варто повчитися в неї). А можливо, Коронація – дещо на кшталт ідеї «сродної праці» по-сковородинівськи? Разом із тим ідеться про духовну і ментальну зрілість, коли людина чітко усвідомлює, чого хоче й куди варто рухатися. Заявлено чотири «хочу»: 1) «Хочу віднайти себе!»; 2) «хочу написати книгу»; 3) поділитися зі світом своїми думками; 4) пишатися. Ольга – суперовий стратег і менеджер своєї долі. І знаєте, навіть чорна кішка Чорничка стає помічницею, а не завадою. Дивовижно, як очі кішки й Коронації збіжні між собою. Містика? Ілюзія? Гра світла? Коронація схильна всі сумніви й відмовки Ольги пояснювати її власним вибором, але ж ми добре знаємо, де корені цього всього! Попри містичні вкраплення, текст Ольги Томашук слугує чудовим мотиваційним наративом – передовсім для дівчат і жінок. І це не лише про творчість, письменницькі успіхи, а насамперед про спроможність дослухатися до себе й готовність до трансформацій. І про бажання підкорювати світ – без оскарження віри в дива…
В аналізованому колективному романі-печворку добачаємо мотив нівелювання рубежів між реальним і літературним світами: герой оповідання «Загадкова пані» (автор – Кейт Зорен; зрозуміло, що псевдонім) проникає у простір писаного ним роману. Адвокат, він боїться зізнатися рідним і близьким, що тяжіє до письменництва, адже має відповідати своєму статусу. А коли зважується з легкої руки Коронації відкритися, з’ясовується, що його таємниця – вже давно не таємниця. Батьківське прийняття і підтримка сестри нівелюють страхи й сумніви щодо письменницького «хобі». Та й чи справді це хобі, коли триває так довго й активно?
Редактор, бухгалтер, адвокат… До плеяди героїв долучається медсестра («Конкурс» Юлії Нікори), яка, попри цілодобове чергування, ще намагається завершити повість, але перевтома, недосип даються взнаки, продукуючи курйози. Персонажка Ліза й рада би поспати, проте образи й ідеї перехоплюють сон, захоплюють і спонукають до письменницького ремесла. Коронація може постати в образі старшої медсестри Галини Сергіївни, яка має статус «залізної леді». Остання не лише частуватиме Лізу кавою з тістечками, а й надихатиме на звершення, закликатиме долати сумніви й дослухатися до себе. Головне, аби зустрівши справжню Галину Сергіївну, потім із медпрацівниці не перетворитися на пацієнтку… Що ж, Коронації фантазії не бракує, як оригінально дати авторові/авторці «чарівного стусана під натхненне місце».
Після низки текстів, де головними героями є невпевнені в собі автори, «Рукописи про минуле» Олександри Торгонської змальовують члена журі конкурсу, Євгенія Семеновича, який із першого абзацу тексту не те, що не викликає довіри, а взагалі відштовхує: «<…> чолов’яга із маленькими, хитрими очима. Коли чимось цікавився, він їх примружував – і відтоді ставав ще смішнішим. Гострий ніс невеликого розміру незвичайно виділявся. Коли нервував, його округлі щоки наливалися червоним відтінком. Окрім хитрих очей, у нього була єхидна натура. Можна тільки здогадатися, хто керував цією продажною душею». Не реалізований як письменник, Євгеній Семенович вирішив спочивати на лаврах критика, знецінюючи талановитих. Дівчина Люсина, як і кожен автор-початківець, невимовно плекає свій перший рукопис, та чомусь не надсилає його електронною поштою, а несе особисто – до Мистецького арсеналу. Це для неї «святиня всіх святинь». На диво текст Олександри Торгонської певною мірою перегукується з твором Тетяни Шпак «Дивний збіг обставин». Тут не представлено фінальної частини літературного конкурсу (церемонії нагородження), як прописано в умовах, але має місце трансформація героя як знак, що Світло все-таки перемагає.
Veronika J. Smith (Вероніка Дж. Сміт) у своєму направду розлогому оповіданні «Відлуння майбутнього» позиціонує натхнення бінарною сутністю: «Воно і твій друг, і ворог». У чому ж ворожість? Натхнення «схильне зраджувати в найвідповідальнішу мить, забираючи думки, слова, а разом із ними життєву енергію, що слугує йому паливом. Воно перетворює на порожню посудину, що самотньо стоїть на полиці, вся потріскана та запилена. І простіше перерахувати піщинки, ніж повернути його собі. Дні стають однотипними, те, що раніше приносило задоволення, перетворюється на каторгу; їжа несмачною, життя нецікавим». Разом із тим світ, позбавлений натхнення, теж пізнає незмірну втрату, стає пісним, порожнім, абсурдним: «Простими цифрами на папері, скупченням безглуздих літер, мазаниною на полотні, несмачною їжею і просто позбавленим сенсу. Люди перетворилися б на бездушні скелі; можливо, навіть рівень злочинності знизився б, тому що для скоєння злочину теж треба чимось надихнутися, як би мерзенно це не звучало. Безлика пустеля. І одна тільки думка про це занурює в апатію». Авторка тяжіє до унікальної художньої описовості, заворожує уважністю до деталей – це все генерує ефект візуалізації: «Кабіна машини була просякнута запахом старої шкіри та легким ароматом кави, що залишився від ранкової поїздки»; «Дорога була вузькою, ледь помітною між чагарниками і деревами, обрамлена дикою рослинністю, яка поступово поглинала асфальт». Старовинний, закинутий будинок у лісовій гущавині виринає перед очима завдяки детальному змалюванню. Інформація про попереднього господаря, який з розповідей рієлторки, опертих на чутки, був журналістом і цікавився психіатричними лікарнями, а згодом збожеволів, породжує інтригу, а будинок ще дужче вгортається в таємниці. Такий будинок відразу натякає на перспективи містики, навіть трилеру. Попри багатство описів, сюжет розгортається динамічно. Навіть тиша постає рухомою, будинок оживає і дихає: «Вона (тиша – Г. К.-С.) була густою і щільною, ніби сам час сповільнив свій хід. Будинок ніби дихав разом із ним — кожен скрип підлоги, кожне тремтіння віконних рам здавалося частиною його дихання». Дивно, проте лише з надходженням дня, увиразненням світла будинок починає оживати, активніше натякаючи на таємниці. На відміну від інших текстів Коронація тут постає спершу спокусницею, називає себе маньячкою, а героя – психопатом. А згодом бурею, що «залишила після себе порожнечу та надію на краще». Зважаючи на гру імен, герой Алекс і незнайомка глибоко споріднені – на клітинному рівні. Саме Алекса спонукає героя-письменника розгадати таємницю господаря будинку. Душевна, книголюбка, Алекса власними спогадами активізує пам’ять Алекса. «Ці моменти, здавалося, були ув’язнені в минулому, яке більше не повернути». Герой дедалі більше вражається, дивується й читач – надто коли стане явним зв’язок дівчини з майбутнім. Тож уже не вперше повертаємося до оповідання Тетяни Шпак «Дивний збіг обставин»: ця назва може стосуватися низки вміщених у колективному полотні текстів. Якби співавтори перемовлялися між собою щодо творчих ідей, такі перегуки мали б логічне пояснення, однак насправді це ще один містичний штрих. «Немає такої професії — письменник», – заявляє Алекс, утомлений і розчарований власними поразками в цій царині. Чи вдасться Алексі переконати затятого впертюха, який цілком зневірився у перспективах письменництва, людях, душі, яка «давно втратила цінність». «<…> цей дім – мій останній притулок, де я можу насолодитися життям, як старий кінь, списаний з перегонів». Поступово пересвідчуємося, що будинок у рецепції Вероніки Дж. Сміт не зраджує архетипній семантиці: він корелюється з ментальним станом героя. Важливо, що в передостанньому розділі твору подано мотиваційний за своєю суттю виступ героя на урочистій церемонії нагородження, що є необхідною умовою для учасників колективного проєкту відповідно до концепції, щоправда, не всі автори роману-печворку подають виклад промови героя-переможця: дехто просто фіксує як епізод, дехто прописує тезисно, а дехто лише натякає. Мотиваційним є не лише виступ Алекса, а і його роман. А ще, що вкрай важливо, – і проєкт «Коронація слова» направду мотиваційний для авторів-початківців, тих, котрі сумніваються у своїх здібностях, таланті, загалом для усіх, котрим бракує відваги дещо змінити у своєму житті, які вагаються щодо вибору, не мають снаги зробити рішучий крок тощо. І це не лише про письменство… Містика, схрещення темпоральних площин увиразнюють віру в диво, бо як же без неї нам сьогодні?
Боюся образити тих, кого не згадаю, бо ж коли йдеться про текст обсягом понад 400 сторінок і участь понад 50 авторів, апелювати до всіх без винятку нереально, а вхопившись за той чи той окремий текст-«клаптик», кортить його підважити аналізом. Твір Марка Кейка «Пиши» вибухає соковитими барвами і смаками хурми, надто коли це про осінь, яка синхронізується з хурмою за кольором. Початок оповідання відлунює орієнтальним настроєм. Прохоплюється ідея щодо написання роману двома авторами. Марк Кейк годує Коронацію слоїками. Складається враження, що герої Сашко й Керрол (цікаве поєднання імен!) – тинейджери, коли перший, міркуючи про Мистецький арсенал, озвучує думки на кшталт: «От би з гармати жахнути раз, щоб черниці порозбігалися…». Якщо багато авторів, долучених до створення колективного роману-печворку, практично скопіювали з концепції та прологу опис Коронації (чорне волосся, смарагдові очі тощо), то Марк Кейк, не оскаржуючи концепції, зображує дівчину «з волоссям кольору ночі і очима кольору літа».
Наталія Жмуд переконує: Коронація – Муза, яка може оприявнюватися в різних образах – медикині, сусідки, навіть координатора проєкту Сергія Батури… «Не знаєш, коли й в якому образі прийде Муза. У кожного вона своя. Вона може явитися уві сні, може увірватися в реальне життя зненацька і перевернути все з ніг на голову. А може бути тільки в думках. Головне знати, що в тебе вірять!» («Муза»).
«Зміна» Кирила Тесленка вирізняється специфічною лексикою, що властива молодому поколінню в час активної діджиталізації, характеризує молодіжний сленг, позначений англіцизмами: «перекинь на мене таску», «залишся після мітингу», «ван-ту-ван», «розшарив екран», «дівчина-бекенд», «фронтенд-розробник», «хед оф ейчар відділу», «сейлзи», «лонгрід» і подібне. Впадають в око, безумовно, влучні художні описи, прикметні тропікою: «Його думки постійно бігали від однієї проблеми до іншої, ніби таргани, які потрапили на світло кухні»; «всі думки зникли, як жуки в дощ розбігаються» (метафорика, порівняння). Головний герой Серж, переживаючи «межову ситуацію» (втрата двох проєктів, намагання знайти роботу), повертається до давнього й незреалізованого – творчості. Містика не оскаржується: Коронація таки втрутиться в його долю найдивовижнішим чином. Щойно здійсниш давню мрію, як світ відгукнеться підтримкою і пропозиціями. Направду молодіжний текст, заодно й мотиваційний.
Оповідання Анастасії Лящук «Молодець» вражає вже першим реченням: «Нестерпно гаряча кава нашкодила не лише фізично, а і морально, коли темно-коричневою плямою в’їлась у світлий светр Юліана». Певно, варто було би поспівчувати головному героєві з поетичним іменем «Юліан», похідним від імені римського імператора Юліана Цезаря, аби не низка «але»: складається враження, що він ненавидить людей (його нелюбов до громадського транспорту цілком зрозуміла і прийнятна), схильний до брехні й хитрощів, здатен кепкувати і принижувати – хай навіть не завше прямо, а потайки, подумки… Має намір написати роман, згадує Германа Гессе, Сомерсета Моема, Рея Бредбері, натомість вважає молодь примітивною, коли бачить останню, закочує очі. «Звичайно, тепер всім страшно бачити реальність такою, якою вона є. Так легко дивитись на світ крізь призму екранів. Всередині соцмереж можна навіть обирати, якою вона буде: сумною, веселою, трагічною, несправедливою. Кожен може бути жертвою, кожен може бути спасителем, кожен може бути «таким унікальним», що навіть змусить себе повірити в це», – розмірковує, підіймаючи очі на колесо огляду. Разом із тим, коли знайомимося з Юліановою сестрою Боженою (благословенне ім’я, правда?), розуміємо, що вона переважує брата: газлайтерка найвищого ґатунку… Тож, певно, герой відіграється на інших, відпрацьовує подібну поведінкову модель… «Гіркота у шлунку підступала до горла. Він подивився їй в очі. За все своє життя він не пам’ятає, коли останній раз чув від сестри заохочення. Йому здавалось, що вона ненавидить його та все, що він робив. Все, чим він був». Безліч разів Юліан переконував себе опиратися, навіть репетирував перед люстром, але при зустрічі з Боженою відразу капітулював, малів, піддавався, підтверджував власну нікчемність. Далі випадає нагода зрозуміти і джерела Боженового аб’юзу. Ненависть сестри стає імпульсом для Юліана ненавидіти всіх і все. А ще потайки спонукає героя спалити рукопис. Вияв садомазохізму: створити і знищити. «Я його створив, я його і знищую. Повна влада», – пояснює свій вчинок. Усе непроговорене, незриме, потайне виймає з Юліана загадкова дівчина на ймення Коронація: «Все, на що я здатен, – це критикувати інших, поїдати їх впевненість, щоб моя гідність мала з чого створювати своє тіло. Вона гнила та тхне всіма цинічними словами, що колись злетіли з моїх вуст. Вона говорить брехнями, у які я навчився вірити, вона липка, наче моя заздрість тим людям, що мають право бути собою». Юліан не лише артикулює травматичне, а й переживає катарсис. Щоправда, питання до авторки: чому 20-річний юнак називається чоловіком? Разом із тим у тексті порушується важлива проблема внутрішньої трансформації людини, проілюстровано шлях усвідомлення й вивільнення. Чого лише важить автограф на примірнику Юліанової книги Божені…
Цілком логічно, що більшість текстів, уміщених у колективному романі-печворку, – прозові, однак подибуємо й поетичні форми, зокрема «Некоронована» Галини Філонюк. Попри баладність, твір прикметний конкретною топонімікою: «Синьоока моя Острожчино, краю милий лісів, фортець, / Я залишусь з тобою в слові, офірую тобі вінець / Знань і мудрості, книг, рукописів, споконвічного Бога суть…». Важко оцінювати поетичні тексти нарівні з прозовими за критерієм «відповідність концепції»: у випадку «Некоронованої» тут радше про художність і сюжет, які, безперечно, вражають. В оповідання Михайла Розанова «Свідомості поклик буття» вбудовано вірші. Між іншим, означений твір добре дається для розщеплення на цитати як сентенції екзистенційного штибу, що можуть претендувати на роль афоризмів: «Найбільшим вироком у житті є непотрібність»; «Лише прямуючи проти течії, ми здатні припливти до її джерела»; «Без Свободи не існує самоідентичності, як і не знайти правдивого Щастя без почуття волі». Загалом же оповідання суголосне старозавітному сюжету про творення світу, космогонічній міфології. Перехід від Хаосу до Космосу, від Порожнечі до Світу, від Пітьми до Світла: «Альфа-звук… На початку пролунало Слово, від Якого здригнулась кромішня пітьма. За межею простору та часу так ніжний подих не зрівняльної сили нестримного вітру миттєвим вихором проникає до щойно зародженого розуму та відчуттів, а виринаючи спалахом з-серед гуркітливого вогню, різко розсіює морок довкола. За мить серед безкрайої темряви просторів надпотужно спалахнуло Світло». Прозираємо спільне з науковою фантастикою. Той, Хто створив цей Всесвіт, перегукується з творцем світу мистецтва. Обидва – деміурги. Банально, проте факт, який не втомлююся повторювати знову і знову. Надто коли добачаю відголоси в текстах, зокрема, від М. Розанова: «<…> народившись, ми призначені змінити світ довкола!». Оповита Любов’ю і Свободою, людина здатна на все. Останнє речення тексту й фінальне речення роману головного героя Даніеля звучить як афірмація: «Коли Любиш – усе можливо!». В оповіданні Вікторії Погорілої «Софіївка» композиційним компонентом так само постає поезія.
У багатьох текстах сон слугує художнім прийомом та епізодом. Так, в оповіданні Олени Мікули «Врятована душа» художньо оприявлене сновидіння, в якому героїня бачить гадюку (семантика провокує тривожність і персонажки, й реципієнтів). Тут і про вимушено окрадену жіночність («Кутики очей опустилися, а зморшки порізали шкіру навколо них»), і про вади освітньої системи, яка, здається, навмисно знищує гуманне, вільнолюбне, креативне. Сновидіння тут не так вияв несвідомого, фіксатор думок, почуттів, бажань, емоційного стану, як своєрідна преамбула до близького прийдешнього. Образ гадюки набуває конкретного, персоніфікованого, реалістичного виразу. Хоча в ході сюжету розуміємо, що сновидіння підсвічують і несвідоме, більше того, переплітаються з містичним. О. Мікула підкреслює, що втрата індивідуальності, сродності, свободи рівноцінна втраті голосу: «тільки думаєш, а сказати не можеш».
Багато творів «чіпляють» уже назвами: «Коли слова знову мають значення» (Ніна Райз), «Сповідь вампіра» (Тетяна Шаповал), «Життя триває» (Валентина Турчин), «Паперовий метелик» (Ангеліна Александренко), «За зеленим полум’ям» (Іванна Тараданова), «Ненароджена» (Аліна Сухарєва), «Червона лінія» (Two_V), «Зоряний час ящірки» (Алла Пахарь) тощо. Так, у «Ненародженій» головна героїня вражає незвичним іменем «Аніла», але шокує згадка авторки про мультфільм «Маша й Ведмідь». Аніла полюбляє лате з лавандовим сиропом, на відміну від більшості героїв і героїнь колективного проєкту пише не роман, а поезії, щоправда, оповідання теж заплановане й саме воно однойменне з назвою твору Аліни Сухарєвої. Оригінальне пояснення назви оповідання: «Це творче дитя нашої героїні, своєрідне оповідання про талановиту особу, яка не може знайти та відчути своє справжнє покликання в цьому світі, а тому вважається ненародженою, адже віднайти себе для неї прирівнюється до миті початку життя». Вочевидь, це не лише про персонажку Аніли, а і про Анілу теж. Перфекціоністка, вона, здається, навмисно затягує-розтягує творчий процес, ніби гумку. Має псевдонім «AVERUS», тож Коронація, яка приходить до Аніли, позиціонує себе вірою.
Назва твору Світлани Молчан є алюзією на послання Тараса Шевченка «І мертвим, і живим, і ненарожденним…», – «Обніміться ж, брати мої!». Більше того, це мандрівка в минувшину, адже попереду фіксовано дату й місце – 1846-й, Київ. Назва не випадкова, позаяк головним героєм є Тарас Шевченко, згадані Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров, Василь Білозерський. Для Т. Шевченка має місце подорож у майбутнє – до письменницького братства ХХІ століття. Помахом авторської руки Тарас Григорович трансформується відповідно до модних тенденцій та дрескоду сьогодення, стрічає на фінальній церемонії конкурсу Лесю Україну й Ольгу Кобилянську (елементи фантастики). Так схрещуються часові виміри, долаються кордони між дійсністю й видінням. І українська література постає єдиним спільним контекстом.
Постать Шевченка згадана і в оповіданні «Шлях крізь час» авторства Мавки Клеванської (Ірини Громик), проте головним героєм постає Іван Якович Франко. Вчитель-провідник, мудрість, працьовитість і волелюбність, сильний дух і віра, уважність і чуйність, вимогливість і справедливість – своєрідні маркери, які характеризують Франкову особистість у рецепції Мавки Клеванської. Авторка взялася за реалізацію однієї з трьох стратегій, прописаних у концепції, – презентувати письменника-класика і його рецепцію сучасної літератури. Так, І. Франка сколихує «несамовитий вихор різноманітних відчуттів» – від захоплення до нерозуміння, критики та рекомендацій. Силою уяви Мавка Клеванська не лише заглиблюється у внутрішній світ Каменяра української літератури, а й вибудовує діалоги між письменниками-класиками на урочистостях у Мистецькому арсеналі. Наприкінці оповідання подано виступ І. Франка, де він від власного творчого досвіду переходить до напутнього слова, яке звучить мов заповіт: «<…> ніколи не зупинятися на півкроці. Адже кожен українець лишається українцем, якщо в ньому ще з утроби матері закладена любов до мови, до рідної землі. Любов до українського слова, пісні, казки, історії. Я закликаю вас берегти нашу країну!».
Щодо подальших мандрів між епохами та генераціями, то Ірина Шашкова-Журавель у тексті «Вибратись із прірви» відроджує Всеволода Нестайка. Віта Лужецька подібно до Світлани Молчан вертається аж у ХІХ століття (листопад 1872-го), змальовує Полтаву, Панаса Мирного, який міркує про головного героя свого роману – Чіпку Варениченка. Згідно зі сюжетом до Панаса Мирного з’являється Коронація, аби запросити письменника-класика в якості члена журі літературного конкурсу. Таким чином, мають місце два хронотопи: Полтава 1872-го і сучасний Київ.
Дехто, як вищезгадана Тетяна Шпак, презентує кілька авторських текстів: приміром, Лана Краска аж три: «Ася та Коронація», «Критик і Коронація», «Симоненко та Коронація».
Кортить бодай реченням зафіксувати згадку про той чи той твір. «Минула п’ятниця п’янко пахла кавою і літературою» («Зоряний час ящірки» Алли Пахарь у стилі фентезі). «У той момент Євген вловив ледь чутний запах яблук і кориці, якими пахла Коронація» («Як і годиться автору» Вікторії Бурої-Чеботарь). «Полум’я танцювало на краєчку сріблястої запальнички у вигляді книжки» («Роман» Лани Посолонь). Текст Анні Ксандр «Доля зовсім близько» стартує мотиваційним за своєю суттю, афористичним епіграфом: «Мрієш, але боїшся рухатися вперед… / Маєш крила, але боїшся злетіти у небесну блакить… / Чесність як твоя чеснота, але для світу – завада… / Бачиш забагато, але тебе змушують бути сліпим… / Щодня ми постаємо перед вибором, але не завжди обираємо правильно. / Важливо не схибити, аби не віддати свою долю в чужі руки…». Оповідання Юлії Тарадай «Перлина» перегукується зі стилем О. Генрі: «У вихідні, глибокої осені, коли тепле й сонячне бабине літо змінили капосні зливи з холодними вітрами, до мене прийшла Королева температури номер тридцять дев’ять» (асоціація з новелою «Останній листок»). Окрім Королеви температури, задіяна пані Рутина.
Більшість антропонімів і топонімів свідчать про український контекст, але є кілька, що за його межами. Приміром, «Життєвий шлях серед тіней» Шенни Кахрет, де згадано Нью-Йорк, Лос-Анджелес, Чикаго, Лос-Мочіс, Маямі. Головна героїня – Карла Маркес, мексиканка, успішна модель. Тут про повернення до своїх коренів у прямому та переносному сенсах, сміливість не втратитися: «справжній успіх – це не вічно молоде обличчя на обкладинці журналу, а здатність знайти себе після того, як цей світ відкине тебе».
Як і належить, завершальним компонентом колективного роману-печворку є епілог, писаний Сергієм Батурою («Прозріння»). Здається, тут руйнується концепція літературного конкурсу щодо визначення найкращих текстів. Ініціатором таких метаморфоз є Юрій Логуш. Хтозна, можливо, художня візія координатора проєкту пана Сергія стане імпульсом організаторам до певних змін… Хай навіть в епілозі має місце розмивання кордонів між світами – реальним і сновидінь… Зрештою, епілог не є остаточною крапкою. Лишається дещо непроговорене, але таке, що спонукає до нових ідей та проєктів. Та й «Коронація слова», яка у версії колективного роману-печворку збирає письменників-сучасників і класиків, дивним чином нагадує фінальні церемонії колективних проєктів, координатором яких є Сергій Батура. Активно залучаючи потенційних (спів)авторів, куруючи спільний процес, пан Сергій чимось нагадує Коронацію… А може, то Коронація обрала собі новий аватар? Зрештою, перечитавши тексти понад 50 учасників, не маю права втратити віру в Диво…
Щодо зауважень і рекомендацій, то на початках побажаю всім причетним, зокрема координатору проєкту Сергію Батурі, перемоги в Міжнародному літературному конкурсі «Коронація слова», а вже потім пораджу залучити фахові коректуру й редагування. Адже всі тексти, вміщені в колективному романі-печворку, цікаві й варті уваги, тож мають відповідати всім критеріям якісного художнього письма. Аби ніхто не здогадався, хто майстер слова, а хто початківець.
Ганна Клименко-Синьоок,
кандидатка філологічних наук,
доцентка кафедри української літератури та компаративістики
Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького,
поетка, перекладачка, критикиня,
членкиня НСПУ