СІМ ЗАПИТАНЬ І СІМ ВІДПОВІДЕЙ. БЛІЦ-ІНТЕРВ’Ю УЛГ
- Було повідомлено, що 22 січня 2026 року, у День Соборності України, в широкий прокат вийшов фільм “Вічник“ за мотивами твого роману. Його екранізація принесла тобі радість чи розчарування? Чи все в ньому зроблено так, як ти хотів?
– Я сповідую емпірику, тому в оцінках сутностей (у царині мистецтва тим більше) не послуговуюся категоричними протилежностями. Скажу: було трохи і одного і другого. І третього, четвертого… Мені давати рецепцію найважче, бо я автор книги, за мотивами якої знято довгостраждальний фільм. І тут ключове слово «за мотивами». На цьому наголошую у відповідях сотням глядачів-читачів, які пишуть мені після перегляду. Що побачили й недобачили, що чекали й не очікували, що відчули й не відчули, у що повірили і не дуже. Особисто мені (пам’ятаючи Тіні забутих предків) баглося більше органічності в етнографії, костюмах, мові. Більше вмотивованості в кінцівці, більше сенсових епізодів, глибшого розкриття природнього дару героя. Можливо, більше органічної містики. Звісно, неможливо втиснути в дві години екранного часу неймовірну історію дивовижного чоловіка протяжністю в 104 роки. У візуалізації своя метафорична система, своя образна динаміка. Власне, відтепер будуть два «Вічники»: книга і фільм, зі своїми версіями та авторськими потенціалами. Скажу одне: це подія в культурному житті України. Та й за цієї доби. Відгуків за тиждень прокату дуже рясно, і майже всі захоплюючі. Бо це наше, сокровенне, дражливе, дуже на часі. Історія українця на столітньому полі боротьби, як зауважив свого часу блаженної пам’яті Євген Сверстюк. До речі, роман він назвав «книгою сторіччя». Тепер, після фільму, той, хто не читав його, береться за книгу, а хто не читав, хоче перечитати. Окремо хочу відзначити неймовірну роботу оператора і використання вперше в українському кіно фінської системи «повного занурення». Не просто до мурашок, а справді наче комахи в тебе на руці, змії повзають поряд, вовк треться об коліна, а гірський потік протікає через тебе. Адже один із головних героїв тут – Природа.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
- Чи ти брав участь (консультував) у написанні сценарію фільму, у зйомках?
– Ні. Відписуючи права на фільм, застережив, що жодної участі в цьому не братиму. Я кіноман, але не кіношник. Я людина літературних текстів, слів на папері. І за це готовий відповідати своїми книгами. А вони відповідатимуть своїм фільмом. Тому надав їм усі права на власну інтерпретацію. Навіть дозволив поміняти назву, правда, цим не скористалися, бо ця назва вже культова. Мені добре відомо, що більшість фільмів не «дотягує» до літературного першоджерела. Хоча й трапляються щасливі винятки, коли кіно затіняє книгу: «Хрещений батько», «Втеча з Шоушенка», «Зелена миля», «Одного разу в Америці», «Володар перснів», «Список Шиндлера», ті ж українські «Тіні…» Тому я щиро побажав їм успіху, адже взялися за таку непросту роботу. Три роки безнастанних зйомок у різних регіонах України… Головне, що автори фільму не злегковажили ні часом, ні добором фахівців, ні ресурсами. І тепер маємо ще одне добре кіно. Воно здобуде безліч прихильників, хоча знайдуться й дорікачі та скептики. Але ж це нормально в мистецькому (та ще й українському) світі.
- Відкрий нарешті таємницю: дід Андрій Ворон – реальна особа, чи цей персонаж повністю/частково придуманий тобою?
– Таємниця в тому, що таємне породжує найбільшу інтригу, а приховане цікавіше, ніж явне (за Сковородою). В історії Андрія Ворона чимало неймовірного, незбагненного, чудотворного. Звісно, це реальна людина, чоловік великого обдарування, потужного духу і дивовижної долі. Гьоте сказав: найбільший талант – це вміння творити долю. Це про таких як він. Але якби я описав його планиду в документальному, хронологічному жанрі, це не мало б такого шаленого читацького прийняття і розголосу. Доля і вчення цього карпатського сократа одягнута в художні шати, підсилена образами, підсвічена метафорами, увиразнена підтекстами, оздоблена живою лексикою. Мені цікава не біографія, а історія розвитку душі, не документ, а жива тканина буття. Коли людина довіряє собі, своїй дорозі, своєму життю. Наповнює собою свій часопростір. Таким я зустрів, таким зрозумів, таким хотів бачити цього чоловіка. Таким відтворив у письмі.
- Українська літературна попса – «во благо» (бо ж українська) чи на шкоду для літератури і для читача?
– Я достеменно не знаю, що це таке. Але знаю, що писати треба так, щоб це читалося. І не тільки літературознавцями та журі високих премій. У мене купа (і досить високих) премій, але головною вважаю премію від Бога Слова – читачів. Їх стільки по цілому світу, що самого часом приголомшує… Навіщо суворо поділяти літературу на попсу, екшн, масову, елітарну, розважальну, інтелектуальну, примітивну, високодуховну. Чому ми не обурюємося, що в крамницях стільки різного хліба, сиру, горілки, а на вулицях стільки різних авто? Тому, що людські смаки, запити і рівні дуже різні. Якщо книги виживають на дикому ринку укрсучліту, то й добре. І авторові, і читачеві, і економіці. Гривня, затрачена на книжку, – найкращий аргумент її потрібності.
- Ти – автор вражаючої кількості книжок (у Вікіпедії написано, що 39). Твої книжки виходять щорічно, а іноді й по дві-три на рік. Поділись досвідом: як ти працюєш? Як організовуєш свій робочий день, щоб писати так багато?
– Ніяк не організовую, бо для мене це не індустрія, а «сродна праця», самовираження, хобі, спосіб життя і, можливо, форма служіння світові, людям, Богові, родині. Герої моїх книг у різний спосіб теж приходили до цього. Завдяки читачам (продажам великих накладів) я вже досить давно можу дозволити собі не займатися іншим, крім писання. І це не просто продукування текстів, це – висхідний путь протягом десятиліть до Стилю. Від літер до слів, від слів – до рядків, від рядків – до історій, від історій – до сенсів. Від записів, прописів, переписувань, списувань – до письма. Так, мені пишеться, як дихається, як живеться, як мислиться.
- Крім того, що ти – письменник, журналіст (у минулому) і видавець, ти – ще й філософ. Принаймні, так тебе нерідко представляють. Як філософ, розшифруй Сократове «Пізнай себе, і ти пізнаєш весь світ».
– Сократ, звичайно, мудрагель, хоч і сумнівного морального поличчя. Ще й закінчити так: напроситися на зовсім не обов’язкову смерть. Мені більше імпонує наш любомудр (філософія – чуже слово) Григорій Сковорода. Він казав: шукаєш себе – знаходиш Бога; шукаєш Бога – знаходиш себе. Це вища форма любомудрія, яке полягає у пошуку душі свого Дому. Чим, власне, ми все життя і займаємось. Явно чи приховано.
- Маркес колись, відповідаючи на запитання журналіста про те, який свій роман він вважає найкращим, відповів: той, який нині пишеться. А який свій роман ти вважаєш найкращим? І чому?
– Це дуже інтимне запитання, і його мені ставлять часто. Зазвичай намагаюся зісковзнути, відповідаючи запитанням: а ви котру свою дитину любите найбільше? Але чому б не спробувати відповісти. Бодай самому собі. Я не перечитую своїх книг, тільки одну час від часу беру до рук. Аби перевести дух, вирівняти настрій, вдихнути свіжості. Це – роман «Мафтей. Книга, написана сухим пером». Мабуть, у неї я вклав найбільше знань про світ, про людей, про Бога, про Слово.
Розпитував Михайло Сидоржевський