Іван Павлович Іов (02.10.1948 – 04.02.2001) – український поет, письменник, журналіст, перекладач, філософ. Член Спілки журналістів та член Спілки письменників України. Лауреат Хмельницької обласної літературної премії ім. Володимира Булаєнка, премії «За подвижництво у державотворенні» ім. Якова Гальчевського, Хмельницької міської премії ім. Богдана Хмельницького. За видатні заслуги в галузі літератури правління Міжнародного дослідного інституту включило ім’я І.П. Іова до Міжнародного довідника «Людина року – 2000», що видається Американським біографічним інститутом, у 2001 році його нагороджено «Золотою американською медаллю Честі».
Світ тримається на плечах Атлантів: сильних, мужніх, неперевершених. Серед них – він, Іван Іов, людина доброти й любові, правдивості та стійкості. Сьогодні таких годі й шукати – «не той тепер Миргород, Хорол-річка не та…»
У нашому земному житті він би не виділяв свій день народження, як щось особливе, святкове. Але рідних, друзів запросив би в гості, за один стіл, багатий наїдками, винами, солодощами.
В іншому його світі він збереться з Іванами (а їх там ой як багато), і будуть дивитися з небес на наше прису́мнене сьогоднішнє буття… Тому й зірки не дуже яскраві в ці дні, бо всю світлість віддають нам, хто продовжує йти земною стежиною, наповнюючись силою пам’яті…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Що ми знаємо про Івана Іова? Люди з літературно-мистецького кола скажуть: поет-авангардист, тобто не такий, як усі поети. Люди, далекі від літератури, змовчать, знизуючи плечима: може, монах, або якийсь святий, або вчений…
За енну кількість років уже без Іова керівна верхівка письменства таки недостатньо зробила для голоснішого звучання його імені. Він відкривав нам світ по-особливому, по-новому, щоб цей світ був нам і другом, і порадником. Дехто з нас того голосу як не чув, так і не чує. Але, слава Богу, і дружина, і знайомі цінували його творчість, поважали його, як людину, як товариша, доброго, порядного, безкорисливого. Та й немалий ужинок за життя – десять збірок: «Стяг золотої гілки», «Світло рідної хати», «Книга перша», «Рукопис», «Чернетка», «Каліграфія», «Періодична система слів», «Великдень долі», «Невибране», «Словопис»; іще п’ять книжок побачили світ після земного життя поета: «Мене вам дав Господь», «Віск іксів», «Вічністю живемо», «Любіть мене врожаєм і землею», «Вибране». Це – цілий всесвіт думок, мрій, бажань, боротьби.
А розпочався шлях Івана з села Кам’янка Апостолівського району на Дніпропетровщині 2 жовтня 1948 року. Козацька кров текла в його жилах з діда-прадіда, бо предки жили в запорозькому зимівнику Грушівка, в якому в 1680 році помер славний кошовий отаман Іван Сірко (На жаль, сьогодні Грушівка «збирає груші» на дні Каховського моря, а Іванко – «засвічує зірки» в бездонних небесах…).
Тяжко прийшлося родині виживати: семеро діток, найменший Іван так і не зазнав батьківської любові, бо ще був зовсім маленьким, коли помер тато. А трохи згодом доля повела хлопчину до міста Станіславів, де мешкала його старша сестра, вона й взяла на виховання дитину. Роки навчання в галицькому місті загартували хлопця, збагатили його внутрішній світ. Роботи не боявся, бо ще з малих літ був привчений до праці, до чесності, до справедливості. Пройшовши важкі дитячі стежини, Іван болісно сприймав зверхність, обман, блюзнірство. Іскри чистоти правди загорілися в його сердечку ще в юному віці, коли почав пробувати віршувати. Захоплення поезією почалося ще зі школи. Михайло Чхан, колишній випускник Кам’янської середньої школи, посприяв, щоб старшокласник Іван Іов поїхав на республіканський семінар поетів-початківців у Києві. Найбільше юному поету запам’яталася зустріч з Павлом Тичиною.
З 1966 року, коли в журналі «Піонерія» було надруковано вірш Івана, «народився» Іов-поет. Ця магія віршування не залишала його вже ні на хвильку: навіть під час служби в армії відвідував літературну студію при Ужгородському університеті.
Після звільнення в запас бажання навчатися привело його в місто над Смотричем – Кам’янець-Подільський, в педагогічний інститут на філологічний факультет, який закінчив у 1974 році.
Хмельниччина не тільки дала йому вищу освіту, а й подарувала любов та одруження з чарівною Валентиною, друзів, пульсуюче натхнення до творчості, яке перетворилося у творчі задуми – і народилися книги. Хмельниччина гартувала його як журналіста: працював у районних газетах (Городок, Ярмолинці). Хмельниччина окрилила його як педагога – був учителем української мови та літератури (а в чуйному ставленні до дітей його можна порівняти хіба що з Василем Сухомлинським).
Майже рік пропрацював Іов журналістом на Київщині, у Борисполі. Сторінки «Трудової слави» він показував по-новому: цікаві теми історичної давнини, будні і досягнення людини праці, відкриття нових імен трудівників. І саме в Борисполі він підготував до друку першу книгу «Стяг золотої гілки» з передмовою Івана Драча. Тому «поетичне благословення» Іов одержав саме в Борисполі. Можливо, ця «золота гілочка» і стала його талісманом-оберегом.
Бориспільське товариство прийняло Івана тепло. Відвідуючи родини, підприємства, журналіст познайомився з багатьма людьми. Вони його сприймали як давнього друга, порадника і цікавого співрозмовника. Глибоко в серце і душу увійшли розлогі луки Придніпров’я з його старовинними селами, бані Покровської церкви Івана Сулими, мовчазні кручі Дніпра, історичні знахідки про відомих людей (Тарас Шевченко, Микола Рєпнін, Павло Чубинський, Микола Лисенко, Павло Тичина…).
Живучи на Хмельниччині, постійно підтримував зв’язок з Борисполем: надсилав свої книги, інколи навідувався. Ці зустрічі залишили світлий спомин – Іван любив спілкування, сміх, приємні спогади.
З 1989 року проживав і творчо працював у місті Хмельницькому, редагував місячний вісник «Позиція». Трохи більше десяти років ще буде палахкотіти його серце творчістю, задумами, філософськими ідеями, романтичними строфами і жагою все встигнути… Просто писати – це не для нього, він ловив відблиски кожної літери, складаючи їх за кольорами, щоб вийшов узор, як чарівна квіточка в калейдоскопі (пам’ятаєте з дитинства?). Така «гра слів» згодом набула певного сенсу, значимості, певної «моди». Але будь-кому це було не під силу. Дивишся – просто, навіть усміхаєшся, а спробувати так – дзуськи! В отакій «грі слів» він «подружився» з паліндромами, і з часом став майстром паліндромів. На сьогодні в нашій країні він – один із найкращих паліндромістів світового рівня. Це – геніально! Якби давали за це звання! (Як в шахах: майстер спорту…) А тут: майстер паліндромів! Може, колись так і буде. Окремо хочеться «зачерпнути» багатство його метафоричності. В Михайла Стельмаха метафори світлі, як весна, як сонце, і плавають в ріці-літературі, милують око, збагачують душу, окрилюють, а в Івана Іова вони – як осінь, як вітер, як сльоза – пірнають до самого морського дна, милуються підводними казковостями, заглядають у кожну мушлю, пропливають між коралами – і виринають, вдихнувши повітря і вмившись сонячними променями. Водночас – це і глибина, і краса, і неповторність!
Його можна сміливо називати поетичним імпровізатором, бо те, що вчора було відкриттям – сьогодні йому ставало звичним, простим, а він, як справжній майстер, шукав свої діаманти в буквах, звуках, знаках, навіть назві. В таких пошуках поет «підбивав свої поетичні підківки» не простим металом, а золотом, і в результаті – слова «переливалися» при читанні, а сам твір «народжувався» заново, як Венера з піни… І читач (розумний читач) вже не знає, де «найсолодше», найінтригуючіше місце в джерельно-досконалому творі!.. Звичайно, такі творіння – шедеври, а їхній творець – Справжній Майстер!
В останній рік земного життя друзі, знайомі ледь його впізнавали: з кремезного красеня безжальна хвороба висмоктала всю міць його жил, чистоту грайливості його звуків-слів, заглушила асонанси, алітерації пульсуючого ритму, перетворила його на зневіреного, змарнілого пілігрима, точніше, на безутішного короля ліра, який вже знав фінал історії…
Сльози болю й безвиході допікали найбільше його другій половинці – дружині Валентині, яка збирала всі розірвані нерви в один пучок, і ледь стримувала себе, щоб той пучечок не розв’язався… Кажуть, що кожен з нас має кілька життів, і вже кимось був… Іван Іов колись, певно, був зимовим місяцем лютим, бо саме лютий на своєму білосніжному коні, такому гарному і чисто кришталевому, як Іванова совість і правда, примчав четвертого числа 2001 року – і повіз в далекі-далекі світи, повіз Івана легенько, як свого брата, товариша… Там, в тих снігах, йому буде добре, холод не страшний, недруги не нав’язливі, друзі не зрадливі… Він пише там єством свого духу, силою своєї віри і світлістю пам’яті дорогих йому людей… Небесний корабель пливе рівно серед хвиль паліндромів… прямісінько в сад сузір’я Великої Ведмедиці, де знаходиться Ключ до розуміння Всесвіту…
Вже минуло більше тридцяти років з того дня, як в Хмельницькому Будинку освіти я вперше побачила Івана Іова, почула його голос, «закохалася» в його усмішку і козацькі вуса. Він нагадував мені тоді велетня-атланта. Мова його була спокійна, неголосна, тому жіночій аудиторії подобалась. Але більшість «курсантів-учителів» щодня добиралися додому, тож на останній парі часто поглядали на годинники: треба і купити щось поїсти, і встигнути на «свій» останній автобус. Тому слова лектора якось до них і «не долітали». Та це йому не заважало, він спокійно продовжував говорити про літературні течії, жанри, називав письменників, цитував напам’ять.
А я – не поспішала нікуди, бо їхати далеко, автобуса з районного центру в село нема (поселили в профспілковий готель) – можна і слухати, і розглядати: одягнений в шкіряну куртку, темний костюм, в руці – папка…
Як тоді хотілося познайомитися з Іовим ближче, поділитися своїми творчими спробами в літературі – та щось стримувало, якась сором’язливість: він – відомий поет, величина, а я – слухач курсів підвищення кваліфікації учителів. Не вистачило сміливості, а – жаль!.. Інколи колесо життя ми розкручуємо, радіємо, а потім лишаємо – і воно крутиться само. Та з часом його рух повільнішає, зупиняється, і нема поруч нікого, щоб його знову крутанути! Буває… Хоча… і не завжди так. Довелося побувати і в Івано-Франківську, де навчався Іван Іов, і в Борисполі, де працював у газеті – його ще досі пам’ятають, і спогади – світлі й теплі.
Мою галерею творчості, так вийшло, осявають Івани, і їх немало – вони і в цих світах, і – в інших – лицарі земні і неба протуберанці…
Може, й пише ще хтось у нас в Україні таким стилем, як писав Іов, але те, що Іван Іов – геній, особлива, творча натура, яскрава індивідуальність, неперевершений «гравець слів» («дорослий вундеркінд»), специфічний, глибоко-ексцентричний філософ з великим добрим серцем і товариською вдачею, це, без сумніву, так!
Талановитий, неординарний, харизматичний Іван Іов «прагнув Всесвіт одягнути в слово». Він залишив нам золотий скарб творчості: паліндроми, акровірші, загадки-ребуси, сонети, балади і пісні…
«Майстерня слів» Поета завжди відкрита. Заходьте, «занурюйтесь» «ув очі слів, у їхні світлі і вродливі лиця», учіться «бачити словами», пийте воду «із солодких криниць!..», вимовляйте «сонячні літери вголос»…
Читаючи його твори, вирівнюєшся до зірок, до чистоти простору і величі духу – як в нього – духу Титана-Атланта!
4 лютого минає 25 років – як завершив земне життя Іван Іов.
Подаруймо краплину своєї шани МАЙСТРУ СЛОВА!