Напередодні дня народження письменника-комбатанта Бориса Гуменюка (30 січня 1965) в Національному музеї літератури України відбулася презентація нової книжки поета «Четверта хвиля. Вірші з війни» (2025).
Доброволець російсько-української війни 2014‒2026 рр Борис Гуменюк, позивний «Кармелюк», від грудня 2022 року має статус зниклого безвісти. Він – автор низки прозових творів [«Лук’янівка (2005), «Острів» (2007), «Та, що прибула з неба» (2009)], збірок есеїв та поезії [«Блокпост» (2016), «100 новел про війну» (2018)]. Найвідомішою книгою Бориса Гуменюка стала збірка «Вірші з війни» 2014 року, у якій він правдиво відобразив жахи російсько-української війни на сході України, у якій поділився своїми думками і почуттями. На цю війну він прямо з Майдану разом із побратимами подався добровольцем.
Збірка «Четверта хвиля. Вірші з війни» Бориса Гуменюка побачила світ у видавництві «Богдан» за сприяння Українського інституту книги. В оформленні обкладинки книжки використано картину Бориса Гуменюка «Вежа Донецького аеропорту», 2020 р. Олія на ДСП з колекції Національного музею літератури України. У вкладці – кольорові репродукції малярських робіт Гуменюка, які в короткому нарисі прокоментувала молода мистецтвознавиця Стефанія Андрусяк
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Редактор видання 2025 року Іван Андрусяк зазначає: «Рукопис цієї книжки Борис Гуменюк уклав у лютому 2022 року, буквально за кілька днів до початку чергової гострої фази кількасотлітньої російсько-української війни. 22–23 лютого ми з Сергієм Пантюком гостювали в Бориса у селі Войтове на Київщині й зокрема обговорювали концепцію книжки, варіанти її видання і назву, яка Борисові поки що «не знаходилася». Я запропонував назвати книжку «Заповіт» ‒ за найвідомішим віршем. То була відверто нерозумна пропозиція, проте Борис чомусь на неї пристав, принаймні як на «робочий варіант». Та вже 24 лютого поет удруге пішов добровольцем на війну…‒ а файл із назвою «Заповіт» чекав свого часу в моєму ноутбуку. Борис Гуменюк звільняв від ворога Київщину, відтак воював під Бахмутом і 28 грудня 2022 року пропав безвісти на позиції в околицях Кліщіївки. Зараз, коли дійшло до видання цієї книжки, ми не могли залишити назву «Заповіт» ‒ це б означало змиритися з тим, що Бориса більше немає. Однак ми, рідні й друзі поета, певні, що він живий і неодмінно повернеться додому. Тому я взяв на себе сміливість назвати цю книжку «Четверта хвиля» ‒ виходячи з самої авторської концепції. Адже «Вірші з війни» писалися Борисові трьома «хвилями» ‒ і саме таку назву він дав розділам, що містять тексти 2014–2019 років; а вірші 2020 – 2021 років склали, відповідно, «четверту хвилю». Із віршів, які приходили Борисові 2022-го року, вже під час так званого «повномасштабного вторгнення», я вибрав лише ті, які сам поет опублікував на своїй фейсбук-сторінці ‒ отже, вважав їх вартими оприлюднення. Об’єктивно вони вже є початком «п’ятої хвилі» «Віршів з війни» ‒ тому в цій книжці подаємо їх додатком у хронологічному порядку ‒ з вірою в те, що, повернувшись додому, автор сам укладе з них і новіших творів наступну книжку».
У передмові до збірки літературознавець у лавах ЗСУ Богдан Пастух поставив Слово Бориса Гуменюка в один ряд із творчістю Тараса Шевченка і Василя Стуса: «Шевченко ‒ Стус ‒ Гуменюк… Борис Гуменюк же зробив те, що не під силу зробити тільки з потуг фантазії. Він свій безпосередній емпіричний досвід війни спробував показати у двох інтересних проєкціях класичного традиціоналізму та модерної форми його поезії. Наче в одному творі ми чуємо крики нації, що формується на порогах екзистенційного болю (виразна тема Тараса Шевченка), і оновлений, модернізований стиль, який запропонував Василь Стус. У Бориса ми бачимо делікатний синтез речитативу давніх кобзарів, що сліпо блукали степом і розливали між людей свій засяжний монолог із совістю та предками, з одного боку, із модерними верлібровими формами сучасної поезії ‒ з іншого. І в цьому своєрідному контрапункті смислів та форм народжується нове, гаряче та сильне слово української Поезії».
Власне презентація розпочалася з перегляду відеозапису виступу Бориса Гуменюка в Національному музеї літератури України, де він читав свої вірші.
Потім слово брали друзі, побратими поета, літературознавці: Іван Андрусяк, Сергій Пантюк, Богдан Червак, Сергій Джердж, Катерина Борисенко, Віктор Нестерук, Тетяна Шептицька, Юлія Соколюк, Тетяна Чутченко.
Так, Богдан Червак наголосив на тому, що книжка «Четверта хвиля. Вірші з війни» Бориса Гуменюка безсумнівно варта Шевченківської премії. Ця премія присуджується тільки живим, але зниклий безвісти ‒ це не загиблий! Тому подання на премію буде готуватися за юридичної підтримки. Також Богдан Червак розповів про те, що бере участь у нарадах підрозділу, де служив Борис, і щоразу зібрання починається з ушанування полеглих побратимів, імена яких називає командир. Серед цих імен звучить й позивний «Кіндрат» Василя Кіндрацького. Під час російсько-української війни 2014 року «Кіндрат» добровольцем пішов на фронт захищати Батьківщину у складі батальйону ОУН, а загинув 28 травня 2015 року під час танкового обстрілу позиції українських бійців «Шахта» поблизу села Водяне під Донецьком. Василь Кіндрацький був другом Бориса Гуменюка, і Борис тяжко переживав цю втрату. Поет сам привіз тіло побратима з фронту спершу до Києва, а потім до Львова. І дорогою розмовляв із ним, прощався… Так ця остання розмова вилилася у символічний поетичний «парастас» за всіма, хто віддав життя за Україну:
Веземо «Кіндрата» додому
Скучив солдат за родиною
Геть стомився від тої войни
Приліг на задньому сидінні у нас за спинами
Так наче перепочити
Так наче спить…
Спи спокійно брате
Буду везти тебе до хати поволи
Щоб ще трохи набутися з тобою
Викурити цигарку
Перемовитися словом
Згадати
Помовчати…
Ще є час
І він нині твій…
Кожен із мовців згадував Бориса як поета і як людину. Сергій Пантюк згадав про солдатські будні на фронті й гіркі втрати. Борисів побратим прочитав останній вірш збірки, укладений поетом 20 грудня 2022 року, якраз перед своїм зникнення:
Тривалий час намагаюся з’ясувати куди йдуть хлопці
Чиї позивні раптово зникають з наших ефірів
А їхні речі на неприбраних ліжках довго ніхто не чіпає
Хіба на дев’ятий день побратими відсилають
Їхні камуфляжі й розгрузки вдовам чи матерям
Катерина Борисенко процитувала декілька жартів Бориса Гуменюка, якими він сипав під час спільних посиденьок на Витівці, яких так бракує тепер, наприклад: «Не варто їсти багато картоплі, бо картопля перетворює українця на білоруса!..»
Бард Віктор Нестерук пригадав, як Борис свого часу раптом подарував йому свою гітару. «Каже ‒ хочу, щоб була в тебе…» І прочитав присвячений Борисові вірш, у якому рефреном звучить знаменита Кармелюкова фраза «Ми вб’ємо їх усіх!»:
Він великий і трохи незграбний
Він добряк. А як треба ‒ то псих
Весь закоханий в слово і фарби
Він сказав ‒ ми вб’ємо їх усіх
На полотнах всі неба багряні
Німо соняхи в Космос кричать
Ми вб’ємо їх усіх ‒ в кожній рамі
ним засвідчено. Крапка. Печать.
У містах шаленіють сирени
Топче жита нікчемна орда
Ми вб’ємо їх усіх, псів скажених
Шкварить сива його борода
Ми вб’ємо їх усіх до останку
Не прощався. Взяв зброю, і в путь
Кровні вірші з війни наче танки
По поезії траками пруть (11.03.2024 р.)
Побратим Бориса Гуменюка Сергій Джердж пояснив природу позивного для воїна як форму своєрідного захисту: для того, щоб перехитрити стару з косою, яка прийде, наприклад, за бійцем Солодким, спитає його ім’я, а він скаже свій позивний – «Кислий». «Ти ‒ Сергій?» ‒ «Я ‒ Хабіб!». «Ти ‒ Борис?» ‒ «Я ‒ Кармелюк»…
Тетяна Шептицька зауважила, що для неї назва «Четверта хвиля» має глибший символізм: «Це не лише ці кілька хвиль написання текстів, а й кілька етапів опору українців російській навалі: протистояння в часи революції 1917/1921, потім боротьба вояків УПА , потім чин добровольців 2014, а згодом 2022. І Борис Гуменюк, воюючи вже у 21столітті, водночас є втіленням і всіх цих бійців 20 ст, що стали на боротьбу з одвічним злом. Але Борис ‒ це не лише про мілітарність, маскулінність, а й про дух самої української землі, як би це пафосно не звучало». Також наголосила на експресивності його художніх полотен, його відвазі як маляра, ‒ бо ж Борис Гуменюк не навчався живопису, але малював. «Він і мене навчив не боятися і пробувати». Тетяна Шептицька прочитала вірш Гуменюка «Малювання картини», своєрідний парафраз до вірша Жака Превера «Як намалювати птаха», але з національним колоритом:
…Вгорі – не шкодуйте синього
Синє – це завди глибина
В синьому бере свій початок життя…
Передній план насичте жовтим
Жовте врівноважить нам пейзаж –
Осіння нива Пшеничні поля Соняхи
Це так надихає…
Ніна Головченко зазначила, що творчість Бориса Гуменюка досліджують багато українських науковців: Богдан Пастух, Тарас Пастух, Юрій Ковалів, Сидір Кіраль, Галина Білик, Ярослав Поліщук, Олег Соловей та ін. Вони розглядають його вірші у контексті світової та української мілітарної літератури, аналізують жанрову природу творів – «наративний верлібр розмовною мовою» (за визначенням поета Василя Герасим’юка), поезію у прозі, есеї тощо. Аналізують архетип ліричного героя як пасіонарну особистість (Юрій Ковалів) та епічний журливий спокій як провідний патос творів Гуменюка, який, здається, знає про війну надто багато…
Спогади про Бориса Гуменюка і читання його віршів звучали в унісон головній думці кожного учасника презентації: повертайся, Борисе, повертайся живим!..
