* * *
Спонукані колискою надій,
Життям ідемо крок за кроком
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Уздовж суспільного потоку
На тлі емоцій і подій.
Обурюють невиваженість дій
Провладців, часом і жорстокість,
Зростання бідності й пороків,
Й не дивна — нездійсненність мрій.
Як зберегти при цьому силу духа,
Шляхетність і красу душі,
Коли серця спішать так глухо
Байдужістю до інших согрішить?
Нас на плаву трима надій колиска
І вічна віра, що удача близько.
Серпень 2019 р.
* * *
Світанок знову заморочить мозок,
Думки втечуть, здавалося, потрібні,
Робочі справи – вже не варті й гривні,
І не страшні уже чиїсь погрози.
Яскраве сонце з різкістю морозу
Засліпить сяйвом наші справи дрібні,
Немов спитає, чи вони потрібні
В житейській повсякденній прозі.
Думки небавом ніжність опрозорить,
І почуття замріяно поринуть,
Немов лелеки у небеснім клині,
У досі не осягнуті простори.
У прозі дня проміння стане віршем
І зробить так, щоб настрій не погіршав.
Березень 2018 р.
* * *
Немає ні натхнення, ні думок,
Емоцій вир безмовно відшумів,
Й не вистачає бур, і злив, і слів,
І кожний день – мов пройдений урок.
Втім, і раніш непевним був мій крок,
Я марно борсався у морі почуттів.
Лиш зрідка з горла виривався спів,
Й снага каралась сплетивом морок.
Ніщо ніяк не протече нікуди.
Збагнув: довкруг – великий час облуди.
Я опинивсь, мов давній паротяг,
В куті глухому й вирватись не можу.
Хіба лиш Бог, можливо, допоможе
Піднести у житті дерзання стяг.
27 травня 2017 р.
* * *
Коли керують нами почуття
І пристрасті духовно нас підносять,
Ми щастям проростаєм, мов колоссям
І сліпо вірим в райське майбуття.
Коли ж шляхи незвідані життя
Нам ставлять запитань нелегких стоси,
Не щастя вже – розумних рішень просим
У долі, щоб залагодить буття.
Бо селяві. На терезах життєвих
Нечасто розкладемо все як слід,
А хвилі щастя, навіть і миттєві,
В серцях надовго залишають слід.
Тож нам потрібні, мов у травні грози,
І палкість почуттів, й холодний розум.
2018 р.
* * *
Минає все: і радість, і незгоди,
Тепло стрічань і гіркота розлук,
Які єдна лиш серця дивний стук,
Що не підвладний вічним примхам моди.
Мене тепер вже не лякають броди,
Ні таємнича глибина наук.
Лиш мілина буття і плетива хапуг
Примушують шукать в житті обходи.
Незнаний шлях до дальшої мети
Куди простішим досі уявлявся,
Та замалим набутий досвід здався.
Та хіба ж можна стільки обійти,
Коли життя привчає пута рвати!
А нас роками вчили тільки брати.
* * *
Стовпи. Понад парканом ліхтарі,
Військова огорожа краєм міста…
Такий пейзаж – цілком звичайне місце,
Де ходять пішки лиш пролетарі…
Та й тротуар не завжди при дворі,
І вулиця зникає в передмісті.
Та, як ніде, таке повітря чисте,
Немов ясні листки в календарі.
І мов забув, що не в село потрапив.
Хоч зовні простір простягає лапи,
Старий паркан говорить не про мир.
Його ми всі позбутися не хочем.
Пейзаж набридлий намозолив очі
І злим думкам постав наперекір.
* * *
Легка хода. І в снах знайома постать.
Та промайнула маренням за ріг.
І знов зайду не через твій поріг,
Де й за літа позбутись мар непросто.
Невдач і мрій зазнав, здається, вдосталь,
Тягар турбот земних на плечі ліг.
Та серце часом б’ється, мов батіг:
Старі чуття ще не взяла короста.
Галоп років. А наче й не були,
Хоч сивиною скроні зацвіли.
Кохання жде чогось й пашить червоно.
У серці хто і що переважа,
Як в нім прощанням доля дзвонить,
А нездійсненність мріям заважа?
* * *
Іду селом. По-справжньому чужак.
А серце тьохка радісно і сумно.
Для мене рік майнув отут бездумно,
Хоч залишив повік у серці знак.
У молодості мислив, мов юнак,
І діяв, жив. як вітер нерозумний.
Та враз дівча влило кохання струмінь
В моє життя, і я палав, як мак.
Чекав і прагнув. Та не був готовий
Зв’язать життя назавжди із селом.
Й навік урвалась ниточка любові.
І ось я тут. Ну хто тепер впізнає
Й журбу відкине, наче помелом?..
Надіюсь. І зустрічних всіх вітаю.
* * *
У чергах, в побутовій суєті
Зумій не розмінятись на дрібниці,
Лиш з праці – невичерпної криниці –
Вичерпуючи істини святі.
Добро і зло – напрочуд непрості
У сплетиві стосунків, вчинків ницих.
І лиш змовкає совісті дзвіниця –
Руйнуються опори у житті.
Не збутися конфліктів, різних стресів,
Де вируча лиш витримка душі.
Та в труднощах суспільного процесу
Буденність звинуватить не спіши
І долю не кляни в дрібних невдачах.
Життя спита душі і рук віддачу.
* * *
Нам з Інтернету – масовий потік,
І стопрограмно кличе телевізор, –
Ми живемо в епох новому зрізі,
Коли здається часом рік, як вік.
А часом навпаки – минає рік
Неначе мить. Життєвий вир колізій
Ввергає нас в духовні й інші кризи,
І митям щастя зменшується лік.
О мите, зупинись! Дай відпочити
Думкам і серцю, щоб збагнуть ту мить,
Красу її і значення вловити,
Вдихнути глибше насолоду жить,
Аби натхнення й сил нових набути
Для часу, що в його ланцюг закуті.
* * *
І почуттів, і мрій зів’яле листя
Спада потроху з дерева життя.
Мабуть, не знав я щастя до пуття:
З перлин невдач зібрав тяжке намисто.
Хай не щастило ні в селі, ні в місті,
Та мрії кликали у краще майбуття,
Стрибали в амплітудах почуття,
Життя новим наповнювалось змістом…
Що не збулось – з роками менше жаль.
Мій оптимізм спадає, мов печаль,
Повільно так, щоб спокою паніти
Й здобуть життя продовження в дочках,
А не в скупих віршованих рядках,
І зір не пнуть в оманливі зеніти.
* * *
Шукати від проблем життя рятунку
Воно саме нас часом підбива.
Від роздумів хоч пухне голова,
Але проблеми не сховати в клунки.
Втекти від них, роздати в подарунки?
Та не дало життя такі права.
І дійсність у борні завжди права,
Без неї ж – як любов без поцілунків.
Не розв’язати вузол і простий,
Якщо за справу не бажаєш взятись.
Лиш праця розуму й душі завзята
Відкриє шлях до вірної мети.
Рятунку ж – не чекати ні від кого,
Як не знайшов, хоч трудної, дороги.