У Запорізькій обласній універсальній науковій бібліотеці відбулася презентація восьми книг запорізьких письменників, які побачили світ у кінці 2025 року.
Збірки видані у рамках реалізації «Програми забезпечення всебічного розвитку та функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя Запоріжжя на 2024–2030 роки» Запорізької міської ради.
«Відбірковий конкурс рукописів був проведений Департаментом культури і туризму Запорізької міської ради. На розгляд було подано 56 рукописів запорізьких письменників і аматорів-початківців. Твори різні — художні проза, документалістика, мемуари, поезія, фентезі. Для друку відібрали 11. Це поезії Карини Бойко, Любові Геньби, Вікторії Забави, Валентина Северинюка, Вікторії Сироватко, Лорини Тесленко, Наталії Ігнатьєвої, Володимира Слободяна. А ще – «Хроніки війни», «Абетка для дітей», «Читанка для дітей».
Воєнний час радикально змінює не лише соціальні та політичні реалії, а й саму природу художнього слова. Поезія стає формою негайного реагування на травматичний досвід, способом фіксації історичної миті й водночас інструментом духовного опору. У цьому контексті поезія Запорізького краю – прифронтового регіону – постає як особливий художній простір, у якому поєднуються екзистенційна напруга, історична пам’ять та національна стійкість.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Назва «І виживу, і вистою, і встою»- за однойменною збіркою Вікторї Забави з нескореного Гуляйполя – програмно окреслює домінантний мотив сучасної запорізької поезії воєнного часу – мотив стояння, внутрішнього й зовнішнього. Це не лише фізичне виживання в умовах постійної загрози, а й моральна непохитність, здатність зберігати людську гідність і творчу силу. Ліричний суб’єкт у цих текстах часто перебуває «на межі»: між життям і смертю, домом і руїною, мовчанням і криком:
Лише молюсь молитвою святою
І голосом спаплюжених віків.
І виживу…І вистою…І встою…
Хоч як би хто цього і не хотів!
Тема акцентує роль сучасної запорізької поезії у відображенні досвіду широкомасштабної війни, трагічності й водночас незламності українського народу. Назва, побудована на трикратній анафорі («виживу — вистою — встою»), задає пафос стійкості, який став провідною емоційною й етичної лінією воєнної лірики.
Художній світ воєнної поезії Запоріжжя формується через конкретику простору: Дніпро, заводи, степ, спустошені вулиці, сирени, нічні вибухи. Локальний топос набуває символічного значення – місто постає як живий організм, що страждає, але не здається. Образ Запоріжжя, Гуляйполя, Оріхова трансформується з індустріального центру в місто-фортецю, місто-свідка, місто-воїна.
Важливим художнім виміром є поєднання особистого й колективного досвіду. Поетичне «я» говорить від імені матері, воїна, волонтера, дитини, але водночас репрезентує спільноту. Інтимна лірика воєнного часу втрачає камерність: навіть любовні чи медитативні тексти наповнені тривогою, очікуванням, болісною тишею між обстрілами. Поезія фіксує зміну самої емоційної шкали – страх і біль співіснують із надією та вірою.
Серед активних голосів: Вікторія Забава, Любов Геньба, Валентина Вісленко, Наталя Ігнатьєва, Іван Кушнренко, Олена Музика, Віра Коваль, Пилип Юрик, Вікторія Сироватко, Володимир Слободян та Лорина Тесленко. Їхні тексти поєднують документальність, психологічну глибину й високу етичну напругу.
У кожного автора – своє сприйняття війни, своя рецепція. Кожен з них сприймає цю трагедію по-своєму і перепускає цей біль, рани, смерті, перемоги і поразки у цій війні, втрати і здобутки через свою душу, своє сумління. Саме в цих віршах прочитується крик душі письменників-патріотів, які в цей час виявилися в різних життєвих обставинах, але кожен з них намагається стати духовним захисником нашої землі і зробити своє слово духовним оберегом нації.
І написані ці вірші під час повітряних тривог і обстрілів у Запоріжжі, як наприклад, у Валентини Вісленко, у підвалах Гуляйполя, як у Вікторії Забави, у тимчасовій окупації, як-от у Олега Гончаренка чи Тетяни Сугалової-Катрич, на чужині з жагою повернутися до рідної хати як у Любові Геньби чи Вікторії Забави, чи Ольги Ліщук… Але всіх об’єднує величезна любов до України, рідного краю і безперечне прагнення нашої Перемоги.
Голос кожного поета звучить впевнено і переконливо, що ми непереможний народ, бо маємо прадавні корені і палке прагнення до волі, незважаючи ні на що, як-от у Вікторії Забави:
Я на вогнищі древнього роду
Печу слово палке, як млинці.
На смак знаю і волю, й свободу
В материнському молоці.
У мені проростають пракорені
Сила волі, бійцівський дух…
Народилась в степах нескорена!
Не сприймаю насильства, наруг…
В Маріуполі, Мелітополі,
В Гуляйполі, з Дніпровських круч,
Убієнні, у водах топлені,
Скреснем з попелу обіруч.
А Любов Геньба – поетеса з нескореного Гуляйполя, яке орки назвали «злим городом», бо не змогли його підкорити, бо там і досі витає махновський дух, звертається у роздумах до своєї хати, яку довелося залишити, тікаючи з-під обстрілів, до своєї вулиці, де немає жодної вцілілої хати, до сусідів, які загинули від бомбардувань, до батьківських могил, які понівечені рашистськими снарядами, знов до Бога, який ніби нічого цього не бачить…
Це вже ніколи нам не відболить,
Бо вже на сто віків ми стали іншими.
Коли зоря у небі голосить,
Це хрест наш на Голгофі із Всевишнім.
Це нам таке велике каяття,
Народе мій, скалічений, у ранах.
У нас на всіх тепер одне життя,
Одна на всіх Вкраїна вишивана.
Не дочекався нашої перемоги після перебування в окупації, а потім на чужині, не витримавши розлуки з батьківщиною, пішов у Вічність наш відомий поет-філософ Олег Гончаренко, поетичну збірку якого під псевдо «Рогозяний Дід» ми видали вже в перші місяці війни:
Де і як би не бив, не ламав мене світ,
ще йому не піддався й не здався ніколи.
Я уперто існую – Рогозяний Дід,
непоборно живучий, як небо і поле.
Голосний запорожець, старий кошовий,
вбитий-клятий колись-то лихою добою,
воскресаю щоразу в час лютий новий
і стаю з молодими братами до бою.
Так, бувало, що криця спиняла мій лет…
І стомився я вже од воєнного труду…
Але фат-характерник і лірник-поет,
поки треба, співати й боротися буду.
Молитовність, звернення до Бога, мотив стояння у правді, жертовність — ключові елементи. У багатьох поезіях звертаютьсядо надземних сил, до Божого захисту для нашої України, як наприклад Любов Геньба просить у Божої Матері порятунку для рідної землі і своїх синів, які боронять Україну:
Мати Божа, Свята, Пречиста,
Хай оглянеться білий світ,
Я благаю, дай мені вистоять,
Залиши мого роду слід.
Бо у мене ж красива нація,
В неї сила земних щедрот.
І ця нація має значення,
Бо то мій український народ.
Поезія воєнного часу працює з «крайніми почуттями»: від страху й люті до світлої надії.Фінал багатьох текстів – катарсис, знаходження сенсу навіть у темряві. А поетеса Наталія Ігнатьєва у своїх рефлексіях про історичні причини цієї війни згадує пророцтва духовного батька української нації Тараса Шевченка, ніби звітуючи, що ми нині виконуємо його заповіти:
За украдені гори, украдене море
і за глум, і неволю
за муки, за горе
за усіх закатованих, вбитих, закутих
і за ненарожденних, полеглих, забутих
За усіх і за все ми щосили завзято
росіян-людоморів караємо клятих!
Пророче, Пророче, ти правду прорік:
до битви за волю позвав і прирік,
прирік нас до битви, тяжкої дороги
але ж і до слави і до Перемоги!
Від автора до автора, від вірша до вірша, від образу до образу ніби своєрідні пазли складається Архетип сучасної України – вільної, гордої, нескореної, найбільшим надбанням і багатством якої є її вільнолюбивий народ, який нині зі зброєю в руках і духовною зброєю-словом виборює її свободу і незалежність.
Запорізький регіон із 2022 року – це простір постійної небезпеки: близькість лінії фронту, регулярні обстріли, гуманітарні втрати, руйнування. Тому поетичні тексти місцевих авторів формуються під прямим впливом воєнної реальності. У поезії з’являються мотиви фронтировості – життя на межі; переживання окупації частини області; образи міста, яке попри загрозу живе, чинить опір, береже свою ідентичність; персональний досвід свідків війни.
Запорізькі поети часто виступають не лише як митці, а як хронікери воєнного часу Серед тематичних домінант поезії воєнного Запоріжжя , зокрема тема стійкості та незламності. Фраза «І виживу… І вистою… І встою..» літературно окреслює психологію жителів прифронтового міста. Поезія відтворює непохитність перед щоденною небезпекою, внутрішню мобілізацію людей; особисту відповідальність за Батьківщину. Поетичний герой запорізького тексту – це людина, яка не дозволяє страху зруйнувати її ідентичність.
Для поезії Запорізького краю цього періоду характерне поєднання художнього слова та документального свідчення, що включає датовані вірші, фіксацію конкретних подій (обстріли, руйнування, трагедії), адресність (конкретні люди, місця, вулиці). Така поезія набуває ознак літератури свідчення – «поезії факту».
Образ домівки і міста постає у поезії запорізьких авторів як живий організм, як простір пам’яті та сили і як символ індустріальної витривалості. З’являються мотиви: місто-укриття, місто-воїн, місто, що не здається. Відбувається переосмислення історичних кодів, Запорізький край має потужну культурну пам’ять – козацький міф, Січ, степ, Дніпро.
Сучасні поети актуалізують ці образи: козацький код стає символом незламності, степ – простором боротьби, річка – течією історії, що триває попри війну. Сучасний вірші про війну поєднують індивідуальний біль (втрати близьких, тривога, переселення) і колективну надію й національну солідарність.
Такий синтез робить поезію глибоко емоційною, але й суспільно значущою.
У багатьох авторів змінюється стиль і поетика їхніх творів. З’являється мовна оголеність і лаконізм, багато поетів відмовляються від складних метафор, натомість обирають пряму, майже репортажну мову. Це сприяє ефекту автентичності. Поезії запорізьких авторів стають рефлексіями на пережите, тому спостерігаємо появу мілітарної образності: образи неба, розрізаного ракетами, ніч як небезпека, звук вибуху як поетичний ритм, укриття як метафора внутрішнього світу.
Мовно-стильова палітра запорізької воєнної поезії характеризується лаконізмом, оголеною метафорикою, тяжінням до верлібру, інтонаційною уривчастістю. Ці риси відображають фрагментарність воєнного буття, зламаний ритм життя. Водночас простежується повернення до архаїчних образів і біблійних алюзій, що посилює відчуття історичної тяглості боротьби.
Особливу роль відіграє мотив слова як зброї. Поезія в запорізькому контексті воєнного часу не претендує на естетичну дистанцію – вона функціонує як акт спротиву, як форма фіксації правди, як спосіб вижити психічно й духовно. Сам акт письма набуває значення екзистенційного вибору: писати – означає стояти.
Отже, поезія Запоріжжя воєнного часу постає багатовимірним художнім явищем, у якому індивідуальний біль переростає в колективний досвід, а локальна трагедія – в універсальний наратив боротьби. Формула «І виживу.. І вистою… І встою…» стає не лише ліричним рефреном, а й художнім кредо сучасної української поезії, народженої в умовах війни. Вона найточніше відображає внутрішню формулу запорізької воєнної поезії — поєднання болю, мужності та впертої надії. Запорізькі поети сьогодні створюють не просто художні тексти, а культурні документи епохи, які фіксують емоції, досвід, трагедію й силу людей, що живуть на передовій.
На презентації були представлені такі книги:
- Любов Геньба —«Послання з невідомості»
- Валентин Северинюк — «Дух»
- Вікторія Сироватко — «Почерк»
- Карина Бойко — «Сонцевіри»
- Наталія Ігнатьєва —«Час для дії»
- Вікторія Забава —«І живу… І вистою. І встою»
- Лорина Тесленко — «Запах снігу»
- Володимир Слободян —«Тіні сталевого міста».
Презентація пройшла дуже щиро і відверто, у деякі моменти у слухачів бриніли сльози: автори та авторки читали свої вірші, звучали пісні, створені на їхні слова, які знаходили відгук у серцях та душах гостей презентації.
Усі книжки передані до міських бібліотек, закладів культури, освіти, військовим, волонтерам.
Ольга Стадніченко,
голова Запорізької обласної організації НСПУ, літературознавиця