Світлана Мейта. Берестяна грамота: поезії. Рівне: Волинські обереги, – 2022. – 186 с.
У днях Вашої поетичної ніжності ми йдемо до Ваших переживань по метафорах, як сходинках, чи то пак хитких і розсунутих небезпечно перекладинах мосту, під якими ярчить Черемош або інша неспокійна ріка часу, – так по-художницьки виправдано ведете нас до розуміння того, що відбувається з Вами, а точніше – з поетесою, а ще точніше – із ліричною, як прийнято казати, героїнею, що насправді – одне і те ж…
О, не заламуймо складені навхрест персти,
Помсти, а навіть такої, нікому не треба.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Ми залікуємо рани. Нам треба рости.
Просто, як соняшник, треба тягнутись до неба.
Очевидно, саме через оптимізм воскресає жіноча душа і виринає потреба після її поразок влити цю розтривожену душу в ласкаву форму скрипки, притлумити образу і невиправно сподіватися знову на того, хто, граючи, приносить і радість, і розчарування:
Призабутого щастя кришталевий напій,
Як сльоза променисто-гарячий:
На життєвій сторінці малювати тобі
Все, що виплачеш, все, що пробачиш:
І рипучі сніги, що заліплюють путь,
І тріскучо мовчазні морози,
І себе серед них не забудь! Не забудь –
Ніжну скрипку в руках віртуоза.
Літературні образи цієї книги накладаються на тривкі відбитки нашої емоційної пам′яті. Навіть якщо вона вже загасла в когось, то заглиблення у такі строфи неодмінно роздмухає бодай нетривку іскру. Бо ця поезія відновлює і показує шлях не у безвихідь, а у прощення, за яким – надія: «Майже прощаєм пекучу чужу необачність І відбудовуєм знову кленові мости».
У Вашій поезії цей мотив не є натяком на приреченість жінки, а природним малюком її жертовності, бо щастя складається теж із цього, воно не оглядається на заборони і обмеження, і, у Вашому розумінні, не вимагає будь-яких сатисфакцій:
Скільки слів присвячено тобі!
Скільки сліз не висохло ще й досі!
Тільки так голублять голубів
І нічого в голубів не просять…
Тут типізація почуттів всеосяжна, адже пишете про те, через які духовні чужі (а чи й свої) провини відбуваються поразки кожного серця, яке, вважаєте, у людини є єдиним мірилом її сутності – справді незрадливою субстанцією, що живе за правилом:
А свій Едем – у серці, в глибині,
В – душі, в – єстві, у всіх його законах…
І так від цього радісно мені,
Немов від переходу рубікону.
Це формула особистої втіхи? Коли думаєш про це, то хочеться говорити про персонажа кожного вірша, а з іншого боку, роз′єднати ту ефемерну істоту з авторкою не виходить і край. Бо поезія Світлани Мейти є свідоцтвом саме про її невидуману сутність як людини, котра, збагачена мудрістю епох, що пройшли крізь неї, служить своєму покликанню ретранслювати набутки власної душі поетичним словом. Звідси – розкішність Вашого асоціативного мислення, яке дає кров метафорам, що як художні деталі у прозі, створюють картину розлогої думки і переконують: емоція від враження таким чином описана найдостовірніше, тому й приваблива:
Все навскоси та навскоси,
Як в першім класі – перший зошит,
Отак, як зрілі злаки косять,
Дощі перетинають синь,
Нагадуючи нам про осінь….
……
Вервиця думки, як вудка, закинута вгору,
Хоче спіймати рибину не з срібла чи злата,
Тишу – з високого синього-синього моря,
….
Небес причал від стомлених прочан
Ніколи якорів не забирає.
Щодо Вашого «прочитання» осені – такого часто вживаного «поетичнопридатного» фону для міркувань і застосування мірок при образних підсумках, коли літа несподівано зайшли вже далеко… І Вас не обійшла спокуса взятися за елегійну пору…
Але як це зробили!
Ви ступили на хвилю падолисту і зачерпули її… веслом, стали «Ловити лист, як слизького карпа, Щоб відпустити за зустрічним вітром», і для Вас всі принади цього стану змішалися, що вже й не відділиш, де осінь, а де весняний мотив у осені, що стала плесом ріки, а, може, моря : «Сліди в ефірі, ніби на воді, Осінніх весен і крилатих весел…» (Цикл «Сліди від весел»).
І в цих метаморфозах гри почуттів допоміг Вам грецький фразелогізм «Проводжати одинадцятьма веслами», тобто виявляти особливу повагу. Кому чи чому? Тому, що відбуло? Чи то Ви проводжаєте різнофігурними помахами свого весла всі Ваші пори, коли було найкраще, найлюбіше? І у дивній геометрії прощального цього руху Ваша вдячність? Та рано ж…
Що ж, хай буде так, бо це – майстерно.
І ще – про коло, яке замкнуло свої лінії. Це вірш «Село», а радше його за сутністю тексту можна ідентифікувати як поетичну новелу. На таку форму може наважитися лише той, хто не лише лаконічно підносить сюжет, а й має для розв′язки свій висновок. Умови ці Ви виконали: стислий момент прощання із тим, хто відійшов у кращий світ, і фінальний акорд у дуже доречній формулі: «Коротке слово. Вічності вінець. Важливий не початок, а кінець».
Прагнення до лапідарної епічності (прокрустове ложе вірша не прийме розлогих фабульних описів) все ж у майбутньому приведе Вас до осмислення, яке властиве поемі, а нині Ви малюєте строфами короткими, де дуже затишно роздумам і неспокійно від викликаної ними втіхи поринати у Ваш космос, у якому кожний зустрічає і своє хвилювання, яке не міг пояснити, а тут знайшов розгадку… Ви допомогли багато що зрозуміти і, може, заспокоїти своєю простою правдою, виповідаючи моральність і даючи відповідь на запитання: яким ти станеш перед судом Божим? Це занепокоєння з Вашого художнього світу переходить в поетичні ознаки за допомогою метафор, які наголошують на незворотності: «Пригадай, що й тобі ту вузесеньку постіль застелять…», «Кожному – єдине гарантовано: Дерев’яний човник у землі».
Нашій українській жіночій поезії надзвичайно необхідна природна мудрість – не вичитана в когось, а своя. І ось вона зафіксована – у Світлані Мейті втілена та ще й збагачена плодами цивілізаційного пізнання нею, кандидаткою філософських наук, «secret of life».
Разом із поетичними відкриттями і такими ж справжностями Ви гідно постали у долі української літератури.
м. Рівне.