“Українська літературна газета”, ч. 12 (380), грудень 2025
…а може, Ти на небесах
смієшся, Батечку, над нами
(Тарас Шевченко)
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
I
…Ні зір, ні сонце, ні небо – нічого я так і не змогла побачити, лише темінь, морок, чорнота, і навіть тоді не відчула болю: лише встигла усвідомити, що все закінчилося так і не почавшись…Ти дав мені можливість лише чути, і я вдячна за це, бо багато чого довідалася від дідуся і мами – спасибі хоч за це…
…Може, воно так і краще, бо невідомо, як би склалася моя доля: кудись би, мабуть, вивезли з мамою на чужину – і ким би я там виросла?..
…Але ще раз спасибі, що дав можливість чути – хоч дещо довідалася про те, як справді живуть люди: як працюють, хто що їсть і п’є, хто ходить, а хто не ходить у церкву. Цікава, до речі, деталь: у місті багато протестантських церков, в які, коли почалася війна, люди почали приходити частіше, аби отримати гуманітарну допомогу. Сьогодні в одній церкві одержать, завтра – в іншій, і то добре, бо так би людей чекала голодна смерть у підвалах, хоча вона чатувала невинних скрізь: на вулицях, у супермаркетах, в оселях приватного сектора і багатоповерхівок. Особливо страшно було тим, хто жив у багатоповерхових будинках: у приватному секторі можна було і в погребі відсидітись, але ж ніхто не гадав-не думав, що прийде ця клята війна.
…Дідусь ніби передчував щось лихе: довго вмовляв маму не йти за продуктами, і якби ж то умовив, все могло бути по-іншому…
…Мама тяжко працювала на двох роботах: після школи перевіряла зошити, готувалася до уроків, а вночі, коли стомлений дідусь лягав спати, писала про те, що наболіло і відсилала в різні редакції, і хоча тих гонорарів було як кіт наплакав, але ж якась свіжа копійка іноді прилипала до її гаманця.
…Дідуся теж жаль: сімейний бюджет ніяк не дозволяв, аби вставити зубні протези. Він би й працював ще, але здоров’я вже не те, а якщо точніше то був уже приречений: на третій стадії хвороба вже не лікувалася, і, знаючи про це, відмовився від «хімії», аби хоч якось заощадити для нас з мамою. Казав мамі, що назбирав на той чорний день, а чорний костюм «в дорогу» висів у шафі. Не знаю чому, але черевики попросив купити на два розміри більші, а ще просив, що коли помре, то щоб часто не приходила на кладовище – мертві люблять спокій, але щоб у церкву приходила і ставила свічку…
…І чому мама тоді не послухала дідуся і пішла в той супермаркет зі мною?.. Я чула, як бігли і кричали люди, свистіли кулі… Чула, як ридала молода жінка біля мертвого сина… Чула, але не могла бачити, бо якби побачила, то, певно, збожеволіла б.
…Не суди і не карай мого батька за те, що кинув нас з мамою: він навіть не знав, що я мала народитися. Може, якби знав, то не кинув би. Дідусь умовляв маму, аби зателефонувала і розповіла, але мама була горда: лише сказала, що якось воно буде, а треба б було сказати – і тоді б усе було по-іншому… а може б і не було. Ти лише про це можеш знати бо знаєш усе. Знаєш, але караєш, мабуть, за гріхи. Але в чому провина моєї матері, яка щоранку ставала навколішки і молилася?..
А ще мама часто плакала – настільки часто, що і я боялася, а дідусь, намагаючись заспокоїти її, говорив:
– Поплач, доню, – і тобі легше стане. Все буде добре.
Але маминого «якось воно буде» не сталося – сталося зовсім інше…
…Якось увечері дідусь розповів мамі, що в місто зайшли якісь буряти, вбивають собак і харчуються ними, а наївшись і напившись, ходять по хатах і стріляють у людей: кому прострелять ногу і сміються, а кого застрелять, а потім виносять з оселі все, що захочуть: телевізори, смартфони і навіть жіночу білизну. І все ховають у танках… Ти ж бачиш це все і мовчиш… Чи просто спостерігаєш?.. Твоє обличчя завжди однакове: в погляді – лише спокій, зосередженість і впевненість у правоті…
…А той третій прихід у супермаркет став для нас з мамою останнім… І все через мамин непослух… Якби ж то…Я чула від людей, коли була з мамою, що супермаркет ніхто не охороняє, але по ньому весь час стріляють. А ще чула, що коли снаряд чи бомба потрапляє в людину, то зібрати і покласти щось в домовину дуже важко. Коли влучає ракета – тоді не лишається нічого, щоб опустити в землю…
…Ти, бачу, залишаєшся байдужим до всього, чи, може, караєш?.. Але ж карають за злочини… І в чому провина моєї мами, яка ставала вранці – молилася, і лягала спати – молилася…
…За себе нічого не питаю, бо навіть не знаю, чи я істота, чи неістота, чи я є, вірніше, була, чи мене не було… Але ж я мала народитися через місяць, а Ти… Ні, звинувачувати Тебе, чула, нікому ні в чому не можна, бо Ти – істина, яку заперечити ніхто не сміє.
…А ще, скажи, де я тепер?… Скажи, бо я не знаю; навколо темінь, морок, чорнота, і час від часу якісь дивні незрозумілі звуки: чи то шепіт, чи то свистять кулі… Все це за якийсь короткий проміжок часу стихає, а потім я чую його знову, і тоді той шепіт здається мені стогоном – таким самим, як стогнав ввечері дідусь…
…Чула від дідуся, що є пекло і рай, і в раю панує тиша, спокій, мир і благодать, то невже я в пеклі, так і не народившись, бо від цього шепоту, що переростає в стогін, я збожеволію.
…А Ти знову мовчиш, але ж все бачиш і все знаєш… Чула, що Ти милосердний… Поясни ж тоді, хто я…
Моя найзаповітніша мрія – постати перед Тобою і ще раз про все Тебе запитати… і якнайшвидше… Більше нічого не хочу.. Тоді скажеш, де моя мама… І чи залишилося щось від неї, коли влучила ракета?..
…Виходить, що я-таки істота, коли оцей щоденний стогін… Тоді роби щось, бо якби могла кричати, то не кричала б, а вила вовком.
…Скільки ще сказати Тобі тисяч слів, аби почув все?.. Дві тисячі?.. Три чи, може, п’ять?.. Багато не зможу – не під силу…
…Я ще не втратила надії… Чекаю, і, може, Ти з’явишся переді мною і щось скажеш, аби я зрозуміла, чи маю я надію думати, що я колись була… І хіба вже так багато я прошу в Тебе?.. Просто постав крапку над «і». А потім, коли я нарешті все зрозумію, посміхнись мені… Але ж знаю, що на іконах ти ніколи не посміхаєшся: у виразі твого обличчя той самий спокій, зосередженість і впевненість у правоті, яку не заперечиш… А чи дочекаюся я діалогу з тобою?..
…А поки ні зір, ні сонце, ні небо – нічого я так і не змогла побачити, лише темінь, морок, чорнота, і навіть тоді не відчула болю: лише встигла усвідомити, що все закінчилося так і не почавшись…Ти дав мені можливість лише чути, і я вдячна за це, бо багато чого довідалася від дідуся і мами – спасибі хоч за це…
II
…Всю ніч не переставав холодний осінній дощ. Час від часу від поривів вітру гілка берези під вікном торкалася шибки – і від того скреготу діду Петру ніби ножем під серце: сумні думки перед відходом не давали спокою, а хотілося відійти, знаючи, що прощений, але ж чи всіма він прощений?.. Певно, що ні, тому, коли після випитих пігулок відчував полегшення, то молився і каявся. Каявся, що не переконав дочку, аби не йшла в той клятий супермаркет; каявся, що дозволив їй вийти заміж за людину, яка кинула дружину і двох дітей, а потім, як мольфар, причарував її, а вона повірила і спочатку навіть почувала себе щасливою…
…Каявся довго, перебираючи в пам’яті всі свої гріхи – великі, за які, знав, прощення не буде, і за малі, які і гріхами не назвеш… Але розумів: якби все було тоді по-іншому, то й дочки б, може, у нього не було, тому, міркував, люди, певно, прокляли, а прокльони чув, передаються не на одне покоління…
…Коли народилася дочка, дружина ніби й змирилася з тим, що вона вже його дружина, а не дружина того, кого кохала – так вже їй доля приготувала, і від долі цієї вже нікуди не сховаєшся.
…Дружина часто приходила у снах і говорила: «Я тобі все прощаю – лише про дочку подбай, аби в неї була краща доля». І ось саме в цьому найбільше каявся, що не зумів переконати, бо сказала: «Це моє життя, тату».
…Він все робив саме так, як вона прохала: економив на всьому, аби хоч якось допомогти дочці, яка вже готувалася бути матір’ю, але як грім серед ясного неба почалася війна, і п’яні буряти, аби розважитися, ходили по домівках і прострелювали людям ноги, а потім реготали, пили горілку з супермаркета і закусували собачатиною…
…Після смерті дочки діду не хотілося вже жити, але на самогубство не зважився, бо знав, що то гріх тяжкий і великий, тому лише просив Господа, аби скоріше забрав до себе. А ще просив, аби зберіг на війні життя зятю, який десь в холодному окопі днює і ночує, наближаючи перемогу. Молився і просив…Молився вранці, коли прокидався, і ввечері, коли стомлений думками лягав спати. А ще чекав священника – не хотів помирати без сповіді.
P.S. …Все сталося саме так, як того хотів дід Петро: ще вчора він сповідався священнику, а наступного дня був тихий похорон, на який прийшли колишні колеги по роботі.
…У домовині він лежав у новому чорному костюмі, білій сорочці і чомусь посміхався якоюсь дивною незрозумілою посмішкою, в якій можна було прочитати одне: «все нормально – все колись закінчується…».
…Ввечері вітер з заходу нагнав чорних хмар, пішов дощ; вітер посилювався, і вже важко було розібрати, чи то вітер свище, чи ось-ось розірветься поруч ракета.
…На околиці міста біля покинутої хати всю ніч протяжно завивав собака.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.