“Українська літературна газета”, ч. 12 (380), грудень 2025
Переосмислення історії в художньому творі рівнозначне її творенню.
Віра Кандинська
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
У цьому доволі об’ємному за обсягом романі події відбуваються впродовж буквально якихось двох десятків днів – від 18 лютого до 9 березня 2014 року. Днів, що стали своєрідним прологом до драматичних і кривавих подій, які кардинально змінили хід новітньої історії України. Адже саме в ці дні почалась російсько-українська війна як заключна фаза споконвічного екзистенційного протистояння між двома народами-антиподами, народами-ворогами, між двома цивілізаціями – з одного боку ординською з її диктатом грубої хамської сили і культом смерті варварів-кочівників, а з другого – цивілізацією європейською, мирною, землеробською, сталою, котра вкорінилась на цих землях багато тисячоліть тому і відтоді була постійним ласим шматком і більмом на оці для хижих і диких чужинців зі сходу.
У романі багато сюжетних ліній, різномаїття образів, характерів, багато надзвичайно цінних спостережень драматичних подій української революції, яка, по суті, спричинила карколомні зміни в українському розвитку.
За сюжетом, Софія в Луганську працює над майбутнім фільмом під назвою «Аглофабрика». «Аглофабрика» – це, в буквальному розумінні, частина металургійного заводу або гірничо-збагачувального комбінату, на якій виробляють агломерат, готують шихту для використання в доменних печах. У Дейнегіної в романі аглофабрика – Алчевський та Єнакіївський металургійні заводи, з якими пов’язано чимало сюжетних ліній твору. А якщо дивитись ширше, то аглофабрика, власне, – весь Донбас з його надзвичайно насиченою промислово-ресурсною складовою. «Говорячи простіше, – зазначає авторка, – можна позначити Донбас цим похмурим і багатоплановим, загадковим, сяючим і потужним словом: АГЛОФАБРИКА!»
Втім, як на мене, задум авторки – не стільки розповісти про роботу над фільмом, а дослідити природу донбасько-луганського феномену як результату, з одного боку, агресивного намагання північно-східного сусіда заковтнути цей регіон, саме з цього почавши розчленування і знищення України; а з іншого – показати драматичні наслідки бездумної і самовбивчої політики українських властей усіх рівнів як спроб «протанцювати» між крапельками, догоджаючи «і нашим, і вашим», торгуючись і продаючись лютому й споконвічному ворогові за мідний гріш і місце біля корита.
Як результат такої сліпої і злочинної політики – кривава війна, велика руїна і смертельна небезпека, котра нависла над всією Україною.
Сюжет починається з подій у Києві зими 2014 року, якщо точніше – з 18 лютого. Головна героїня – випускниця університету, майбутня тележурналістка, «без п’яти хвилин магістр кіно-теле наук» Софія Марченко. Магістрантка луганського вишу, вона прибуває до Києва на один день, щоби зустрітися з керівником магістерської роботи, вирішити оргпитання своїх одногрупників. Але за відомих причин всі її плани ламаються і цей день змінює її світосприйняття, наближає до розуміння того, що відбувається…
Зі сторінок роману ми бачимо головну героїню в різних ситуаціях: у Києві на Майдані, в Луганську серед друзів, колег-співробітників, у сім’ї з батьками. Її образ виписаний авторкою з симпатією, колоритно і переконливо.
У романі лише початок – київський, «майданний», а головні події, описані в ньому, відбуваються на батьківщині Софії, в Луганську, куди дівчина їде одразу після 18 лютого.
Відтак, ймовірно, в романі є певні автобіографічні мотиви, хоча народилася авторка в Сибіру (тобто маленька героїня з роману Яніна списана «з себе»). Потім був Алчевськ (за радянських часів це був то Ворошиловград, то Комунарськ), куди батько Тетяни отримав призначення. А до Луганська вона приїхала вже після вишу. І українську мову вивчала практично самотужки, вже працюючи на телебаченні, і саме з її програм на УТ почалась реанімація імен Григора Тютюнника, Бориса Грінченка, Івана і Надії Світличних, Василя Голобородька тощо. Нині Тетяна Дейнегіна мешкає в столиці і має досить великий досвід телевізійної журналістики.
З роману дізнаємося і про деякі професійні таємниці телевізійної майстерності, роботи режисерів, телеоператорів. «І вкотре запитувала Софійка уявного співбесідника: хто більш впливовий, більш дієвий – режисер (організатор) реальної події чи режисер її “екранної версії”?.. А якщо би не було зараз телебачення і особливо “5-го каналу” – бо усі інші канали мовчать про події на Майдані… – то, як вчора висловився Геник, “все би там розсмокталося само собою, та й усе”!..»
З тексту роману читач довідується, що події Революції гідності застали Софію ще під час навчання в луганському університеті, на останньому курсі. Причому спершу ці події для неї були далекими, ніби в «якомусь паралельному світі, що не перетинається з реальною дійсністю…»
Авторка досліджує еволюцію, під впливом подій на Майдані, світогляду молодої української дівчини-«східнячки». Софія впродовж роману «визріває», її свідомість дуже повільно сприймає все і перебудовується, їй не вистачає знань. На її прикладі авторка змальовує типову східноукраїнську людину, якій дуже складно розібратися у тому що відбувається.
Це доволі показова історія і надзвичайно важлива, оскільки Тетяна Дейнегіна унаочнює цю еволюцію, психологічно тонко й майстерно анатомізує її, показуючи в динаміці, на тлі драматичних подій.
Це – світоглядна еволюція значної частини українства східних територій (і не лише), які, будучи далекими «до політики», виростаючи в атмосфері ностальгії за дешевою ковбасою і дешевою горілкою, на якомусь етапі свого життя віч-на-віч зіштовхнулися з кривавим і жорстоким «русскім міром», зловісну машкару якого вони не могли розпізнати в сірих невиразних буднях перших десятиліть незалежності України.
Маємо своєрідний літопис тих бурхливих вікопомних подій, записаний людиною, яка знає про ті події не з чужих слів, а бачила і пережила все це особисто. Маємо доволі випуклі, виразні образи персонажів роману, кожен зі своїм характером. Ймовірно, авторка списувала ці образи з реальних прототипів, з якими перетиналася в житті. Зрозуміло, що в такому разі це не фотографії, а – художні картини, з авторським домисленням. Колись, ймовірно, історію нинішніх драматичних часів вивчатимуть, у тому числі зокрема й на прикладі роману Тетяни Дейнегіної, адже в ньому – стільки деталей, нюансів, замальовок з натури реальних учасників Революції гідності! Цього не придумаєш, таке треба пережити і осмислити самому. Але цього мало – потрібно мати талант, щоб передати все це на письмі. Саме таким талантом – оповідачки, уважного спостерігача і, до певної міри, учасниці тих подій, і володіє Тетяна Дейнегіна.
Сцени з Майдану виписані доволі майстерно і правдоподібно, без зайвих «художніх домислів». Таким ми справді пам’ятаємо Майдан, таким він врізався у нашу пам’ять, у наше життя: експресія, динамічний плин розповіді, калейдоскоп подій… Відчувається телевізійний досвід авторки: іноді роман нагадує майстерно й детально виписаний сценарій фільму; читач ніби чує голоси головних героїв і дійових осіб, бачить їх випукло, виразно, кожного зі своїм характером. Ці сцени вихоплені оком безпосереднього свідка а чи й учасника події, коли вирував Майдан і людські пристрасті і емоції сягали найвищого рівня напруги. Драматичні події бачимо крізь призму бачення юної героїні, уродженки Луганська. «…Ще вчора Софійка була дуже далека не тільки від того, що відбувається в її країні, але й від бажання усвідомити, зрозуміти, замислитися… Ось тепер доля несподівано з’єднала в її житті і Майдан, до якого судилося їй причаститися по-своєму, і «волевиявлення народу», і невимовний біль, і чиюсь жагу розправи над життям заради розваги, звірство нелюдів». Бачимо випробування, через які проходить головна героїня роману Софія на Майдані. Авторка передає настрої людей на Майдані, вирування пристрастей, емоцій, надзвичайно високий градус взаємної ненависті між людьми, які піднялися на захист людської гідності і свободи, і оплічниками режиму московського холуя Януковича, який продав Україну ворогові, сподіваючись таким чином зберегти для себе владу і награбовані багатства.
Цікаву деталь наводить авторка в романі: «За Православним церковним календарем 2014 року, з 17 по 23 лютого це М’ясопусний тиждень («строкатий») – останній тиждень перед Масляною, після Всеїдного тижня».
І саме в ці дні, як ми пам’ятаємо, на київському Майдані і поза ним відбувалися події неймовірної напруги: розстріли 18 і 20 лютого, втеча Януковича 21 лютого, кількаденне тривожне безвладдя і початок рашистської агресії в Крим і на Донбас.
Як сказано вище, основні події, описані в романі, відбуваються в Луганську. І хоча головна увага авторки зосереджена на одному дневі – 9 березня, біля пам’ятника Тарасові Шевченку, і це кульмінація роману, разом з тим, у романі час переплітається – події відбуваються і в мирному, довоєнному Луганську, і на Донбасі, зокрема в Єнакієвому чи деінде, і на київському Майдані, в горнилі Революції гідності. Маємо доволі гострий і напружений сюжет, причому авторка відстежує і розвиває кілька розлогих сюжетних ліній, які в романі неодмінно мусять перетинатися. Дізнаємося цікаві подробиці з довоєнного життя Донеччини і Луганщини. Довідуємося, що, Донбас, незважаючи на специфіку цього регіону і «кримінальну окупацію Донбасу», все ж був не настільки зрусифікований, як це багато хто з нас собі уявляв.
Вочевидь, до часів російсько-української війни в цьому зросійщеному краї українська мова була не такою вже й екзотичною рідкістю, як у цьому нас намагалися переконувати «фахівці» з категорії «всьо пропало».
Ось уривок з роману, де йдеться саме про національну культуру та історичну пам’ять українців.
«Хіба можна уявити людину без батька чи матері, без дідів чи прадідів?
Чи можна уявити Україну без хоча б однієї багатоголосої пісні Захарченків, Петренків, Марченків, Солов’яненків? Але скільки ж то прізвищ вже не зустрічається у наших буднях! Бо загубилися серед міцних гілок інших родоводів або вимерли люди, що їх носили, – Максим або не звернув увагу на докинуті слова Віті про прадіда-археолога, чи саме цими запитаннями, ствердженнями пропонував по-іншому подивитися на себе, на свій народ, свій родовід. І продовжував ніби саме для Павла, хоча й не дивився в його бік. – Розчинилися прізвища в часі – позбулися Майбутнього. І може, хтось з ваших знайомих носить прізвище, яким величали вашого діда чи прадіда, а ваші губи вимовлять його байдуже. Лише зойкне серце раптом, защемить. А розум не відгукнеться, бо невідоме йому власне коріння, ані життєдайне відчуття стовбура – власного родоводу, ані непереборність паростків Майбутнього…»
І ще одна промовиста цитата з роману: «Серед перших кроків зведення “цехів” найпотужнішої всесоюзної “аглофабрики” було рішення про будівництво в Сибіру в районі середньої течії Єнісею підприємств зі здобичі матеріалу для атомних бомб. Ось і “крокували” Мельники, Гончаренки, Захарченки, Грищенки, Карпенки…
Пошепки, мовчки, подумки, кров’ю серця, голосом родоводу вплітали безвихідь своєї долі в пронизливу журбу журавлиної пісні: «… тільки кру-кру-кру… у чужині помру… Заки море перелечу, крилонька зітру… крилонька зітру…». Для них «місце відбування покарання» визначали «максимальною віддаленістю від кордонів СРСР», що було зумовлено «стратегічними таємницями об’єктів державного значення». Тобто «інтересами всього радянського народу». Але заради цієї причетності до «нової великої спільності людей» треба було українців позбавити українства. Необхідно було вбити генетичну пам’ять. І не тільки українців.
Саме ці «високі державні потреби» зробили тисячі людей понад п’ятдесяти національностей, зокрема, і навіть підданих іноземних держав, заручниками «обороноздатності» великої імперії».
Ймовірно, Тетяна Дейнегіна при написанні роману використовувала реальні історії, в тому числі кримінальні, з життя Донбасу і Луганщини. Спостережлива авторка ділиться своїми роздумами щодо різниці між Донеччиною і Луганщиною, а також між Донеччиною і Донбасом. Це ще був час, коли дискусії відбувалися на кухнях, у вітальнях, поміж гостями. Авторка описує настрої в студентському середовищі Луганська з початком Революції гідності. Тоді ще це були дискусії, словесні баталії… Як давно це було… Сьогодні опонентів розділяє лінія фронту, і баталії нині – криваві, смертоносні… Тут згадуються реальні персонажі, відомі політичні діячі, представники місцевої луганської влади, а також придумані авторкою. Вони ще разом, вони ще спілкуються, але… У тому часі ми для них просто «майдануті», ми ще з ними не вороги, поки що кров не ллється, але вже зовсім близько… Зовсім близько… Вже чути запах великої крові, великої руїни, великої смути, великої війни… Герої роману ще дискутують за одним столом, сперечаються до хрипоти, але скоро вони зійдуться у смертельному герці. Бо для когось із них Україна – рідна і благословенна батьківська земля, а хтось уже продався – поки що в душі – ворогові, який споконвіку прагне знищити нас, викорінити українське коріння, залишити тут спалену, вщент сплюндровану землю… Той, хто став на бік ворога проти рідної землі, той буде проклятий небесами…
Така собі мозаїка, калейдоскоп динамічних подій, зіткнення світоглядів ще до початку активної фази війни, ще коли між політичними опонентами були можливими дискусії і полеміка. Тетяна Дейнегіна все це описує зі знанням справи, як безпосередній свідок і учасник тих вікопомних подій, які вже стали історією. Але це – жива історія, пролонгована історія з продовженням, котра досі триває, ставши драматичною кривавою війною, розв’язаною проти незалежної України нашим споконвічним ворогом. Причому авторка намагається дослідити логіку мислення тих, хто тоді був нашим опонентом і противником, а зараз, цілком можливо, став ворогом, котрий вбиває українців, що воюють за свою незалежність. На наших очах розгортаються тогочасні події. Авторка детально описує їхній перебіг, причому, зокрема й очима мешканців Луганська: яким їм бачиться київський Майдан. І враження й оцінка – різні. Ми бачимо, як поступово згущуються хмари, як радикалізується Луганськ, як поширюються феесбешні наративи про «майданутих бєндєровцев» і «піндосів», як «ждуни» готуються зустрічати «асвабадітєлєй» з «русского міра». Переконливо виписаний конфлікт Софії, коли вона готувалась здавати магістерську, з «москалькою», завідувачкою університетської кафедри: «Твоя задача – проаналізувати, як Донбас протистоїть нацистському божевіллю». Тут – зіткнення не світоглядів, а – світів. Світу дикого царства пітьми, яке прагне поглинути Україну, і світу вільного, демократичного. Совок, засмачений русскім міром, лізе клаптями зі сторінок роману. Письменниця доволі влучно і майстерно змальовує цих осіб, загублених у просторі і часі, десь між «страной рабов, страной господ» і вільним світом, до якого прагнуть мислячі українці незалежно від місця проживання.
У романі подається розгорнута панорама Луганщини перед початком і під час подій т. зв. АТО. Цікаві характеристики місцевої інтелігенції, їхніх поглядів.
Авторка описує безнадійно відстале, позавчорашнє совкове захолустя, в якому чамріють луганські «культуртрегери», нав’язуючи постановки якихось затрапезних сценаріїв з репертуару совєцького агітпропу зразка далеких 1970-х. Луганський академічний український музично-драматичний театр саме такою купою затрапезних совкових заходів у 2013 році «відзначав» «ювілей» загибелі «молодогвардійців» як масоване «патріотичне виховання» молоді. А в романі йдеться про рок-оперу «Распятая юность» за мотивами «Молодої гвардії» трубадура соцреалізму, самогубці Фадєєва. В цій карикатурній постановці статусу парадигми «патріотичного виховання молоді» набуває дикий мікс із зарослого мохом соцреалізму і спроб надати йому «сучасне обличчя» за допомогою довгоногих декольтованих «приманок» як жертв фашистських знущань. «Навіщо з’явилася ця «розіп’ята юність» людей поза-позаминулого покоління рок-оперним втіленням хлопцями з кам’яними обличчями і дівчатами, що виходять після нібито нелюдських випробувань у камерах тортур у вишуканих ажурних панчішках й рухами стегон, які викликають зовсім не співчуття й, поготів не патріотичні почуття в залі театру?».
Досить яскраво й соковито змальовано сцену з «прем’єрою» в якомусь найпрестижнішому луганському кінозалі пропагандистського мультфільму «Наші», створеного місцевими совками-графоманами. Показано, настільки чужою і безнадійно відсталою для молодого покоління була вся ця фальшива совєцька риторика.
Разом з тим, ми довідуємося, що серед зросійщеного луганського середовища було немало україноцентричних людей, для яких дорогими були і Шевченко, і наша мова й історія, і наші традиції…
Чимало в романі пізнавальної інформації на теми літератури, культури, історії, суспільних настроїв на Луганщині в ті драматичні дні. Власне, у вуста своїх героїв авторка вклала ті чи інші свої думки і погляди на теми культури, літератури і т. ін. Багато хто з читачів, прочитавши цей роман, «без сумніву, відкриє для себе не лише Луганщину, якої вони раніше не знали, а й авторку роману як людину обізнану, ерудовану і освічену. «Тим часом те, що відбувається в Україні, варто було б назвати «ренесансом радянської античності» в «Україні модерній»». Як вам такий висновок? «Вчора дивлюсь – Стефан Цвейг, Вальтер Скотт, Пастернак, не кажучи вже про українську класику – він підвів очі кудись до Всевишнього, – лежать «на розкладках» книжкових… П’ять гривень! – Тільки уявіть собі, колеги, п’ять гривень, і – не купують!.. А тут – такий книжковий бізнес, кмітливий хлопець!..» (Йдеться про феномен «успішного письменника» Жадана, який виступає на публіці разом з рок-групою: «Вражаюче, друзі, як Достоєвському або Фолкнеру вдавалося збувати свої романи, не граючи при цьому в рок-групі?»).
Мовне питання на сторінках роману стоїть дуже гостро. Воно руйнує, розриває сім’ї. Так, мати Софії обзиває батька «майданутим». Вона стає відверто на бік ворога. Софія теж спершу не орієнтується в складних політичних переплетіннях. У неї каша в голові. Ось що вона каже батькові: (–) «Їм потрібен Донбас. Їм… оцим піндосам. Їм потрібен Донбас. Їм… цей Піндос! Але їм треба так, щоб тут все було, а людей не було. Ну, як в Чорнобилі нашому. Тільки щоб без радіації… Вони нас всіх хочуть вбити чи в гетто зігнати… А самі будуть тут газ добувати, якийсь особливий – природний, але який на болотах або піщаниках сформувався, який… а ось, – Софійка знайшла потрібне в купі своїх паперів: «СЛАНЦЕВИЙ ГАЗ…»
Але батько допомагає їй, терпляче пояснює, чому українці борються за свою свободу і хто такі росіяни. Софія намагається аналізувати, мислити… Щоб зрештою прозріти 9 березня 2014 року біля пам’ятника Шевченку в Луганську.
Читач очікує метаморфози у свідомості Софії. І прозріння приходить (як вже було сказано) до неї 9 березня 2014 року біля пам’ятника Шевченку в Луганську, на тлі дикого розгулу оскаженілого натовпу, начиненого феесбешною пропагандою і наелектризованого ненавистю до Шевченка і до всього українського. «Невже Луганськ ощасливить знесення “цього бовдура”, цього “фашиста”?.. – вкладає авторка в голову Софії думки. – Невже тоді зникне камінь спотикання, розбрат, непорозуміння, болісні й навіть криваві бійки за “свої переконання” чи “проти чиїхось”? – раптом запитала подумки Софія позеленілих від холоду і від ненависті до Поета “дійових осіб і водночас – виконавців”, які нестямно кричали, що їм “жрать нєчаво”, що вони готові “срать на єво лисую майданутую голаву”, що це він винен у поваленні законної влади, що Януковича треба поставити на цей п’єдестал і молитися на нього!..».
Відбувається розправа над пам’ятником Шевченку, яку чинять знавіснілі й оскаженілі виродки. «Зграя… – все ж, правильніше сказати, отара або орда з палицями, кастетами і наповненими кров’ю очима, які червоніли з прорізів балаклав, завчено, немов кожен знав своє місце і завдання, розосередилися площею… Перше, що спало на думку Софії: «Відбувається якась поспіхом режисована вистава…»
«Борітеся – поборете… Вам Бог помагає!» – з-під біло-синьо-червоної безвиході цієї ночі вкотре незламно нагадував Пророк.
«А як боротися?.. Що я можу зробити проти цієї оскаженілої юрби?» – вкотре безсило повторювала Софія. – Таке враження, що Луганськ поволі окуповують вражі сили, що рідне місто перетворюється в чуже і чорне. Вона безсило спостерігає, як на шию Тараса Григоровича накинули товстенний металевий зашморг…»
Події 9 березня біля пам’ятника Шевченку – кульмінація роману. Тут дія сягає найвищого регістру. Розправа над жінкою-бандуристкою, намагання Софії допомогти їй, знущання над Шевченком як символом України, цинічна і гидотна розправа над Софією і її подругою, яку чинять «тітушки», а після них – заїжджі кацапи, гидотні, дикі звірі, які намагаються зґвалтувати Софію тут же, на центральній площі Луганська…
І – як попередження, як застереження про смертельну небезпеку, котра нависла над Україною, ось ці слова з епілогу роману: «9 березня 2014 року ідеалізм, розтоптаний орками в Луганську, як квіти біля пам’ятника Тарасу Шевченку, закінчився. Почалася справжня боротьба не на життя, а на смерть!» – закам’янілими сльозами Олени Воронянської, Олексія Біди, Олександра Вовчанського, Костянтина Реуцького та інших луганців, патріотів України волав Інтернет-простір в соцмережах, бив на сполох, попереджав, прогнозував – Україна у вогні!»…
Безперечно, роман «Аглофабрика» Тетяни Дейнегіної знайде свого читача і залишиться в історії новітньої української літератури як яскравий і самобутній, талановито виписаний художній документ нашого бурхливого і драматичного часу. Попри драматичні колізії кривавого сьогодення, в якому нині живемо, роман спонукає до роздумів про долю України як єдиної неподільної батьківщини для всіх українців – від Луганська до західних окраїн. Незважаючи на смертельну небезпеку, яка нині нависла над нашою рідною землею, роман додає нам оптимізму і віри в те, що Україна переможе в цій нещадній і жорстокій війні з ненависним ворогом.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.