Кажуть у народі: навчи дурня Богу молитися, то він і лоба розіб’є. Нинішні “заборонні” ініціативи щодо стрічки Юрія Іллєнка “Молитва за гетьмана Мазепу” виглядають саме так – як трагікомічне прагнення догодити невідомому богу цензури. Для українського загалу цей геніальний фільм досі залишається “великим німим”, тому, цілком можливо, офіційна спроба накласти на нього адміністративну анафему стане для когось найкращим приводом влаштувати собі приватний перегляд. Мені пощастило побачити цю стрічку на одному з небагатьох (перших!) її кінопоказів, і хоч арт-хаус тоді не був моїм жанром, вона буквально “проковтнула” мене. Іронія, щоправда, в тому, що більшість глядачів покинули залу ще до половини фільму… Із цим фільмом Іллєнка (а фільми в нього всі, без винятку, прекрасні) у мене є кілька власних історій, бо пізніше я переглядав його в різних середовищах, але це інша тема… “Не туди б’єш, Іване”, – казав розумний кінь із фільму Довженка. Наші “івани”, схоже, б’ють в усе, що не вкладається в їхню пласку двомірну логіку… Отже, виходить цікавий парадокс: фільм, про який майже ніхто нічого не знає, забороняють, щоб… що? Захистити масу від мистецтва, яке вона і так звикла ігнорувати? Щоб приписати саме цій стрічці те, що їй приписали чиновники, це треба… вміти так специфічно дивитися на світ – крізь призму штампів і пронумерованих папок. Сподіваюся, хтось підкаже тому, кому слід, що фільм Іллєнка – не агітка, яку можна сховати під сукно (уже ж ховали), а заборона такого типу і з таким формуванням – сором. Натомість “95 квартал” та інші фрік-шоу, від яких тхне рашизмом на три милі, ніхто заброняти не збирається, бо…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал