“Українська літературна газета”, ч. 11 (379), листопад 2025
Телефонний дзвінок підірвав тишу. Ох вже ці телефонні дзвінки, 50% сучасних оповідань починаються з них (цікаво, з чого вони починаються років так через сто?). Його пронизлива трель відгукувалася моторошним болем у галасі, що шуміла після вчорашнього. Насилу я розплющив очі і подивився на годинник. Стрілки, що світяться, зависли десь у середині циферблата. Судячи з молочної каламуті за вікном і метушні на кухні, годинник повинен був показувати близько восьмої ранку.
– Тебе до телефону, – крикнула з передпокою бабця, в якої я квартирував. Помацавши рукою по тумбочці, я дістався до трубки і приладнав її до вуха.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
– Алло, – голосом, що нагадував тріск несправного мопеда, сказав я. Дзвонив студент-філолог Копитов, з яким ми напередодні чудово погуляли. Відлуння цієї гулянки стріляли зараз у скронях і чесали в пересушених гландах.
– Є погані новини, чувак.
Похмільний симбіоз сорому і страху опанував мене. Стан, я думаю, знайомий кожному, хто, прокидаючись вранці, марно намагається зібрати в ціле кольорові уламки вчорашнього дня.
– Тріщить, а що за новини? – я до крайності напружив голос.
– Учора в Нью-Йорку Джона Леннона вбили, – сказав Копит.
– Хто ми?
– Ну, ти чувак «ваще». З нарізки, чи злетів? – свиснув Копит. Я ж говорю – у Нью-Йорку, а ми з тобою вечір у «Бухенвальді» закінчували, там ще така руденька була. Пам’ятаєш руденьку? – поцікавився О. Копитов.
– Яку руденьку, до чого тут руденька, – намагаючись уникнути неприємних спогадів, закип’ятився я. Ти ж про Леннона щось казав.
– Ну та Леннон, точно, а що Леннон? – запитав у мене Копитов.
– Це я в тебе повинен спитати, що?
– Ах, Леннон, – схаменувся він, – так замочили Леннона вчора в місті «жовтого диявола», в цій, як її, «цитаделі мракобісся». Немає більше в нас дідуся Леннона, – і Копитов театрально зітхнув.
– Яке мракобісся? Який диявол? Що ти плетеш, – забурчав я.
– Ну не в «мракобіссі», якщо ти метафор не сприймаєш, у Нью-Йорку його вбили.
– Звідки ж ти так рано маєш ці новини? – поцікавився я
– Питання цікаве, але дещо прямолінійне, – посміхнувся Сашко Копит.
– Треба б пом’янути, – сказав я.
– Здорова думка, – погодився той, хто дзвонив. – А а ти кажеш, недолугу заклинило. – Він витримав паузу і додав: – Я, до речі, вже почав.
– Я можу розраховувати? – з надією на запрошення спитав я.
– No problems, як сказав би покійний, – і Копит повісив слухавку.
Хвилин за п’ятнадцять, кутаючись у фарбований під канадську дублянку кожух, я вже летів до будинку Олександра Копитова. Копитов був сином радянських аристократів, жив у елітному будинку з видом на задумливий сад і, як і кожен аристократ, був сповнений революційних мрій. Скуйовджена шапка густого волосся і борода, що біжить хвилею, робили його схожим на Карла Маркса в молоді роки.
– Я думаю, ми маємо підбити народ на цивільну панахиду, – повідомив він мені за першою склянкою. Важко було не погодитись, адже я сидів у нього на кухні, дивився, як ламають шийку під бітловські йе-йе-йе сніжинки за його вікном і пив куплене на його гроші «Румунське кріплене».
– Погодься, Джон Леннон – це величина, – кип’ятився Копит. – Джон Леннон – це глашатай покоління. Було видно, що на мені він репетирує прощальну промову. З кожним новим афоризмом у Копиті спалахував бунтарський дух.
– Ми повинні! Ні, ми просто зобов’язані, – вальяжно розвалившись на кухонному стільці, декламував він, – не пройти повз, я не боюся цього слова, політичної події світового порядку.
Невдовзі Сашко вже крутив телефонний диск і обдзвонював знайомих і малознайомих йому людей.
– Ви знаєте? – урочисто починав Копит, вчора в «цитаделі», тобто в Нью-Йорку, вбили Джона Леннона. Потім була пауза і пафосна тирада.
– На мій погляд, 8 грудня у місті «жовтого диявола» застрелили не просто Д. Леннона, там розстріляли епоху!
Це було серйозно і могло закінчитися грандіозною пиятикою з пригодою.
Увечері 9 грудня на колишній Великій дворянській, де розташувалися рекламно-художні майстерні, було галасливо. Мольберти, макети і столи були зсунуті… Біля вхідних дверей у дусі часу червонів плакат: «Леннон і тепер живіший за всіх живих!».
У далекому кутку голосом Джона співала Яуза. Біля вікна Леннон співав із магнітофона «Маяк».
Слово взяв студент-філософ Михайло Ізаксон. Життєпис Джона Леннона від Міші Ізаксона ряснів дуже сумнівними подіями і фактами, що народжувалися, мабуть, у Мішиній голові по ходу його квітчастої мови. Через багато років я був присутнім на одній екскурсійній прогулянці, яку вів колишній студент-філософ. Географія та історія місця, про яке говорив Міша, були насичені такими ж проблематичними фактами та іменами, як і викладена ним того вечора біографія Джона Леннона. Ізаксона перебив Копитов.
– Мішель, – сказав він, – мені здається, справа не в біографії, а в тому, що вчора в Нью-Йорку розстріляли епоху.
– Ми вже слухали це телефоном. Не перебивай, – обурювалися присутні.
Але Копитова було вже не вгамувати. Здійнявши голос до патетичної надривності, він говорив про епоху, про втрачене покоління і про згарище великої культури, проводячи паралелі між бунтарем Джоном Ленноном і «босяками» російської поезії С. Єсеніним та В. Висоцьким. Публіка пожвавішала і незабаром розділилася на два табори. Біля «Яузи» зібралися шанувальники Джона Леннона – Єсеніна, біля «Маяка» Леннона – Висоцького.
«Яуза» пила сухе «Ркацителі» з «Жигулівським» та слухала «Imagine». «Маяк» посилювався «Румунським кріпленим», балувався травою і слухав «Revolution-9». Між магнітофонами ходив повний кавалер орденів слави хмільний сторож Кузьмич.
– Всі «хлопці» хороші, казав Кузьмич, – і, випиваючи чергову склянку, відправляв шанувальників Леннона-Єсеніна і Леннона-Висоцького, що обтяжіли від вина і трави, у підвал, де одурілі «хлопці» милися під душем.
– Чуєш, «хлопці», не забудьте загасити бойлер… – умовляв миючих засинаючий Кузьмич.
За північ, коли вже вичерпався винний фонтан і дружне хропіння змінило знесилені магнітофони, майстерню струсонув потужний вибух. Здибилися бетонні перекриття, і в прорізі, що утворився, позначилися розгорнуті контури бойлера, що палко клубиться. Над ним, жалібно схиляючись, висів транспарант із написом «…живіший за всіх живих». Пахло громадською парилкою і димом електропроводів, що спалахнули. Серед усього цього бедламу бігав протверезілий сторож Кузьмич.
– Суки! Ну, суки, я ж просив, загасіть бойлер! – голосив сторож над безоднею, що розверзлася.
Народ, що прокидався, дивився на розгорнутий бетон і спантеличено питав у сторожа. – А що це, Кузьмичу?
– Шо-шо, болт через плече. От шо! – обурювався сторож.
– А конкретніше? – питали прокинуті.
– Конкретніше. Строк це! Як пити дати, живий строк, – сказав сторож, і приречено махнувши рукою, пішов до телефона.
За всієї експресивності своєї промови старий мав рацію в одному. Це був справді готовий тюремний термін із формулюванням «псування соціалістичної власності». «Як мінімум п’ятачок» – подумав я, – і, натикаючись на швелери і каркаси, що стирчать з підлоги, пробрався до вхідних дверей. Після кімнатної смуги та пилу стало легше дихати. Мороз протверезив і надав сили. Нині вони були потрібні як ніколи. Біля найближчого повороту вже заходився вереском ментівський воронок.
…Проходячи сьогодні повз бойлери, я не можу не згадати цей незвичайний епізод із мого життя. Незважаючи на свою скромність, бойлер подібний до нас, людей. Він теж відчуває тиск і стреси, долає труднощі. Можливо, саме в його невидимій рутині укладено частину сенсу нашого власного життя.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.