“Українська літературна газета”, ч. 11 (379), листопад 2025
(на прикладі оповідання В’ячеслава Медвідя «Аделька й Адам»)
Деякий час тому мене попросили перекласти польською оповідання В’ячеслава Медвіда «Аделька й Адам», яке входить до збірки «Потьма» [Медвідь 2020, с. 79-92]. Якщо назва оповідання не викликає у перекладача жодних труднощів (Аделька й Адам), то назва збірки може бути перекладена двояко: «Темрява» або «Морок». Я не перекладала весь том, але сама свідомість проблеми змусила замислитися над проблемами перекладу. Назва збірки завжди надає цілому певну характеристику, настрій, який передається кожному з включених до неї оповідань. Можна навіть сказати, що в певному сенсі вона «позначає» весь цикл дрібніших текстів, які в разі перекладу повинні розглядатися як ціле.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Збірка оповідань Медвідя саме така. Усі тексти, що входять до неї, наче видобуті з мороку минулого. Дмитро Дроздовський, який рецензував книгу, писав:
Кожне оповідання – це психологізована оповідь про час: тодішнє з минулого погляду й погляду теперішнього. По суті, маємо ревізію совєцької доби, представленої через багатоголосся персонажів Потьми: кожний зі своїми дивацтвами й персональною історією болю. А загальне криється в самій мові, точніше – кажучи образно, – в протомові, у якій письменник і його герої розчиняються, подібно до того, як те відбувається в прозі Кафки [Дроздовський, 2024].
Саме таким виявилося перекладене мною оповідання, в якому сьогодення перепліталося з минулим, повільно витягуваним з темряви пам’яті. Не з забуття, а з прихованого, з закутків, де вона причаїлася, щоб лише пізніше, в майбутньому, можна було поглянути на неї крізь призму нових часів. З цього ніби хаотичного сплетіння думок і спогадів головної героїні вимальовується її, позначене трагічною барвою, минуле. Але також і минуле інших, з якими доля зіткнула Адельку. І це минуле, що поєднує в собі долі представників різних народів, які мешкають в Україні. Ми бачимо це у спогадах головної героїні, у згаданих нею образах з дитинства, коли «не стільки з віри, скільки з цікавості» вона прокрадалася до костела, до православної церкви і до синагоги, тобто до всіх доступних їй храмів, незалежно від сповідуваної релігії. Тож ці її спогади ніби визначають рамки погляду на мультикультурний простір України, насамперед за часів правління більшовиків.
Культури та національності, що існують у цьому просторі, є окремими, але водночас їх об’єднує спільна доля, визначена радянською епохою. Володимир Висоцький колись писав у пісні «Баллада о детстве» про руйнування як метафору єднання, спільної долі та спільних страждань: «Ви теж – постраждалі, / А значить – обрусілі» [Висоцький 1975].
І саме такі образи, такі думки спадають на думку Адельці, а точніше Аделії, бо коли ми її знайомимося, вона вже є літньою старенькою, яка мешкає в Києві, хоча приїхала туди в молодості з поліського села. Аделія, яка, ймовірно, має польське коріння, дружить з єврейкою Дорою та українкою Євгенією. З них киянка в третьому поколінні є тільки Дора, чий дід Ісаак мав у Києві крамничку з залізом і випікав хліб. Однак Дора навчилася говорити: «кава, філіжанки, дякую», «бо треба ж якось догоджати одне одним». Це підтверджує припущення про польське походження Аделі. Іншим свідченням є «жезла» (джезва), що стоїть на печі, «що її подарувала за Польщі бабуся Аделя». Тут також варто звернути увагу на різницю між іменами головної героїні – Аделька або Аделія та її польської бабусі – Аделя, що також слід було відобразити в перекладі (Аделька – Аделія – Адела). Польськість головної героїні проявиться ще пізніше у спогадах про першого чоловіка Адама, заарештованого більшовиками, і в кінці оповідання, коли Аделька читатиме Конрада Валленрода, до чого я ще повернуся. Однак ця польська ідентичність ретельно приховується протягом багатьох років і її чоловіком – одним із катів Адама, який запропонував молодій Адельці вийти за нього заміж і таким чином врятувати коханого:
Й нарешті, – кава, канапки; улазливий у самісіньку душу погляд і голос; хочете порятувати чоловіка, ставайте моєю жоною. Та й стала, що й по сей день Адамової могили не одшукати.
Хто такий Гриша (Грицько Грицькович) – росіянинин чи українець, невідомо. З іншого боку, в будинку Гриші та Аделі висить стара ікона, врятована з якоїсь церкви, із зображенням лицаря в шоломі, з мечем і булавою. Вона нерозпізнавана, але шолом і меч дозволяють припустити, що це Олександр Ньюський, святий православної церкви. Чи є вона об’єктом культу, чи інвестицією? Адже чоловік каже Аделі: «як мене не стане, то ото твоя втіха і твоє багатство. Бо на ввесь світ така одна і однісінька». З іншого боку, Гриша намагається, щоб дружина забула про своє минуле, а також про національну ідентичність – забирає у неї польські та французькі книги, куплені в антикварному магазині. Можна вважати, що він намагається витіснити з свідомості та пам’яті дружини будь-які прояви польськості.
При цьому слід зазначити, що Аделька нібито поєднується у стражданнях з представниками інших національностей, які мешкають поруч. Наприклад, вона повторює вірші переслідуваного більшовиками поета Миколи Вороного (1871-1938), якого в 1934 році заслали до Воронежа, де він пробув чотири роки, до 1937 року, а потім у 1938 році його знову заарештували і розстріляли як польського шпигуна. Ось уривок, що стосується віршів, які повторює Аделька:
Нашіптувала завчені ізвечора рядочки з Вороного, – при світлі дня вони не так гнітили, аж мовби затишком зненацьким обдаровували. Під кожен дріботливий крок перепадало зо кілька слів, так наче вона собі музику якусь вигадувала: вони не вимерли, не згинули у тьмі, не відмінили їх віки, тисячоліття, як і давно колись, вони такі ж самі і нині, з початком двадцятого століття.
Цитовані в оповіданні слова Вороного слід було перекласти самостійно, оскільки їх перекладу на польську мову не існує, при цьому зберігаючи ритміку та рими. Ось їхній варіант:
вони не померли, не загинули в тумані, цього не змінять століття, тисячоліття, вони залишилися такими самими, не змінилися з початком двадцятого століття…/ nie umarli, nie zginęli we mgle, nie odmienią tego wieki, tysiąclecia, pozostali tacy sami, nie zmienili się wraz z początkiem dwudziestego stulecia…
Цікаво, що справжня біографія Вороного дуже нагадує історію Адама, до якої героїня Медвідя повертається щовечора, переглядаючи старі документи:
Як і щовечора, – гортання пожовклих папірців, прошилених навсібіч товстелезною дратвою; не читання; промацування пальцями рядків з машинописними кострубатими літерками; й так знала напам’ять. Кунцевич Адам, учитель історії, музики й літератури; заяви, скарги, прошенія не знищувати костел як історичну пам’ятку; сповідник старовини; ворог народу; польсько-український націоналіст.
Й ось ця кімната, кам’яниця, камера, прикутий до підлоги стіл, узвишене аж над її головою тіло, червоні петлиці. І голос. І так щодня. Допитування у справі ворога народу й держави. Агент усіх розвідок всього світу. Як проникав у підземні ходи, одсовуючи ляду в костелі. Яку зброю переховував на випадок повстання польського населення у селі такому-то.
При цьому читач також дізнається, що коханий Адельки став біженцем у віці 14 років, що він приїхав на Полісся з Кракова, походив із родини революціонерів, які підтримували генерала Ярослава Домбровського і були заслані царем до Сибіру. Ми також знаємо, що він втік із заслання, що його прихистив дідусь Владислав Щепанік, який навчив хлопчика грати на скрипці та фортепіано, безсумнівно, прищеплюючи йому таким чином польськість, адже в оповіданні йдеться про твори Фредеріка Шопена та Михайла Огінського. Ймовірно, йдеться про Полонез ля мінор, відомий як «Прощання з батьківщиною». Незважаючи на політичні погляди Адама, про які ми нічого не знаємо, з спогадів Адельки ми також дізнаємося, що він намагався врятувати від руйнування історичну церкву, що, однак, не обов’язково свідчить про його релігійність. Варто також зазначити, що і цей герой Медвідя, подібно до головної героїні, не до кінця усвідомлює свою національну ідентичність. У момент арешту він у відчаї шепоче кари ляхам.
Повернемося ще до Адельки. З поліського села вона потрапляє до Києва, до будинку, з вікон якого відкривався вид на Сітний ринок і Львівський майдан, а далі можна було здогадатися про Хрещатик і дорогу, що вела за місто, до місця, про яке за волею чоловіка вона не повинна була нічого знати:
Знала, що низиною Хрещатик, а вліво, далечиною, й до Бабиного Яру недалеко; тою ж дорогою впростяж і Сирецький Яр. Якось було щось наснилося про той яр, але згадати аж ну ніяк; коли це дивиться в телевізорі середночі про той яр, що у війну там був концтабір. Тоді ж чоловіка поспитала, а він у сказ: тобі того знати не треба.
Ті, що більш-менш відомі польському читачеві, слід було перекласти відповідно до прийнятої в Польщі назви (Хрещатик, Бабий Яр) або транскрибувати, що я зробила у випадку Сирецького Яру, який частіше перекладається польською як Obóz Syrecki.
Проте таким чином поєднуються долі людей, які живуть, можливо, не на кордоні, але на перетині культурних просторів. Подібна ситуація спостерігається у випадку українців, які в оповіданні також згадуються через Голодомор 30-х років минулого століття. Спогади Адельки плавно переходять від однієї асоціації до іншої. Коли її будить якийсь голос, що просить води, їй спершу примарюється колодязь з дитинства, в який вона заглядала, перевіряючи, чи достатньо вона красива, щоб сподобатися Адаму. Але потім колодязь зникає, і більше немає ні її, ні зеленої галявини: «одно якесь іскряве коливання в очах, що намарює глибину глибочезну і темряву. […]», а поруч з нею стоїть банка, і в голові з’являються слова: «Та й справді, гайда знову по воду. Криниці по селах гвалт кричать, вода ізміліла, споганіла, що й товар не п’є». У цей момент Аделія згадує дівчат, які несуть у сільську місцевість у каністрах воду з міських кранів. І все це наводить на думку про примирення міста і села:
Бо як у війну прокрадалися на села виторгувати за кульчики ворочок пшона, так і перед війною ці бідні сільські устеляли тротуари своїми немічними тілами, – хто дасть, а хто й одвернеться. Чоловік під замком утримував, аби його люба Аделія не ділилася державними пайками. То хоч з вікна на мотузочку яку шкоринку іспустить; та й ховайся; аби не бачити.
Тема голоду також з’являється в роздумах про швидкоплинність і повторюваність поганого в житті. Коли Адельку відвідує онук її сестри, який повернувся з якоїсь невідомої війни, розмірковуючи про людське життя і безліч воєн, вона каже: «як тим війнам і ліку нема; як не війна, то голод».
Найменше ми дізнаємося в оповіданні про українку Євгенію, але вона також виявляється жертвою КДБ. Коли на дворовому зборі пропонують змінити назву вулиці, яка до того часу носила ім’я революціонера Вацлава Воровського, до речі, поляка за походженням, Євгенія лише зітхає: «а за що ж мого забрали, він тіки-но якийсь бухгалтер, на розстріли не ходив». Ніхто також не згадує про національність Воровського. Вона не має жодного значення. Важливо лише те, що він був негідником. На основі його прізвища в українській мові можна створити гру слів: Воровской – вор. У польській мові така гра слів неможлива. Якби це була вигадана постать, то прізвище Воровського можна було б замінити, наприклад, на Лайдацький і перекласти гру слів як Łajdacki – łajdak (Лайдацький – лайдак). Однак це реальна постать, тому в польському варіанті з’явилася інша гра слів: „jak jest łajdaka worowskiego to tak samo łajdacka zostanie” («як є лайдак Воровський, так само лайдацькою залишиться»). Натомість пісня про Воровського зберігає ім’я комуніста, а також оригінальний ритм. Порівняймо:
славім ми, славім ми, славім на вєка жєлєзнодорожниє атлічниє вайска […] імєні варовскаво ми нє пасрамім […]
chwałę śpiewamy, na wieki chwałę, tej kolejowej armii wspaniałej […] imienia worowskiego my nie pohańbimy […]
При цьому з тексту зникла можлива ремінісценція, що стосується Тушинського вора – Лжемитрия, хоча вона і була досить незрозумілою для польського читача.
Зазначу, що це не єдина пісня, яка згадується в оповіданні. Аделька згадує також пісню, яку співають хлопці, при перекладі якої слід відтворити як ритм, так і риму, але також слова з нижчим мовним регістром, хоча я внесла тут невелику зміну в образ, що стосується насамперед слів, які співає Аделька:
уже сонце на заході, вечерять пора, а в нашої твердоср… й на думці нема; […] доки стане, подумає […] надійде пора, надійде друга.
już słoneczko na zachodzie, już wieczerzać czas, ale nasza twardosr…a nie ma nic dla nas; […] kiedy przyjdzie i pomyśli […] przyjdzie na to czas, będzie dwoje nas.
Повертаючись до героїнь оповідання Медвідя: всі три подруги виявляються жертвами одного режиму і, в певному сенсі, метафорами культур та ідентичностей, які вони представляють і які стираються тим самим режимом. Адже Аделія щодня перевіряє, чи мішок, захований у найглибшому кутку шафи, містить все необхідне: «вовняні шкарпетки, мило, сірники, ворочок тютюну, дерев’яна коробчина з сіллю», чи все в порядку, бо, можливо, мило засохло, а сірники намокли. Про всяк випадок вона також тримає в шафі мішок з взуттям, курткою і штанами на ваті. Адже щоночі можуть приїхати і забрати, так як забрали Адама і чоловіка Євгенії, можуть розстріляти, так як розстрілювали українських «націоналістів» на їхній вулиці, про що ми також дізнаємося зі спогадів Аделії:
[…] що не вулиця, не будинок, то все у крові. Хіба не в їхньому дворику, не їхні чоловіки розстрілювали якихсь хлопців у вишиванках, а вони, обмотавшись занавісочками, зирили з вікон. А хіба не Фрося, обкутана шкірою і з зірчастим кашкетом на кучерявих патлах, стовбичила позад солдатиків, хіба не гукала „смєрть націоналістам”.
Однак я омину постать Фросі, чия національність та національна ідентичність не визначені в тексті, але яка має клеймо комуністки. Вона не вносить нічого в ці міркування, хоча варто звернути увагу на той факт, що світогляд не має національної ідентичності. Тому єдине, що в цьому контексті можна сказати про Фросю, це зазначити, що ім’я Єфросинія асоціюється з православ’ям, а також з духовною особою або особою, що походить з нижчих верств суспільства. Однак це не є жодним визначальним фактором, так само можна було б інтерпретувати її «кучеряві патлі», окуляри з товстими скельцями та любов до книг («І книжка в руках» – каже, а точніше думає про неї Аделія) як стандартну характеристику єврейки, чому, однак, суперечить ім’я. Також одяг Фросі: «Ще й коралі у два разки на темнуватій, защібнутій аж під шию блюзці. Та й ця спідниця немов брезентова, чобітки хромові з куцими халявками » не нагадує про жодну конкретну національність, а скоріше про моду початку XX століття та застебнуті під шиєю сукні (блузки) робітниць чи гувернанток. На відміну від Фросі, Кіндратович, ймовірно українець, є противником комунізму і робить усе, щоб не зустрітися з цією «кагебісткою», як він її називає.
Але що ж об’єднує всі ідентичності, які виринають із темряви минулого, вступаючи в сьогодення і в певному сенсі виходять за межі оповідання? Чи вдасться в тиглі історії переплавити їх в одне суспільство, відповідно до роздумів Адельки про взаємне прощення, чи, відповідно до слів її чоловіка:
[…] не такі часи настануть, що бійся і озирайся, а будуть такі часи, що озиранням і рятуватимуться. Людина навиворіт свеї душі і тіла ходитиме.
А можливо, порятунком виявиться погляд у майбутнє через те, що минуло, як, наприклад, читання Кондрада Валленрода, яке закінчує розповідь про Адельку словами: «[…] йому – висока честь і нагорода! Заприсягнімось же, як буде рада, його обрати! – всі гукнули: згода!..» [Міцкєвич 1955, с. 303].
Двір кам’яниці, в якій мешкає героїня оповідання Медвідя, на мою думку, став своєрідним культурним пограниччям, простором беззаперечно багатокультурним, у якому різні ідентичності та національно-культурні свідомості змішуються, взаємно стираються, а іноді, насамперед під впливом спільного страждання, об’єднуються в єдине ціле.
У цьому контексті варто також звернути увагу на походження Адельки з подібного багатокультурного пограниччя, яким колись було Полісся, де до Другої світової війни (за часів бабусі Аделі) спільно жили поляки, білоруси, українці, євреї та поліщуки, користуючись різними мовами та сповідаючи різні релігії.
Ментальне пограниччя, присутнє в свідомості головної героїні оповідання Медвідя, отже, не є вигадкою, оскільки не є нереальним. Навпаки, воно відтворює реальність – багатокультурну специфіку суспільства разом із усіма її проявами.
Тому ще одне зауваження, яке виникає у мене як у перекладознавця, стосується способу передавання багатокультурної свідомості Адельки. Як я вже зазначала, вона проявляється у декламації та читанні польської або української поезії. Могло б здатися, що польське походження цієї героїні та її коріння з Полісся пояснюють мовні помилки Аделі. Проте це не зовсім так. Помилки, з якими ми стикаємося в оповіданні, рідко є полонізмами, хоча прикладом може бути слово хуз, тобто «кавова гуща» (українською нормативно – кавова гуща). Значно частіше мовні деформації зумовлені нестачею освіти. У цьому випадку гарним прикладом може бути слово жезла, спотворене як джезва. Це створює певні труднощі для перекладача, проте не є неперекладним, оскільки можна використати в перекладі польську розмовну або сільську лексику, а також колоквіальні відмінки; у моєму випадку це, наприклад, відмінок назви автомобіля «жигулі» у родовому відмінку – «жигулів».
Анна Беднарчик,
Лодзький університет (Польща)
(Закінчення буде)
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.