“Українська літературна газета”, ч. 11 (379), листопад 2025
А це сталося на початку 90-х. Працював я в редакції журналу «Березіль», вів два відділи – сатири та літературної критики. Справа була не дуже марудною, залишався час навіть пописувати власні гуморески, які я розкидав по інших виданнях Союзу.
І от сиджу, поробляю щось, як заходить головний редактор, міцно піддатий Юрко Іванович Стадниченко – світлої душі людина, талановитий поет, ласун і великий любитель врізати по чарці. Та й каже, видихаючи смачний запах горілки та шоколаду:
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
– Щось ми давненько детективів не друкували. Українські автори замовкли, а публікувати переклади не хочеться… Ось тобі завдання: до чергового номера напишеш детективну повість.
Спочатку вирішив я, що це п’яний жарт, потім бачу – ні: п’яний, але не жарт.
– Та я ж сатирик, – заперечую, – і детективів писати не вмію. Це абсолютно різні жанри, вони вимагають зовсім різного мислення! Мені легше написати півста гуморесок, ніж одну повість, та ще й детективну…
Він посміхається:
– А ти пробував?
– Ні, – кажу, – не пробував.
– То звідки ж ти знаєш, що не вмієш, якщо не пробував? Сідай і пиши. Термін – місяць, обсяг – до 80 сторінок машинопису, гонорар – 200 відсотків. Старт!..
Засмутився я спочатку. Будь-яка нова справа – це нові непонятки. Але вирішив скласти текст якщо кримінальний, то, по можливості, іронічний: так легше і звичніше.
Перший тиждень кружляв я колами по кабінету, вигадував тему та сюжет; другий тиждень друкував на машинці власні пригоди (щось перебільшив, щось домислив, щось прибрехав); третій тиждень компонував; четвертий тиждень обсмоктував та облизував текст на предмет граматичних, стилістичних та інших помилок.
І от рівно через місяць, день у день, кидаю на стіл редактора матеріал: «Леонід Курохта. «Шантаж». Іроніко-детективна повість».
А Юрко Іванович… навіть відкривати його не став!
– Ти сатирик, а детектив – то зовсім інший жанр. І ти не здатний створити повноцінного детективного твору! Тут потрібен зовсім інший склад розуму, зовсім інше мислення і зовсім інше світосприйняття!
Я йому:
– Та ви ж самі наказали мені писати детектив!!!
А він:
– Я наказав?! Ти що, з дуба гепнувся?! Не було цього, не бреши! Пити треба менше!!!
Довелося нагадати, що тоді він сам був досить датий, і міг забути про свій наказ внаслідок алкогольної амнезії, але й це не допомогло. Ну не хоче ні відкривати теку, ані читати. Шкода часу.
І тоді зробив я он як…
Найближчої суботи поїхав до села Івашки Золочівського району, запакував теку в бандероль, написав: «Петро Хренюк-Вишемирський. «Шантаж». Детектив», і з місцевого поштового відділення відправив бандероль до себе ж, до редакції. По два дні отримав, зареєстрував, ретельно пробігся авторучкою по кожній сторінці (ніби як серйозно попрацював над текстом) і віддав редактору зі словами:
– Ось тут «детехтива» прийшла поштою, я проглянув, дещо підправив, рекомендую до друку…
Він узявся читати. Захопився, забрав текст додому, вранці запитує:
– А хто це такий – Хренюк-Вишемирський?! Щось не чув такого. Ти його знаєш?
Кажу:
– Ні, не знаю, новий автор, самородок якийсь…
Він:
– Публікуємо негайно, в найближчому ж номері! Повість цікава, читається легко, на єдиному диханні!..
І підписав Юрко Іванович цей матеріал до друку, і пройшла повість усі інстанції – машбюро, коректура, набір, верстка, цензура Головліту, макет та ін. Лише перед відправкою до друкарні я при Юркові Івановичі рясно вимазав Петра Хренюка-Вишемирського й урочисто вписав свої ім’я та прізвище.
Він аж рота роззявив:
– А що це зараз було?.. Що це ти зробив?!
Я:
– Відновив соціальну справедливість відповідно до вимог чинного Авторського права. Це – МОЯ «детехтива»! Саме та, яку ви не схотіли читати!
…Як він кричав, я-ак він крича-а-ав… Обурило його єдине: те, що ЙОГО ОБДУРИЛИ, накололи, обвели навколо пальця! Найм’якшою обізвою, якою він мене нагородив, була «свинячий віслюк». Однак відступати нема куди – повість затверджена й утиснена до макету, щось міняти вже було запізно. І «Шантаж» був опублікований під ім’ям справжнього автора.
Тоді я на власному досвіді переконався в справедливості постулату «Немає пророка в своїй вітчизні», але це не найгірше, що може трапитися в житті.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.