“Українська літературна газета”, ч. 11 (379), листопад 2025
І
Свідомість Максима пливла в розбурханій магмі, що зненацька хлюпнула із мартенівського ковша. Проносячись у повітрі, величезна посудина для розплавленого металу обірвала троси і впала з висоти прямо на майданчик для сталеварів. Доведений до тисячі градусів, залізний кип’яч рвонув стрімким потоком в усі боки – хлопець не встиг і злякатися. Комбінезон Макса, його захисна каска, затемнені окуляри, кістки з першими проявами ревматизму, волосся й нігті випарувалися в одну секунду, додавши крапельку води до найближчої хмари і, може, грам сажі до забрудненої атмосфери Землі. Залишилася одна свідомість, яка існувала вже в новому, вогняному, тілі, розлитому по бетонній долівці й потроху згасаючому на місці ним же випаленої території.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
– Пропав хлопець ні за цапову душу! – гірко зітхнув після трагедії бригадир, відчуваючи в цьому власну провину.
Після панахиди цех привели в порядок. Мартен відремонтували. Зачищене з підлоги охололе залізо пустили на переплавку. Потім готову сталь відштампували й продали німецькому автомобільному концерну. Так Максим став машиною, яка, на відміну від інших авто, зійшла з конвеєра, маючи додаткову начинку.
ІІ
Досить молода сім’я Клейнів купила новий «Мерседес». Фінансист Леон та лікарка Клара без проблем одержали кредит. У їхній голові вже простягнувся маршрут на південь Європи, в Італію, де вони хотіли сімейно провести відпустку на березі Адріатики.
Дорога покупка багатьом спочатку бентежила душу й туманила голову. Уперше сідаючи в салон, Леон, піднесений у власних очах до небес, не розрахував сили і з ентузіазмом ляпнув дверима, так що в Максима трохи не розплюснулися мізки, яких фізично нібито й не було, але свідомість все рівно болісно здригнулася.
– Щоб тебе!… – скривився Макс, але цього в машині ніхто не почув і не побачив.
З такої нібито дрібнички у хлопця виникла неприязнь до фінансиста. Із кожним днем вона посилювалася тим, що він постійно й не на свою користь зіставляв власне становище зі щасливим, устаткованим і заможним життям Леона. Макс розумів, що волею долі навіки закутий в залізний панцир і що ця клята доля ні за яку ціну не випустить із своїх лещат. Йому нізащо не мати власної сім’ї, дружини-красуні, подібної до Клари, і такої симпатичної донечки Софі, яка з’явилася сім років тому на світ, а тепер зручно вмостилася на задньому сидінні і з цікавістю роздивлялася вулиці й проспекти, людей та інші авто, що пробігали за боковим склом їхнього «Мерса», а точніше б сказати, «Макса».
ІІІ
Із першого дня для юнака почалися звичайнісінькі автомобільні будні. Уранці Леон саджав членів своєї родини до салону й розвозив за місцем призначення: Софі – до школи, Клару – на роботу в онкологічну клініку. Потім рушав до свого банку, де цілий день проводив над якоюсь фінансовою статистикою або обслуговував прискіпливих і нудних клієнтів, які ні бум-бум не розумілися на кредитах і депозитах, але неодмінно хотіли мати значний зиск тільки від того, що переступили поріг саме цього банку. Леон виходив з роботи злий, лаявся матом, гепав із розгону дверцятами автомобіля і «смажив» шини на поворотах. Максима ображало таке поводження – він закипав, як вода в радіаторі. А Леон трохи скидав пар тільки тоді, коли доїжджав до школи Софі.
Доця-відмінниця цілувала батька в щоку, зразу ж звітувалася за одержані завжди високі оцінки та гарну поведінку, картала сусідку по парті за недоумкуватість, а хлопців класу – за бешкети. Потім вони їхали в клініку, із якої виходила не менше за Леона знервована Клара із власною порцією пристрастей – онкологічних: як вони когось там рятували-рятували, але ця клята хвороба не дає нікому шансів – і люди «згорають» за лічені місяці або й тижні, хоч вони, лікарі, самі «вмирають» біля пацієнтів, намагаючись вихопити їх з того світу.
Перевтомлена сім’я просто мріяла про відпочинок на фешенебельному італійському курорті біля теплих вод Адріатики. Максим теж був не від того, щоб пуститися в мандри, а не крутити колеса остогидлими вулицями міста.
IV
Згодом юнак почав уживатися в німецьку родину, намагаючись у ній розгледіти ту, що подумки його поховала, бо після розливу розпеченої магми на сталеплавильному комбінаті закопувати в землю практично не було кого.
Клара, як і його мати, теж упадала біль своєї сім’ї, намагаючись догодити всім: нагодувати, випрати і випрасувати, провести вранці в повному порядку з дому й зробити затишним вечір. Леон асоціювався в хлопця з батьком, особливо з тих часів, коли сам Макс бігав до школи, а старий сталеварив у «їхньому» ж таки цеху, що став другим домом, і часто повертався з роботи невдоволеним, бо щось там не складалося: не так закипало, недоварювалося, виливалося передчасно чи, навпаки, запізно й доводилось переробляти, залишаючись на нічну зміну. Але все зазвичай залагоджувалося. Як і батьки в Максовій родині, тато Леон і мама Клара присідали біля свого дитятка й відтавали душею. Максим хоч і знаходився в гаражі під будинком, але цю ідилію відчував своїм машинним нутром – особливо, коли сім’я Клейнів на вихідних життєрадісно завалювалася в салон і вирушала кудись за місто на відпочинок.
Неприязнь, що виникла в перші дні, потихеньку звітрилася. Хлопець почав приростати душею до всіх членів цієї загалом симпатичної компанії, з інтересом вислуховував оповідки про їхні життєві пригоди. Навіть Леона він уже не сприймав за конкурента, як це було спочатку, хоча Клара й тепер видавалася досить красивою. За інших, людських для себе, обставин Максим обов’язково позалицявся б до такої жінки, не зважаючи на ті шість років, які вона мала зверху його літ.
Життя Клейнів так захопило Макса, що він потроху перестав дивуватися, як перевернулося його власне. Хлопцю дуже захотілося стати для них «своїм», і це бажання з самого початку виникнення трохи компенсувало, відсунуло на другий план його самотність у залізному панцирі.
V
Ще одну новину відкрив для себе Максим: він не просто існує в машині – ця комфортабельна залізяка повністю йому підвладна! Вистачало поруху думки – і вона виконувала все, що він накаже.
Така обставина з’ясувалася несподівано. Одного дня Леон, як зазвичай після своєї роботи, підігнав авто до школи, щоб забрати дочку додому. Глянувши на годинник, він збагнув, що з’явився трохи зарано й треба згаяти хвилин п’ятнадцять. Чоловік поставив машину, замкнув дверцята й відійшов купити свіжих газет.
У цей час із дверей школи вихопилася перелякана Софі. За нею – видно, що для розваги – гналися двоє трохи старших хлопчаків із глумливим вогником дитячого садизму в очах, який загорається, коли цькування іншого приносить задоволення.
– Гей! Дурна! – репетували вони вслід, регочучи й махаючи кулаками та портфелями. – Все рівно не втечеш!
Вищий із двох хлопчисько видав звук «А-а-а-а!», стукаючи себе долонею по губах. Вийшов бойовий сигнал індіанських племен, як не раз показували в кіно. Нажахана Софі побігла ще швидше. Другий хлопець хапонув жменю камінців і почав жбурляти вслід дівчинці. Один крем’яшок боляче влучив їй у плече, інший – в лобове скло автомобіля, від чого Максим, який трохи задрімав, проснувся.
Дівчинка рвонула за ручку передніх дверцят – і ті несподівано відчинилися, хоч були замкнуті Леоном. Софі цього навіть не зрозуміла. Вона упала на переднє пасажирське сидіння й заридала. Максима охопило таке обурення, якого він давно не переживав: «Щоб з його маленької Софі ось так, для розваги, знущались якісь сопливі бешкетники!?»
– Уперед! – гримнув він щосили.
Машина сама завелася і, виїхавши на тротуар, рушила в бік хуліганів. Вони спочатку остовпіли, а потім кинулися врозтіч. Максим вибрав більш жорстокого, побачивши камінці в його жмені. Автомобіль гнав за шибеником, а той із виряченими очима буквально летів попереду. Ранець, підстрибуючи на плечах хлопчака, розкрився, із нього посипалося учнівське причандалля, по якому важко пройшлися шини «Мерседеса». За машиною біг приголомшений Леон, репетуючи вслід своїй дочці:
– Софі! Тисни на гальма! Унизу біля сидіння! Ногою! Тисни!
Але дівчинка була не в змозі щось чути й розуміти. Стрес від сутички з хлопцями змінився якимсь ніби запамороченням. Вона заціпеніла на передньому пасажирському сидінні, судомно вхопилася за власні коліна, витягнула шию і паралізовано втупилася очима в лобове скло.
Перехожі, ніби перелякані коти, з вигуками, що нагадували крикливе нявчання, відстрибували, хто куди міг. Силою волі Максим крутив колесами то ліворуч, то праворуч, прослизаючи між тими, хто не встиг зреагувати. «Хоч би нікого не задавити!» – стукотіло в його голові. Тільки на розі кварталу він зрозумів, що робить не те. Авто стало. Майже миттєво біля нього як із-під землі виринули два поліцейські, а трохи згодом підбіг захеканий Леон.
Батьку Софі ця пригода влетіла в добру копієчку. Трохи не дійшло до позбавлення водійських прав.
Намагаючись допитатися в дочки, Леон тільки дратувався, бо збагнути причину, як усе сталося, було неможливо.
– Як ти потрапила в машину!? Як ти її завела!? – сікався він.
– Вона сама..!, сама..! – плакала Софі, але нічого не могла пояснити.
VI
Випадок біля школи змусив Леона задуматися: що ж це в нього за автомобіль? Проте він знайшов найлегше для себе пояснення: нехай Софі не обманює, вона якось та зуміла завести машину, тільки не зізнається. Хоч ця версія була ні в тин ні у ворота, адже відімкнути дверцята «Мерседеса» міг лише Леон. Проте надумати щось краще чоловік не зміг. І тільки другий не менш дивний випадок остаточно розвіяв сумніви: машина таки має якийсь секрет!
Улітку вони нарешті сімейно рушили до омріяної Адріатики. Леон любив швидкість і гнав майже без упину. Невеликі сніданки та обіди в придорожніх кафе і вперед далі – на південь.
В Альпах довелося загальмувати. Суцільний матовий туман майже повністю заслав високогір’я. Поліцейські пости зупиняли транспорт і не випускали на трасу. Леон лаяв погоду, людей в уніформі і все на світі. Сотні машин тулилися до гір уздовж дороги. Стояли майже цілий день. Уночі, коли Клара й Софі спали на задньому сидінні, а туман трохи ніби розсіявся, нетерплячий Леон тихенько вивів машину на зустрічну смугу й рушив уперед уздовж автомобільної колони. «Усі сплять. Траса порожня. Проскочу!» – вирішив ризикнути чоловік.
– Ти що? Самовбивця? – сердито спросоння спитала Клара.
– Тихенько, – шепотів чоловік, проїжджаючи повз поліцейський автомобіль. – Тихенько.
Дорога спускалася. «Мерседес» котився рівно за променем власних фар, увімкнутих на повну потужність. Кілометрів двадцять проїхали без пригод. Леон почав потроху натискувати на педаль газу. Раптом прямо перед самим носом лоб у лоб із туману вискочив зустрічний рефрижератор. Чоловік крутнув кермо вліво, але там була прірва – і Макс мусив миттєво зреагувати, намагаючись зупинити цей смертельний танець на дорозі. «Мерседес» проти волі водія перевернувся вправо і, рухаючись виключно на двох бокових колесах, у вертикальному положенні прошмигнув між рефрижератором і скелею, яка підступалася прямо до дороги. «Мерс» зі скреготом чесонув по камінню, здерши фарбу на верхній частині кабіни. Софі й Клара різко з’їхали вниз по сидінню, вдарившись головами об дверцята автомобіля. Дівчинка, не второпавши, що трапилося, почала плакати. Коли все скінчилося й машина стала на чотири колеса, Леон натиснув на гальма й схилився чолом на кермо. Він, хоч і злякався найбільше, але зараз думав не про смерть, якої дивом удалося уникнути. Поведінка автомобіля вразила найбільше.
VII
Якщо не рахувати постійних дорікань за необачність із боку Клари, яка ніяк не могла прийти до тями від альпійської пригоди, відпочинок в Італії для Леона пройшов непогано. І тільки сідаючи випити кави, він замислювався над тим, що сталося. Здогади й припущення були найрізноманітнішими: починаючи з думки, нібито автомобільний концерн створив експериментальну партію машин і веде секретне спостереження за їх функціонуванням в реальних умовах, до того, що його «Мерс» – продукт Європейського космічного агентства, яке готує спеціальні всюдиходи для роботи в екстремальних умовах інших планет.
Леон вирішив ще раз випробувати свій автомобіль. Повернувшись додому з відпустки, він першого ж вихідного дня виїхав за місто, розігнав машину до шаленої швидкості й спрямував її прямо на електричний стовп. «Мерседес» в останню мить вивернувся й проскочив мимо бетонної конструкції.
– Бевзь! – тільки й зміг вигукнути розлючений Максим, відводячи авто від удару.
– Ґм! – осміхнувся Леон. – Ану так! – І скерував у річку. «Мерседес» різко зупинився біля самої води й відмовився заводитися. «Я тобі покажу, як зі мною гратися в небезпечні ігри!» – погрозливо подумав Максим і дві години мучив Леона, постійно глушачи мотор. Тільки викликаний евакуатор доправив транспортний засіб у ремонтну майстерню. Там перевірили всі механізми, але ніякої поламки не знайшли. Приголомшений чоловік довго не міг отямитися.
VIIІ
Клара не вірила чоловікові, коли той розказував їй про вибрики «Мерса». Вона скоса позирала на Леона, намагаючись побачити, чи в того все нормально з головою.
– Поведи очима вліво, поведи – вправо, – казала вона, крутячи перед його носом олівчиком.
– Ти – онколог, а не психіатр! – відбивався він.
Дивні розмови про незвичайні якості автомобіля продовжувалися.
– Хочеш, я тобі все доведу! Поїхали куди-небудь – і ти побачиш на власні очі!
Дружина, щоб припинити вже добре набридлі їй замороки чоловіка, знайшла час і сказала:
– Сідаймо в машину! Покажеш мені, що там за автомобільні фокуси!
Вона ще ніколи так не їздила. Адреналін підстрибував не згірше, ніж під час катання на «американських гірках». Леон скеровував «Мерседес» то проти зустрічного транспорту, то на червоний сигнал світлофора, то під колеса швидкісного потяга. Максим, розуміючи, що все це робиться для жінки, яка подобалася і йому, не сердився. Він із задоволенням брав участь в автомобільних трюках, демонструючи власну винахідливість. У його «руках» «Мерседес» поводився, як слухняна дитинка. За годину їзди два чоловіки залишили незабутнє враження в душі Клари, якій довелося проявити максимум мужності, щоб перенести це потрясіння. Щоправда, водійські права в Леона цього разу таки відібрали. Аж на півроку.
ІХ
Цілу осінь і зиму Макс нудився в гаражі. Він був не радий, що опинився на вимушеному приколі. «І чого б Кларі не мати водійських прав? – сумно думав він. – Возила б свого чоловіка на роботу й назад. А так викидають гроші на таксі».
Нарешті минуло шість місяців. Леон знов узявся за своє. У чоловіка вступила така затятість, за якої уже не думають про реальні наслідки власних дій. Його буквально розривало на шматки від того, що автомобіль може виходити з-під контролю й робити все, що заманеться. Ночами чоловік виїжджав за місто й розпочинав з «Мерсом» запекле змагання під назвою: «Хто тут хазяїн?» Максим лаявся в душі:
– Ідіот! На той світ захотів! Мене переплавлять та й годі, зроблять ще якусь залізяку! А ти ж опинишся на кладовищі! Подумав би про дитину та дружину!
Леон не чув та й не міг нічого чути, крім власного розбурханого серця. Але перегони зі смертю скінчилися досить стандартно й банально: після декількох лобових атак на зустрічний транспорт у нього знову забрали права. На рік. Із попередженням, що він може втратити їх назавжди. Про його поведінку на нічних трасах повідомили на роботу. Директор банку викликав чоловіка «на килим» і прямолінійно заявив: якщо в працівника є проблеми з поліцією, рада керівників може переглянути робочий контракт і розірвати його в односторонньому порядку. Леону довелося принишкнути й навіть стати ще більш наполегливим службовцем.
Проте в його очах з’явилася невимовна туга. Чоловік замкнувся і важко йшов на контакт із оточенням. Навіть Софі докладала великих зусиль, щоб витягувати батька на розмову. Клара зрозуміла: треба рятувати чоловіка. Вона наполягла, щоб Леон відвідував сеанси психотерапевта.
– Що турбує? – спитав лікар під час першої зустрічі.
– Автомобіль, – буркнув Леон.
– Нормально, – погодився лікар. – А Вас які марки машин цікавлять?
– Які їздять, куди спрямуєш.
– А буває і навпаки?
Леон скептично усміхнувся. Лікування зайшло в глухий кут з першого ж сеансу. Після третього чоловік заявив дружині, що більше ні до якого психотерапевта не піде. Але його поведінка залишилася тією ж. Клара ламала голову, як змінити ситуацію. Вона звернулася в автомобільний концерн із письмовим запитом, чи не передбачили вони якогось технічного секрету в конструкції останньої марки «Мерседеса». Звідти подзвонили й з гиденьким смішком сказали: «Не морочте голову!» Жінка теж задумалася.
Х
Рішення прийшло до Клари просто й легко, як осяває воно голову розумним жінкам, котрі значно менше за своїх чоловіків зациклюються на чому-небудь.
– Якщо тобі потрапив до рук лимон – зроби з нього лимонад! – уголос підсумувала дружина Леона, а далі продовжила. – Подумай сам! Наша машина з якимись фантастичними властивостями! Звичайно, нам би хотілося розібратися в чому річ, але поки що не вдається. І грець з ним! Хіба тільки в тому справа, щоб усе розуміти? Із часом воно, може, з’ясується й саме. Давай наберемося трохи терпіння. А зараз треба жити й одержувати задоволення від того, що маєш. Ну, скажи, хто з наших знайомих може похизуватися такою машиною? Ніхто! То ж то й воно! І чого ти розкис? Та з таким автомобілем завжди можеш бути спокійним на дорозі: ніяких тобі аварій, усе безпечно, він сам дасть собі раду в будь-якій ситуації, ніколи не допустить до катастрофи! Що тобі ще треба?
Після цих оптимістичних слів Леон глянув на ситуацію по-іншому: «Та й справді! Про таку машину тільки й можна мріяти! А він, як ідіот, божеволіє, бо не може нічого пояснити! От дурень!». На душі в чоловіка просвітліло.
ХІ
У сім’ї Клейнів почалося нове життя. Практично кожної неділі вона виїжджала за місто. Розслабившись, Леон, Клара та Софі розташовувалися на задньому сидінні й весело говорили про різні речі, навіть не поглядаючи на дорогу. Чого туди дивитися, якщо «Мерс» сам знає, як і куди їхати? Називали тільки пункт призначення – і машина рівно везла всю компанію до того місця. Максим страшенно радів, що може догодити всій родині.
Так тривало досить довго. Настільки довго, що сім’я Клейнів звикла до незвичайних властивостей свого «Мерса» й почала сприймати їх, як буденну річ. Хоча Леона таки поривало похизуватися – та ще й з явним перебільшенням! – перед своїми друзями та колегами:
– У мене дуже розумна машина! Я її видресирував, як собаку. Що не скажу – усе виконує! Говорю: «Наліво!» – везе наліво! Наказую: «Стояти!» – миттю стає!
– Скажу: «Принеси шкарпетки!» – так у зубах і тягне, – реготали з нього друзі.
Вони почали його вважати дивакуватим. Леон це відчув і вирішив довести всім, що в нього таки незвичайний автомобіль.
ХІІ
Нагода трапилася досить швидко. На своє тридцятип’ятиріччя Леон Клейн запросив друзів та колег у ресторан.
Підпилі гості вивалили на вулицю й почали підсміюватися з Клейна за те, що «Мерс» нібито застарів.
Щось у тебе «шкапа» трохи древня! Дивися, ще здохне твоя розумна «звірюка». – З іронією хихикнув головний економіст банку Лукас Брандт, постукавши долонею по капоту «Мерседеса». – Невже банківський фінансист не може їздити на чомусь новішому?
– Авжеж! – Підморгнув юрисконсульт Пауль Гольбайн. – Машина зовсім зносилась! Непристойно, Леоне, непристойно! Скоро з неї нутрощі посиплються на дорогу!
Автомобілю було лише три роки, але захмелілий чоловік не зрозумів жарту й почав відбиватися:
– Яке застаріла!? Вона майже нова! Вам що – повилазило! Думаєте, у вас кращі!? Та моя машина може переплюнути будь-чию, навіть автомобіль канцлера Німеччини! Я забув, коли крутив кермо машини! Вона сама їде, куди їй наказують! Хочете, вона зараз стрибатиме прямо у вас на очах!
Усі принишкли, думаючи, що Клейн утратив уявлення про реальне.
– Ану! Залізяко! Давай! – у запалі закричав захмелілий Леон. – Стрибай! Давай! А то здам на металобрухт!
Він енергійно замахав руками, а потім почав підстрибувати й сам, намагаючись показати, як це робиться.
Максима давно не ображали: життя в машині ніби відокремило його від світу, там ніхто не міг зачепити, тим більше, вилаяти. Це була одна з маленьких вигід становища. Тому спочатку хлопець розгубився, не знаючи, як діяти, а потім просто затявся й понуро заціпенів.
Машина стояла нерухомо. Гості відверто засміялися – й Леон вийшов із себе. Він підскочив до автомобіля й, репетуючи якусь лайку, почав бити носаками по шинах. Плащ метлявся в усі боки, волосся скуйовдилося й розсипалося по спітнілому лобу, лице перекосилося. Це був уже не Леон, а суцільна лють з висолопленим язиком – лють, яка часто вибухає в розбалуваних дітях, звиклих одержувати бажане й готових тероризувати всіх, хто, дідько його забирай, може задовольнити їхню примху.
Гості засміялися голосніше. Тоді Софійка, побачивши ганьбу батька, підійшла впритул до «Мерседеса», нахилилася над капотом і поцілувала його.
– Ну, пострибай, будь ласка, – попрохала дівчинка.
Серце хлопця схвильовано гойднулося. Скло машини спітніло – це Максима кинуло в легкий жар. Він переступив через образу (Софійка була для нього майже, як рідна дитина!) і виконав прохання дівчинки. Спочатку машина підстрибнула раз, потім – ще раз, потім – ще.
– Ось бачите! – заволав Леон. – Ось бачите! Що!? Не вірили? Ага! Сідайте до автомобіля – він вас покатає без водія!
XIІІ
Народ битком натоптався до «Мерседеса». Усім хотілося відчути, як їздить це новітнє диво техніки. Ті, хто не втиснулися до салону, обсіли машину зверху, тримаючись за своїх сусідів. «Мерс» тихенько рушив. Він скидався на велетенську розкудлану голову, що сунеться дорогою (причому буває така розкудланість, яка свідчить, що в середині голови робиться приблизно те ж саме, що й зверху).
– Давай, коняко, покажи, що ти можеш! – кричали друзі Клейнів.
Ситуація почала напружуватися буквально з першої хвилини поїздки. Загалом нормальні люди раптом перетворилися на сп’янілу, злу, неконтрольовану зграйку тих, хто думає, що став пупом землі. Очманіло перебиваючи один одного, вони гейкали, репетували, вили від задоволення, викрикували машині якісь неймовірні накази, лаялися від того, що вона їх не виконує. І це при тому, що ніякого дива, окрім стрибків на тротуарі, автомобіль поки що не показав.
Леон, невдоволений обережною поведінкою машини, зі злом узявся тиснути на педаль газу. Однак Максим не давав можливості розігнатися, розуміючи, що можуть бути жертви. «Мерс» продовжував тихенько сунутися.
– Не слухає вона тебе! Не слухає! – з насмішкою дорікали Леону пасажири.
Глава сім’ї Клейнів почав стукати кулаком по керму, по сидіннях, гримав на «Мерседеса». Урешті-решт це вивело Максима із себе – і він відпустив гальма. Ті, що сиділи на машині, ураз позлітали з неї в кювет. Проте в середині автомобіля цього навіть не помітили.
Максим почав демонструвати свої автопригодні можливості. Він розганявся до максимальної швидкості й витворяв усе, що приходило в голову. Із якогось моменту його охопило загальне збудження компанії. Хлопець летів, ніби альпініст, який зірвався зі скелі і якому залишилося лише ловити кайф від останніх хвилин життя у вільному падінні. Автомобіль осліп і перестав помічати перешкоди. Із-під коліс у різні боки розліталися столики придорожніх кафе, відра з картоплею, морквою і яблуками, виставленими на узбіччі траси українськими селянами, які добралися й до Німеччини зі своїм немудрим товаром, вагончики на колесах висланого до Румунії циганського табору, котрий міліметр за міліметром просувався в бік місця екстрадиції, бо коні ледве могли тягнути ті кляті для них вагончики.
Усе інше, що зустрічалося на тихих німецьких вулицях і спокійних дорогах, раптом ставало дуже рухливим і миттєво зникало зі шляху автомобіля.
Захоплення пасажирів «Мерседеса» широко вихлюпувалося через очі й роти.
ХIV
Посередині звичайної польового траси на горщику з усім його можливим наповненням сиділо маленьке дівчатко. Автомобілісти із здивуванням спостерігали надзвичайне для них видовище, інколи протяжно сигналили, у такий спосіб висловлюючи свої емоції з цього приводу.
Машини різних марок обережно оминали дівчинку, і лише потоки повітря погойдували на її голівці два невеликі ріжки волосся, охоплені знизу еластичними гумками. У руці дитина тримала заслинений бублик, до якого часто припадала, бо в неї чесалися ясна, із яких лізли молочні зуби. Вона глибоко засовувала його в рота, терла червоними яснами, чим зменшувала свербіж, потім виймала, роздивлялася навколо себе й знову повторювала все спочатку. Звичайне для малечі заняття – сидячи на горщику, смоктати бублика й пробувати його вкусити – оживляло одноманітний пейзаж польової дороги, якому явно не вистачало чогось особливого.
«Мерс» урізався б у дитину з усього розгону, якби Макс не крутнув уліво. Машину понесло боком, потім підкинуло вгору, розвернуло в повітрі й гепнуло з усієї сили об асфальт – аж із вікон посипалося скло. Її виперло на узбіччя, далі жбурнуло в кювет. Вона переверталася й крутилася, поки не утворився фарш із людського м’яса, заліза, гуми та скла. Так і відправили на переплавку, а потім на воєнний концерн. У результаті вийшов танк…
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.