“Українська літературна газета”, ч. 11 (379), листопад 2025
Василь Яременко був улюбленим викладачем у багатьох. Завжди, здавалося, в гуморі й демократично приязним до студентів. Дехто тим легковажив. Якось на лекцію у Червоному (інколи журналісти із Жовтого навчалися і в цьому корпусі університету) прийшли перед зимовою сесією далеко не всі. Хтось вже поїхав додому до свят, хтось вирішив, що серед юрми курсу його відсутність, певно, не помітять… І ВВ (так ми називали Василя Васильовича поміж себе), який завжди готувався до занять ретельно, образився. Принаймні я доти не бачив його таким сердитим. Яременко зажадав у старост груп журнали присутності і зробив перекличку. Сказав: ті, хто прийшов, отримають залік автоматом, відсутні ж – відповідатимуть.
Василь Яременко і Юрій Бондар
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Я був на лекції. У день заліку викладач, піддивившись у записи, поставив мені оцінку без слів. А потім запитав: «А ви ж таки готувалися?» Я готувався, тому ствердив готовність відповідати тут і зараз. Василь Васильович посміхнувся: «Тому і на лекції були, мабуть». А запитувати не став…
ВВ був різним. Глибоких знань і залюблений в унікальний, досяжний, можливо, тільки йому, матеріал. Професорові було затісно у рамках відведеного на заняття часу, тож дзвінок на перерву він, у леті розповідей, сприймав, мені видавалося, часто з прикрістю.
Інколи ВВ захоплювався. Так, на одній з лекцій повідав з гумором, як у тролейбусі якась панянка щось голосно коментувала російською про «єтіх сєлюков» та їхню мову. Тоді Яременко наблизився до неї і сказав: «Вам передавав привіт Петлюра». Горлата заніміла, а задоволений справленим враженням, ВВ вийшов на своїй зупинці. Коли за деякий час цікаві студенти запитали Василя Васильовича, а що ж було далі і чи не зустрічав він ту панянку згодом, ВВ здивовано підняв брови і відповів лукаво: «А хіба таке було?!» І сховав лукавий усміх… Було те наприкінці ще дуже застійних 70-х…
Мені пощастило працювати з Василем Яременком разом у Міжрегіональній Академії управління персоналом. Так сталося, що на початку 2000-х саме з мого подання Василь Васильович прийшов працювати у МАУП директором Інституту культурологічних та етнополітологічних досліджень імені Іларіона Київського.
Нам вдалося спільно реалізувати багато чудових книжкових проєктів. Першим 2004 року був «Кобзар» Тараса Шевченка, який в дарунок отримували студенти-першокурсники навчального закладу, як наріжну для освіти книжку. «Кобзар» започаткував унікальну, ініційовану Василем Яременком, серію «Бібліотека українознавства». Тут у різні роки побачили світ двотомники Василя Симоненка та Юрія Липи, твори Олени Пчілки, Пилипа Орлика, Дмитра Донцова, Миколи Міхновського, Гліба Лазаревського, маловідомі публікації Івана Франка… Разом у серії «Бібліотека українознавства» побачили світ майже 20 видань.
Іншим книжковим проєктом Василя Яременка став «БУГ» – «Бібліотека української героїки», де видали як відомі, так і недосяжні доти українському читачеві твори про звитягу українців у різні періоди історії. У власному архіві Василя Яременка було багато раніше забороненого…
Важливий внесок Василя Яременка і у видання аудіозбірки поезій Василя Симоненка, якого він добре знав і з яким товаришував. Публікування цієї збірки також має свою цікаву історію. Василь Яременко зберігав магнітофонні авторські записи віршів Василя Симоненка. І коли ініціатори видання звернулися до нього, люб’язно надав їх. Проте упорядники не включили до кінцевого варіанту аудіокниги наріжний, на думку Василя Яременка, антиімперський твір – «Курдському братові». Як пояснили публікатори згодом, щоб дотриматися політкоректності, тобто не дратувати сусідів. Це було вдруге, коли я бачив Василя Васильовича сердитим і навіть злим. І та образа у нього залишилася…
За участю Василя Яременка, дослідників і журналістів було встановлено також місце поховання ідеолога української самостійності, публіциста Миколи Міхновського, у трагічній смерті якого досі багато нез’ясованого. 2008 року на Байковому кладовищі було споруджено погруддя Міхновського, яке стало місцем вшанування одного з духовних творців української незалежності.
Видавничі та інші проєкти Василя Яременка, їхня тематика, концепти, а зрештою і місце у процесах самоусвідомлення українців, націєтворення, ще чекають, безумовно, свого сумлінного дослідника.
До кола Василя Яременка належали значимі постаті українського письменства і вільнодумства. Максим Рильський, Михайло Стельмах, Володимир Сосюра, Григір Тютюнник, Микола Шудря, Ліна Костенко, Валерій Шевчук… Василь Васильович згадував, як за радянської доби доводилося інколи підписувати своїм іменем твори тих самих В’ячеслава Чорновола чи Євгена Сверстюка, обходячи таким чином цезурні лещата… Передруковували в Яременка для поширення і твори самвидаву. Про це знаю із розмови Василя Яременка і Левка Лук’яненка, коли зустрічалися разом.
Василь Яременко і сам був блискучим публіцистом, перу якого належать багато резонансних публікацій, часто гострих, що спричиняли значний суспільний розголос, звихрювали неабиякі дискусії, однак завжди чесних і принципових. Історія деяких з них потребує, певно, окремої, пізнішої розповіді.
Яременко був проти будь-якого очорнення. Пригадую його принципову позицію під час обговорення можливого опублікування на сторінках журналу «Книжковий клуб плюс» «викривального» матеріалу з обвинуваченнями відомих літераторів у доносительстві на колег. Тоді досить сумнівної якості матеріал не з’явився на сторінках часопису, а час засвідчив правоту Яременка, як і замовний характер публікації, що з’явилася на сторінках вже інших видань.
Яременко очолював Федерацію патріотичних видань України, що поєднувала часописи «Українська культура», «Київ», «Персонал», «Книжковий клуб плюс», «Козацька Рада», «Український лідер», «Українська газета», «За вільну Україну Плюс», «За українську Україну» та ін. Ці газети і журнали, об’єднані на українських позиціях, відіграли свою роль під час Помаранчевої революції 2004 року, де, можливо, вперше за нових часів увиразнилося протистояння українства імперіалістам.
Філолог за освітою, Василь Яременко безумовно був частиною журналістської спільності, не відділяв себе від неї. Аналізував те, що відбувається в журналістиці, ширше – медійному полі. І багато що йому боліло. Вже фактично втративши зір, він стежив за новинами по радіо. А якось перетелефонував, і ми довго розмовляли про підготовку майбутніх журналістів, про освітні проблеми, депрофесіоналізацію галузі. Оцінки Василя Васильовича були аргументованими і досить таки різкими. Особливо щодо мовної підготовленості медійників, невміння використовувати факти і формувати новини. Ми домовилися, що обов’язково запросимо його для зустрічі і розмови з викладачами і студентами інституту…
Василь Яременко був блискучим оповідником, дотепним і вигадливим, сповненим іронії й водночас самоіронії, у позитивному сенсі авантюрним. Якось, коли працювали разом, поширилась інформація, що скоро у Василя Васильовича ювілей – 75 років. Щоб належно вшанувати гідну людину, утворили оргкомітет, який займався підготовкою до святкування – квіти, нагороди, урочиста зала і академія, концерт, словом, все, як належить відповідно до дати і статусу ювіляра.
У визначений день все відбулося на найвищому, як кажуть, рівні. Ювіляра віншували, були поважні гості й колеги, рідні й близькі іменинника. Коли ж кадровики почали, як заведено, заносити до трудової книжки іменинника записи про почесні відзнаки з нагоди події, то виявили, що вітати Василя Васильовича мали не з 75-річчям, а із 74-річчям! Кинулися до керівництва. Те – до іменинника, що ж ви, Василю Васильовичу, не поправили нас, а ми ж так старалися?! На що Василь Васильович, усміхнувшись, відповів: «А хто його знає, чи доживу до ювілею, а так відзначили»… Така ось історія…
Василь Яременко прожив довге й гідне життя. Його дорожня книга сповнена яскравими новелами і вартісними здобутками, які ще належить сучасникам осягнути і усвідомити.
Головне ж, як казав Василь Васильович, пропонуючи щось редакції, «скорочувати текст можете, але, прошу, тільки не дописуйте!». Згадуючи з вдячністю вчителя і колегу, доброго друга і наставника, я не дописував. Принаймні, намагався цього не робити.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.