“Українська літературна газета”, ч. 11 (379), листопад 2025
КОЛИ гортаєш біографії великих лиходіїв, перше, що кидається у вічі – це їхня схильність до аномалій. Жодного психічно здорового діяча. Жодного! Починаючи від Калігули до Сталіна.
Нерон. Уже античні автори засудили його звихи. Для Плінія Старшого він «чума роду людського».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Для Свєтонія – маніяк, одержимий манією художньої величі. Коли він співав, нікому не дозволялося виходити з театру. Навіть для того, щоб справити нужду.
Розповідають, каже Свєтоній, що деякі жінки народжували в театрі. Інші перелазили через стіни або ж прикидалися мертвими, щоб їх винесли на носилках, бо ворота були зачинені.
Спав Нерон з хлопчиками і заміжніми жінками. Зґвалтував весталку Рубрію. Хлопчика Спора стерилізував, і з великою пишнотою увів у свій дім і жив з ним як з дружиною.
Свєтоній наводить такі подробиці з життя імператора, які й через дві тисячі років викликають огиду. Збоченець і нарцис, він знищував навіть родичів і прихильних до нього. Його жертвами стали видатні сучасники: філософ Сенека, поет Лукан, письменник Петроній.
Психологи досі не дійшли згоди – був Нерон епілептиком чи параноїком.
Ленін. За Бердяєвим – носій імперіалістичного мислення. Загадкові хвороби, вузькість світоглядна, затятість у відстоюванні однієї ідеї, моральне переродження – це все він, вождь світового пролетаріату.
Сучасників вражала несамовитість Ілліча. «Самый человечный человек» /Маяковський/ буквально сатанів, коли йшлося про опонентів.
Після бурхливих сплесків енергії хворого мучили головні болі. Рятуючись від депресії, він тікав від людей, намагався усамітнитись.
Хвороби його загострилися з березня 1922 року. Він втрачав свідомість, бився в судомах. Мова його стала нерозбірливою.
Після третього інсульту Ленін обернувся на олігофрена. Діагноз – органічне ураження центральної нервової системи у формі прогресивного паралічу.
Про патології Сталіна я писав окремо і повторюватися не буду.
Побіжно про Гітлера. Він, твердить Фромм, був блискучим оратором, володів умінням відтворювати міміку й інтонації різних персонажів. Мав неймовірну пам’ять. Самозакоханий психопат з манією величі. Збоченець, мазохіст.
Панічно боявся передчасної смерті. На відміну від Сталіна, не пив, не курив. Із семи дітей матері Гітлера четверо померли у ранньому віці. Ще один був ідіотом і його не показували людям.
Про Мао-Цзедуна мені відомо мало. Але й те, що відомо, перегукується з тим, що сказане про інших.
Як і Сталін, Мао любив працювати вночі. Міг не спати по кілька діб. Як і Сталін, боявся соратників і підозрював їх у зраді. Був переконаний, що його хочуть отруїти. Западав у тривалу депресію. Місяцями валявся в ліжку. Зате як і Ленін пожвавлювався, коли загострювалася політична боротьба. Радив не читати багато книжок. Його «культурна революція» дорого обійшлася китайцям.
У дні прийомів високих гостей вживав транквілізатори. Як і Гітлер, тяжів до сексуальних аномалій.
Параноїк. Психопатологічні синдроми викликані, можливо, зловживанням снодійними препаратами.
Як бачимо, параноїдальні вчинки, параноїдальне мислення великих деспотів закорінені в нетрях їхніх психічних розладів.
Путін – не виняток. Не маю жодного сумніву, що цей спадкоємець Сталіна – суціль клініка.
З причин зрозумілих говорити про ненормальності живого диктатора не випадає. Вони сьогодні за сімома замками. Двері таємниць відчиняться тільки після його смерті.
Але вже зараз можемо констатувати: цей жалюгідний марнославець – нікчемний стратег. Авантюра до якої він вдався, ганебна і невмотивована. Тому й ганебна, що не вмотивована. Розрахунок на блискавичну перемогу провалився з тріском. Його фантазії щодо повернення колишньої імперської величі – свідчення його культурної і розумової відсталості. Імперії розвалюються, але не відновлюються.
За великим рахунком Путін програв цю війну. І не в поміч йому мерзотні ігрища на крові, які влаштовує ще один політичний монстр – Трамп.
Так, Путін моральний виродок і терорист, який на чверть століття підім’яв під себе лапотну Росію.
Не може нормальний індивід упродовж десятиліть щодня і щоночі вбивати і калічити безневинних людей і при цьому спокійно спати.
Якщо ж йому спиться, то це означає давно відоме: людина в диктаторі гине раз і назавжди. Лишається тільки оболонка. Невідворотний час, коли ретельно приховуване потаємне стане явним. Як це сталося з Пол Потом, який закопував живцем дітей. З президентом-канібалом Африки Бокассу, іншими.
Тоді й підтвердиться, сказане Стендалем: частину біографії в е л и к и х, зокрема деспотів, повинні писати їхні лікарі.
ЧИ СЬОГОДНІ читають світову класику? Наприклад, «Тартарена» Альфонса Доде? Він, цей письменник, і за життя перебував мовби в затінні Бальзака, Стендаля, Золя, Мопассана. Нині ж, здається, про нього й геть забули.
А даремно. Режим епохи Доде з його підміною цінностей, загарбницькою політикою, зазіханням на чужі території, наштовхнув би не одну мислячу особистість на думку, що попри всі карколомні зміни, нічого нового під сонцем не відбувається. Що «тартаренство» як явище продовжується. І в кожній країні має воно свої ознаки.
Французько-пруська війна змусила замислитися колишнього мазунчика імперії Доде над тим, хто ж винен у національній трагедії Франції.
Це й стало поштовхом до творення політичної сатири вбивчої сили. Прозріння так чи інак наклало свій відбиток на всю подальшу творчість Альфонса Доде. Зокрема на роман «Нума Роместан», який письменник вважав своєю найкращою книгою. У ньому яскраво відтворене політичне життя Третьої республіки.
Герой роману – неабиякий оратор, великий обіцяльник, який ніколи не виконує своїх обіцянок. Дворушник, демагог, цинік і кар’єрист. Він неперевершений умілець «подати» себе публіці і та сліпо довіряє йому, ловиться на його запевнення всупереч здоровому глузду.
Роместан – політичний хамелеон, який володіє дивовижним даром підлаштовуватись під настрої зацікавлених у його допомозі. Говорить він натхненно, переконливо, ніскільки не переймаючись тим, що безоглядно бреше. Бо й сам вірить у власну брехню.
Втім, інколи він усвідомлює, що втрачає міру, і тоді на веселий докір Ортанс, сестри дружини – де ж він, Нума, роздобуде тютюнові ятки, які усім наобіцяв, цинічно відповідає: «Обіцяти, сестричко, ще не означає дати».
Нума – пристосуванець з рідкісних. Він догоджає тим, від кого залежить його кар’єра так майстерно, що запідозрити його у нещирості вкрай складно.
Він, Нума, хмеліє від власної доброзичливості, захлинається від дружніх почуттів до того, з ким спілкується. З неабиякою винахідливістю письменник додає нові і нові подробиці до портрета «генія сучасності», колишнього провінціала, який підкорив Париж.
Нинішній український політичний Олімп кишить Нумами, спраглими за катастрофізму російсько-української війни і державної невизначеності підкорити Київ. Такого розмаїття типів немислимо було собі уявити за мирного часу.
Скільки їх, Нумів, представників різних політичних партій, промайнули перед нашими очами за всі ці трагічні роки, полишивши в душі гіркий осад непевності і безнадії! Кількість їх не піддається обліку.
Ці горлопани, люди фрази, засмічували і продовжують засмічувати наші мізки. Від вершин до низин простежуються ознаки нездоров’я державного організму. Зокрема невикорінна корупція і колабораціонізм.
Занепад суспільства – занепад людини. Людина – це звучить гордо? Не звучить. І стосується це не тільки людини української, а й людини в її біологічному, психічному і соціокультурному плані.
Чого варта хоча би затяжна «трампіада», пов’язана з іменем непрогнозованого, сумбурного, обтяженого судимостями лідера, якого на гарматний постріл не можна підпускати до керівництва державою. Напрочуд яскравий сатиричний персонаж!
У цьому плані він ще не осмислений. Але в перспективі буде осмислений неодмінно.
Видається дивним, що досі ніхто з розумників-політологів і експертів не озвучив прямим текстом те, що не підлягає сумніву: Трамп – політичний авантюрист.
Не полінуймося, за порадою Рильського, заглянути у словник іншомовних слів. «Авантюризм політичний – надзвичайно активна участь у політичному житті, характерними рисами якої є безсистемність, ризиковані дії та відсутність будь-яких принципів». Додатково для ясності: «Авантюрист – людина схильна до авантюр, пройдисвіт, аферист, дурисвіт, шахрай». Хіба не переконливо?
Прогрес, що слугує мамоні, успіхи електроніки, немислимі ще донедавна технології, схиляють до думки, що світ збожеволів. І порятувати його неможливо. Єдине, що лишається індивіду, аби навести бодай якийсь лад у розшарпаній свідомості – це сатира у її класичних взірцях. Сатира в тяглості: світ міняється, але не поліпшується.
Класика на те й класика, що ословлені нею тенденції не уриваються в часі. І в цьому сенсі літературне майбутнє за сатирою.
Епоха, у якій ми опинилися не з власної волі, заганяє себе в глухий кут. Плачі і наріканні вичерпали себе. «Щоб не плакать, я сміялась»/Леся Українка/. Єдине, що нам лишається – це сміх. Сміх як наближення до спроби побачити аномальну реальність в її потворності і вжахнутися нею.
З’ясовується, забутий роман Альфонса Доде «Нума Роместан» на диво сучасний. Прочитати його – утвердитися в скепсисі. А скепсис, якщо й не рідний, то зведений брат сатири.
ЗАМИСЛЮЮЧИСЬ над нашою культурною спадщиною в контексті світових надбань, щоразу переконуєшся, що минуле не минає. І формула св. Августина про теперішнє минулого щоразу засвідчує його присутність. З позитивом і негативом.
Річ не тільки в тому, що пані історія поводилася з нами як мачуха, а й у схильності верховодів, так званої політичної еліти, до мімікрії. До зполячення і зросійщення зокрема.
Полум’ям вічним на жах всім нащадкам
Дантове пекло палає;
пекло страшніше горить в нашім краю, –
чом же в нас Данта немає?
/Леся Українка/
Тому й немає, що запізнилися ми на кілька століть. І тоді, коли в країнах Західної Європи утверджувалися національні літератури, ми з великими потугами і певною недовірою звернулися до писемної літературної мови.
Те, що сталося потім, відгукується і сьогодні. Як би ми не заплющували на те очі, воно певною мірою позначиться і на майбутньому: втрачене не надолужити.
Негації, підживлювані власними зусиллями, затягнулися до кінця вісімнадцятого і початку дев’ятнадцятого століття.
Тоді, зауважмо, як Дант, батько італійської літератури, чия Комедія, названа потім Божественною, шедевр ХІІІ століття. І написаний він, як відомо, не латиною, а тосканським народним діалектом, який і став серцевиною італійської літературної мови.
Започаткувався національний подвиг, який підхопили Боккаччо і Петрарка, англієць Чосер, автор «Кентерберійських оповідань». Француз Франсуа Війон, інші.
Західна Європа завинила перед Дантом. Вплив його на європейські літератури – величезний. Не Шекспіра, при всій до нього повазі, а його мала би назвати королем поетів, з огляду на корінні зрушення, ним спричинені.
Дякую долі за те, що мені пощастило пройтися слідами великого флорентійця, побачити будинок, у якому він народився, постояти, стримуючи дихання, перед його порожньою гробницею у славнозвісній флорентійській базиліці Санта-Кроче, читати, напружуючи зір, напівстертий напис «Беатріче Портінарі» в напівтемряві храму, що має якийсь стосунок… до зерна. Який саме – мені так і не вдалося з’ясувати.
Не пощастило відвідати, на жаль, й усипальню в Равенні, де він, вигнанець, прожив останні кілька років і помер від малярії…
КВІТКА-ОСНОВ’ЯНЕНКО. Цей архаїчний для багатьох письменник засвічує усмішки на наших обличчях. Хто ж не знає Шельменка-денщика. Ця комедія досі в репертуарі наших театрів.
Та не «Шельменком…» прислужився Квітка нашій літературі. Він перший класик нової української художньої прози. З його іменем пов’язане загострення проблеми літературної мови на народному ґрунті.
Повість Основ’яненка «Маруся» набула гучного розголосу. Вона стала мовби опосередкованою відповіддю М.Каченовському, видавцеві «Вестника Европы», який після успіху «Енеїди» Котляревського заявив, що українська мова придатна лише для гумору.
Письменник пишався «Марусею». «Захищаючи якось достоїнства мови малоросійської, я сказав, що міг би змусити оповіданням своїм плакати, – не повірили, я написав «Марусю».
У листі до П.Плетньова Квітка твердив, що «Маруся» й інші його українські твори схоплені з натури «без всякої прикраси і відтушковування».
Так, повість сентиментальна. В дусі тодішньої традиції. Але сентиментальність ця має свій позитив. За зізнанням Б.Грінченка те, що йому здавалося таким, чого насправді не буває в житті, прості люди сприймали «за прикмети ідеалу, і се робить їм намальований образ ще кращим, ще ріднішим і ближчим до серця».
Зворушлива реакція Т. Шевченка на «Марусю». «Вас не бачив, а вашу душу, ваше серце так бачу, як, може, ніхто на всім світі. Ваша «Маруся» так мені вас розказала, що я вас навиліт знаю».
Розчулений сучасник зауважив: письменник не потребує епітафії. «Він написав «Марусю».
Маємо пам’ятати, що Квітка-Основ’яненко був письменником двомовним. Кількісно його російськомовні твори значно переважають україномовний доробок. Він друкувався чи не у всіх провідних російських виданнях. Здобувся на визнання російського й українського читача.
Чи вірив письменник, що започаткована ним нова українська проза має літературне майбутнє? Буде сприйнята читачем освіченим?
Щоб відповісти на ці питання, треба мати чітке уявлення про тодішню ситуацію. З одного боку владична, цебто панівна російська мова, з іншого – малоросійська попелюшка, яка сприймалася й потрактовувалась як провінційна галузка тієї ж владичної. Не самостійна слов’янська мова, а наріччя, говір, діалект. Як наслідок, відповідна й статистика. Словник мови Шевченка налічує, за Вікіпедією, 10116 слів. Словник мови Пушкіна – 22000.
У своїй давній статті «Інстинкт генія» я аргументував, чому Гоголь не міг відбутися на україномовному ґрунті. За відсутністю понятійного апарату не могли відбутися ні філософія, ні публіцистика. Хоча, за логікою парадоксів, біля витоків російської філософії зауважуємо сирітську постать українця Памфіла Юркевича.
«Маруся» – це й зухвала спроба бодай частково заповнити порожнини культури й освіти підневільної України. І маємо дякувати за те її автору, першопрохідцеві української прози.
Тому й не квапмося списувати його творчість в архів. Не кепкуймо з її наїву. Цей шлях вона мала пройти. І пройшла успішно. У неї свої чесноти. Яскрава зображувальність. Безхитрісність оповіді. Ретельно виписані обряди, звичаї, деталі побуту, одягу. Напрочуд виразні сцени сватання, похорону, забав. Мальовничий пейзаж. «Усе мовчить, жада, щоб швидше з’явилася у повноті краса миру».
Пам’ятний діалог Наум – Настя. Наум не гнівається на Бога по смерті Марусі. Навпаки – вбачає у тому, що сталося, знак прихильності до доньки і до них. На відчай Насті: «Зачим же він узяв у нас одну нашу радість?» – відповідає так: «Щоб дитина добрая, за добрість і йому милая, не пішла услід за тими, що не по його волі роблять: щоб не стала й вона така, котрих він не любить. А за лихе і злеє дитя бог нарає отця і матір, так би ми були і за неї в одвіті; а тепер, коли дитя наше було добреє, то через неї і нам що-небудь бог з гріхів простить».
Народна психологія, ще не втрачена віра в розумність світоустрою, де зло буде неодмінно покаране, це теж «Маруся». Як і цілий блок лексем, які випали з обігу і збереглися завдяки письменнику. «Черчатий /червоний/. Цятатися /грати в чіт чи лишку/. Моревий /зроблений з дорогої тканини/ тощо.
Важливий момент, який спонукає до активізації мислення. Людина ужорсточується. Втрачає дар співпереживання. Нинішня війна тому підтвердження.
А від смерті Квітки-Основ’яненка не проминуло і двохсот років. Мить, з огляду на тяглість історичного часу.
«Маруся», нагадуємо, здобула популярність завдяки сентиментам. Сьогодні в колишній своїй домінанті вони неможливі. Лишається зітхнути за втраченою простодушністю і здатністю розчулитися. У цьому сенсі сентиментальна проза Основ’яненка – більше ніж література.
Шевченко у зверненні до старшого побратима масштабував кут зору на його /нашу/ культурну спадщину.
Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине.
Ось де, люде, наша слава,
Слава України.
Без золота, без каменя,
Без хитрої мови.
А голосна та правдива,
Як Господа слово.
———————————
Утни, батьку, орле сизий,
Нехай я заплачу.
Нехай свою Україну
Я ще раз побачу.
Освіжімо пам’ять і «без хитрої мови» згадуймо добрим словом першого класика української прози.
ЗБІРКА з багатостраждальної Одеси. Привабливе видання, що схиляє до думки про автора як мовного гурмана: «Варта. Ватра. Трава». Певна річ, з усвідомленим елементом гри. А гра, як відомо, якщо вона не самодостатня, функціональна складова поезії.
Видання має підназву: «Книга присвят, покликів, признань». Передювілейна, довідуємося, збірка поета Анатолія Глущака. Увійшли до неї як нові вірші, так і вірші з попередніх книжок.
Україномовна поезія Одеси, з огляду на особливості і традиції цього міста, давно би мала стати об’єктом зацікавлень літературознавців, критиків і науковців. Бо ж кому невідомо, що «Одеса-мама» була та й лишається мачухою для українських поетів. Що не могло не позначитися на їхній творчості. З яскравих ілюстрацій мова Бориса Нечерди. Дозволю собі зацитувати уривок зі своїх роздумів про його поетику. «Він створив свою «нечердівську» мову. І як російська мова одеситів Бабеля, Олеші, Багрицького відрізнялася від російської мови Буніна, так мова Нечерди відрізняється , скажімо, від мови городянина Коротича. І коли він, захопившись стилізаціями Драча, звернувся до фольклору, то не вписався в систему його координат.
З точки зору мовознавця-ортодокса – це мова неправильна: калька з російської, зміщення наголосів, натужна стилістика. Усе це є. Але водночас ця кострубата, навіть натужна мова – мова й реформаторська. Вона розширила можливості українського слова на ґрунті зашитому каменем. І буквально, і метафорично. Нечерда умів писати про головне. Грубувато, незграбно, педалюючи на вивихові рядка, але без селянської розчуленості й сентиментальності».
У цьому сенсі надається до розмислів і поезія Анатолія Глущака. Поет сам наголошує на важливості мовного аспекту у своїй мовній лабораторії: «Як без них – в Одесі – зміг би, як би вірші римував».
«Без них» – без словників мовознавців, чиї імена винесені в мотто одного з віршів: В. Дубровський, С. Іваницький, Ф. Шумлянський, О. Ізюмов, А. Ніковський, А. Кримський.
Це сторожова застава.
Це могутній стан послів.
Починається держава
Із гербів та словників.
Не темниця-таємниця
Репресована полиця, –
Вже півшафи словників.
Це народна духівниця,
Це майдан вкраїнських слів.
(«Словарі запілля»)
Мова як опора, як засіб існування і виживання у зросійщеному місті – цей мотив повториться і в інших поезіях збірки.
Не знаю іншого поета, у якого окреме слово стало би об’єктом поезії. У Глущака – це слово «креш», якого, з’ясовується, немає в жодному зі словників. Навіть у тлумачному одинадцятитомнику.
У «Словникові рідні» читаємо: «Моя ріднизна – Словники, моя Вітчизна – Слово».
Пригадується крилата фраза нобелівського лауреата Сен Жона Перса: «Моя Вітчизна – французька мова».
Є в Глущака диптих « Неформат Нечерди», зухвала спроба осмислення цієї неординарної і складної постаті. Осмислення не лінійного, величального, а у всій сув’язі протиріч, властивій живій людині. Не без гумору і вже згадуваної гри. Бо ж поета важко уявити в ролі святого.
З ким би порівняти Нечерду,
Всі його печалі та нужду?!
І чиї на змаг обрати вірші
На укрсучлітературній біржі?
Не встигали ми за Нечердою,
За його думками і ходою, –
Він не був однаким зазвичай:
То відлюдник, то гіркий гультяй,
То Мамай, то квазісамурай.
Божий дар містився в Нечерді
Ніби срібло-злото у руді.
Сталася аварія на рудні!
Зливки віршів збереже майбутнє.
Лишається підсумувати, що мовні варіації А. Глущака – це щось більше ніж вживання забутих слів. Це й своєрідність його синтаксису.
Вірші як самостійність думання. Вірші як характер. Вірші, які пишемо і які пишуть нас, чого ми не зауважуємо, і над цим можна би поміркувати, схилившись над цією ощадною, вигадливо виданою книжечкою з чудовим портретом її автора.
Я не випадково обмовився про характер. Бо він таки доля. І ця доля прочитується: «В боротьбі за переміни ти боєць чи маркітант?» «До криводушності не май пощади». «Не дозволь собі колінкувати»!
Маємо справу з характером не схильним до конформізму і компромісів. З характером з жорстким імперативом щодо себе. І це теж викликає довіру до авторського письма.
Доскіпування істини – виклик поверховості і банальності. За шуканням її волієш не зауважувати не завжди виправдану ускладненість стилістичну, спрощеність тих чи тих рядків.
«Що таке час?» – запитує поет і розмірковує:
Оце питання! Гамлетівський штиб,
А все ж синонім сотворіння світу.
Секундами наповнюване сито
А чи абстракцій неохопна глиб?
Скрижаль біблійна? Може, злоба дня?
Невідворотність буднього світання?
За втраченим тужливе спогадання
Чи неозора – по трудах – стерня?
Не вгризли суті видатні уми,
Час гострозубий – скаржилися древні.
Та розмисли одвічні недаремні –
Здогадуємось врешті: час – це ми.
Поезія – світоглядна домінанта. Поет не може не перейматися недосконалістю реальності. Не мучитися сумнівами щодо її поліпшення.
Доле, гріховно смутна,
Як далі жити на світі?
Жалем сточитись невтішним,
Манни чекати з небес.
Клясти фатальний прогрес
Камінь закласти наріжний!?
Невіроломно молитись,
Де зруйнували чертог.
Щоби жебрачив пророк
І блазнював ясновидець!?
Серед проблем, що постають перед поетами, на долю яких випала війна й ахіллесова державність, найболючіша – бути почутим. Наклади книжок мізерні, більшість з них не потрапляють до книгарень.
Тому не зайве нагадати. Анатолій Глущак – поет, перекладач, журналіст. Автор багатьох книжок. Лауреат премій ім. П. Куліша, В. Мисика, К. Паустовського. Упорядник антологій «Польський літературний вітраж», «Антологія української морської поезії», «Степова пектораль».
P.S. З питань придбання книг Володимира Базилевського звертатися за тел.: 099-917-46-53
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.