“Українська літературна газета”, ч. 11 (379), листопад 2025
Південний циклон несподівано приніс у місто купчасті свинцеві хмари та гуркіт нічних громовиць. Помітно похолоднішало. Але на подвір’ях вже розцвів бузок, на зміну першим боязким нарцисам і тюльпанам, що втратили тонкі пелюстки під вагою дощових крапель, тяглися з землі їхні численні родичі, а дівчата, що поспішали невідомо куди під різнобарвними парасольками, не поспішали знову вдягати куртки та плащі.
…Напевно, збоку це виглядало більш ніж дивно. Упершись підборіддям у долоні, що охопили різьблену рукоять дорогої тростини, він ось уже з чверть години терпляче з усмішкою розглядав свого лікаря в очікуванні вердикту. Співрозмовник, маститий хірург-онколог, який, здавалося, давно звик до необхідності говорити страшні й жорстокі слова, весь цей час продовжував мовчати і лише вкотре метушливо й надмірно старанно перекладав на столі стоси папок з документами. Нарешті він зважився:
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
– Зазвичай про це ми говоримо лише з родичами пацієнта. Зі зрозумілих причин. З найближчими родичами. Але у вашому випадку…
– Не переживайте так, лікарю. Подробиці та деталі зовсім не обов’язкові. Мене цікавить лише одне: скільки в мене часу?
– Хто знає? Можливо, до восьми тижнів, а може, лише чотири. Незабаром почнуться сильні болі. Будуть потрібні особливі препарати… ну, ви розумієте… і дози, що постійно зростають… Далі – нерухомість… і повна залежність від няньок… Чому ви весь час усміхаєтеся, чорт візьми?..
– Квітень… – мрійливо промовив він. – Знаєте, я з дитинства дуже люблю саме цей час. І його теплі дощі. І божественний терпкий запах мокрого бузку. І тюльпани, що витягнулися з землі раптово, майже за ніч. Як колись у бабусиному палісаднику біля під’їзду старої п’ятиповерхівки.
Останні роки він часто лягав у цю клініку. Чи не через кожні три або чотири місяці. Молода – таки двадцять років різниці у віці – дружина не відвідувала його. Ніколи. Він сам заборонив це, давно відчувши, що її обтяжують такі візити. Та й йому вони приносили лише відчуття незручності та лякаючої безпорадності.
– Нема до чого тобі метушитися, – повторював він жінці кожного разу, мимоволі ловлячи при цьому неприховане полегшення в її погляді. – Та ще й тягати сюди дітей. Це – зайве! Тут у відділенні чудовий персонал. І чудовий дієтичний супчик. До того ж, уже через тиждень-другий я знову буду вдома.
– Я чекатиму тебе дома, милий. Знову здоровим і сильним, – вона ніжно цілувала його, ледве торкаючись шкіри сухими гарячими губами, як і тоді, дванадцять років тому, коли тільки починався їх, як йому здавалося, курортний роман, що щасливо затягнувся на роки. – Інакше просто не може бути.
Він милувався її яскравою розквітлою красою, дивився у чарівні, сяючі усмішкою очі і знову мимоволі згадував недавню, випадково підслухану телефонну розмову дружини з подругою.
– Так, розлюбила, вибач за банальність. Таке трапляється, що ж робити!? Я просто не винесу цього! – майже кричала вона. – Вмираючий у моїй хаті?! Це – справжній жах. Адже потім треба буде викидати геть усі меблі і буквально зішкрябати заразу зі стін разом зі шпалерами та побілкою. Бо ж нам із дітьми ще треба буде якось жити там далі. До того ж, я погано уявляю себе у майбутній ролі. Я зовсім не бачу себе нянькою. Тією, що покірно годує нелюбого мужика з ложечки по годинниках, що вислуховує з усмішкою його хворобливі примхи, що напихає його ліками, нюхає його несвіже тіло, що промиває пролежні і підкладає під нього судно. Розумієш мене?..
Від медичного центру до дитячого садка дочки та гімназії сина було рукою подати. Він йшов пішки. Обережно, з неабиякою цікавістю і щирим здивуванням прислухаючись до вже відчутного болю, що лише зароджувався десь глибоко всередині. Ступав неспішно, неквапливо обминаючи неглибокі калюжі, майже не відрізняючись в цьому від інших пішоходів, лише, можливо, трохи більше ніж зазвичай спираючись на тростину. Йшов і радів вже саме тому факту, що досі може це робити.
У кишені піджака лежали невеликий ювелірний футляр – давно обіцяний подарунок для доньки і плоска коробка з сучасним смартфоном для сина.
Малеча зустріла його в передпокої-роздягальні біля шафок з верхнім одягом. Вона підбігла до нього і обняла, незграбно тицьнувшись обличчям у коліна – туди, куди змогла дістатись. Він нахилився, поцілував її в підставлені для поцілунку губи, в щічки і ще вище, в тонку блакитну жилку, що пульсувала під вередливим завитком на скроні.
– Привіт, Принцеса!
– Привіт, мій Їжачок! Ти колючий, як завжди, – вона провела ручкою по його щоках, покритих сивою тижневою щетиною, – і, як завжди, смачно пахнеш. У тебе дуже гарний одеколон.
Вона поспішала розповісти йому про все те, що відбувалося в її житті, доки вони не бачилися:
– Я знала, що ти обов’язково сьогодні прийдеш. Я чекала. Спершу виглядала тебе у віконце. Потім тихенько сиділа тут у куточку на стільчику. Потім навіть трохи поплакала, бо не знала, куди подівся мій улюблений Їжачок. А потім ти прийшов. І тепер усе буде гаразд. Знаєш, після садка няня мала відвести мене на важливі заняття де готують дітей до школи та на танці, але сьогодні я піду у інше місце: на святкування дня народження до моєї кращої подружки. Подивися, мама приготувала мені чудову сукню. Як у феї з мультика. А ти прийдеш додому? Тобі вже не треба повертатися до лікарні? Тобі вже не робитимуть операцію і колючі уколи?
– Ні, не прийду. На жаль, моя люба, мені треба повертатися до лікарні. Але не переживай, – він із наростаючим болем побачив, як набухають сльози в її очах і відразу потягнувся за хустинкою. – Що це, Принцеса? Наче нам мало дощу надворі! Ось тримай хустинку. Давай, витремо сльози разом. Не треба плакати, дорогенька! Краще приміряй ось це, – він знову опустив руку у кишеню і дістав із неї оксамитовий футлярчик.
– Це – подарунок? Те, про що я завжди мріяла? – очі дитини миттю висохли. – Невже – справжнісінькі золоті сережки!? З блискучим камінчиком!?
– Так. Саме в тон до твоїх очей і нового плаття.
– Дякую тобі, мій Їжачок! Дякую татку! – вона розкрила йому обійми, охопивши його коліна і дивлячись йому прямо в очі. – Ну і чому ж тепер ти плачеш?.. Все ж добре. І ніхто навіть не вдарився, щоб треба було плакати від болю чи прикрості…
Знайома чергова в холі гімназії, що дрімала біля монітора камер відеоспостереження, пропустила його до сина без зайвих розпитувань. До дзвінка з уроку залишалося ще кілька хвилин, але вчителька дозволила синові вийти. В коридорі було порожньо. Вони присіли на диван біля вікна.
– Синку, вибач, я не зміг прийти на день народження, але я приніс тобі подарунок… – він незграбно простяг синові білу пласку коробку у блискучому целофані.
– Що це? Телефон? Дякую. Це здорово, навіть круто, але, можливо, ти краще подаруєш мені гроші? Як усі. Просто гроші. Ми з мамою збираємо на іксбокс.
– Так, так… звичайно… зараз, – він метушливо і ніяково, впустивши тростину на натертий воском паркет, поліз у нагрудну кишеню за портмоне…
З дружиною він зустрівся в конторі у нотаріуса: треба було терміново переоформити на її ім’я папери на будинок та машину. За ті кілька тижнів, що вони не бачилися, вона, здавалося, стала ще красивішою. І навіть помолодшала. Можливо тому, що так само, як і в момент їхнього знайомства, замість вже звичної короткої стрижки останніх років знову почала відрощувати довге волосся.
А ще повністю змінила стиль і гардероб – дорого і зовсім по-іншому ніж завжди.
Він мимоволі посміхнувся – такий собі весняний вигул обновок – і подумав, дивуючись своєму спокою та відстороненості: «А чому, власне кажучи, ні – успішна і вільна дівчина на виданні, без п’яти хвилин молода і забезпечена вдова, про що він достеменно знає краще за інших».
– Тепер, можливо, вип’ємо по філіжанці кави? – спитала вона, ще сидячи в кабінеті у нотаріуса і швидко переглядаючи підписані документи. – Я знаю одне гарне містечко тут поряд. У цьому підвальчику саме для своїх готують чудовий індонезійський «Копі Лювак»… А втім, вибач, я забула, що ти не п’єш кави. Та й час вже… – вона кинула погляд на витончений годинник, що прикрашав зап’ястя. – Мені потрібно повертатися в офіс, до, як-то кажуть, праведної праці.
Вона приязно кивнула нотаріусу, посміхнулась чомусь своєму і, вже піднімаючись з його допомогою із крісла, недбало запитала в нього:
– Додому сьогодні прийдеш, милий? Або як?
– Або як. Заночую у майстерні.
Як виявилося, ареал його проживання за багато років не змінився ні на йоту: все, крім цвинтаря, на щастя, як і раніше, в пішій доступності. Замість майстерні він прийшов до будинку, де колись народився, де померли батьки і де тепер жила його перша дружина, мати старшого сина, який давно перебрався за океан. Єдина людина, з якою він ще не попрощався перед тим, як… станеться те, що має статися.
Вони мовчки сиділи на лавочці перед палісадником. Тепер він виглядав недоглянутим. Щільно заріс бур’янами і кострубатими кущами дикого бузку, що терпко пахнув. А колись, дуже давно, у ньому росли бабусини чудові тюльпани. Яскраво-червоні, рожеві, жовті і білі.
Вони сиділи поряд. І, як багато років тому, тримали один одного за руки. Він жадібно з хрипом глибоко вдихав насичене озоном та ароматом квітів повітря.
– Тобі недобре? Дати нітрогліцерин? – захвилювалася вона. – Невже все так погано?
– Ну що ти, дурненька. Все гаразд. Все просто чудово – посміхнувся він.
– Чому ти посміхаєшся? – запитала вона.
– Тому що я – абсолютно щаслива людина. Це так, повір мені, – відповів він, ловлячи її здивований погляд. – Адже квітень – це найкращий час для того, щоб померти.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.