“Українська літературна газета”, ч. 11 (379), листопад 2025
* * *
ці кольори і ці щорічні ноти,
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
це дежавю,
що вже не раз було…
кладе красивий незворушний жовтень
холодну руку на твоє чоло
кудись углиб вдивляється крізь вікна,
до злого блиску вимиті дощем,
і вкотре просиш Бога,
щоб не зникла
та повторилась осінь
ще і ще…
* * *
Покрова скоро – а навколо ніби
в осінніх путах спить окраєць літа,
і щось нотує в свій незмінний зшиток
старанний янгол з чистим сяйвом німба
то вже не треба хліба і до хліба,
лиш тільки ніжність, навкруги розлиту,
допоки тихий доторк дивосвіту
дарує раптом цей незвичний вибір
а за порогом зразу, на осонні,
ворон вервечка, хижа і безсонна,
байдуже день видзьобує у листі
і з чорних дір святого небокраю,
злякавши знов легкі пташині зграї,
луна сирени лине понад містом
* * *
день зап’явся дощем
і відчутно змалів
ходить містом в осінньому строї
прокидаються тіні голодних снігів
у мені
вдалині
наді мною
десь ховається холод між істин простих
щоб не вистигло небо і душі
рухлим листям Покрова встеляє світи
до узвару
антонівку сушить
після білих пір’їн крижаного крила
може вигулькне з-за небокраю
обережна весна з оберемком тепла
і засніжених нас
не впізнає
* * *
А Київ спав,
розбризканий між снів,
коли вітри відкрили небо потай
і дивна пані
в мідному човні
впливла тихенько в Золоті ворота,
уже і жовтень
скрапує з весла,
але сумує та каштани сіє
в холодний плав,
у сіро-жовтий плав
для гості, що була як не була,
осінній Київ,
кароокий Київ…
* * *
і знов ця осінь лагідним вогнем
так непомітно всотується в душу,
а літо все не кидає мене,
ним п’янко пахнуть міднобокі груші
срібляста нитка в’ється і пливе,
блищить на тлі зеленого й рудого,
а небо…
синє і таке живе,
що просто страшно інколи за нього
* * *
земля заліковує рани
щоденно, сумлінно і вперто,
дощами, вітрами, туманом
ця осінь відспівує мертвих
ця осінь не плачеться всує,
як Янгол в подобі людини
300-х поспішно бинтує
і вводить нове кровоспинне
ця осінь підсвічує ранки
ясним бурштиновим, зеленим
і творить свої вишиванки
на вітті каштанів і кленів
живою стіною за нами
до лютих морозів, до скону
туманом, дощами, вітрами
ця осінь кричить і боронить
* * *
вітер колише поснулі дерева
ранок осінній
дзвенить кришталево
чує набридлі сирени і «гради»
осінь палає
вогнем листопаду
чистим вогнем у повітрі прозорім
добрим вогнем серед воєн і горя
осінь – холодним
ракети – гарячим
осінь палає
палає і плаче
* * *
усе пливе в осінньому полоні,
а ти стоїш, мов зайвий і сторонній,
летять до тебе звідкись голуби,
з руки хапають крихти на осонні,
і чути вічне вітрове безсоння
у пожовтілих кучерях верби
гуляють мідним листям хвилі кволі,
проміння ніжно пестить руки голі,
дарує спокій приспаній вербі,
цим ліхтарям, що сплять на видноколі,
цим голубам, довірливим до болю,
усім, усім – та тільки не тобі
* * *
втішаються яблука, літом налиті,
безжурно спивають останнє тепло –
подякуй, що в цьому серпневому світі
ти знов залишився,
а літо пішло
за обрієм небо фарбується в сіре,
збираються в зграї дощі й холоди,
і листя покірно чекає на вирок,
бо в пам’яті гілки прихований дим
позлочена тінь відлетілого літа
на бляклому листі лежить де-не-де –
подякуй за те, що в осінньому світі
залишишся знову,
а листя спаде
* * *
не прокинешся, душе,
вночі під зорею чужою –
тиха осінь спокійно і владно
прийшла за тобою,
вщерть заповниться скоро
і ця золотава сторінка,
заховались неситі сніги
під байдужим барвінком,
все судилось комусь
перебачити і пережити:
забуття і падіння,
ферзеві та інші гамбіти,
доленосні любові,
пекельні розлуки і втрати –
а тобі, покаянна,
можливо, судилось
літати
* * *
цей вітер дме,
ламаючи хребти
тендітним тіням бабиного літа,
зриває все,
що мало відцвісти,
несе в світи,
що мало відболіти,
похмурі зранку вулиці мете
коловоротом подуву і тиші,
і так дитинно віриться у те,
що звіє все,
а нас таки залишить
* * *
приляже присмерк понад містом,
розсіє спокій навкруги –
так осінь засипає листом
жарини літньої жаги
на синім тлі зненацька зблисне
загусла вереснева кров,
і час покреслить мідне листя
слідами власних підошов
у вітті знов зітхання чути –
осіннє схлипує дитя,
ховається вечірній смуток
у забуття,
у забуття…
* * *
такі прості, звичайні миті,
печальні залишки краси,
на сивім тлі дерева світять
з усіх іще не згаслих сил
каштан, захриплий від застуди,
не скине з пліч туманів шар,
і щось шукає поміж люду
чиясь загублена душа
дощам осіння пісня вторить,
і, врешті ставши на крило,
з птахами відлетіло вчора,
немов його і не було
* * *
осінній блюз під саксофони вітру
вплітає ноту «буде» у «було»,
кленове листя, міддю перевите,
вже заповіти пише у повітрі,
а кожен лист – як спомин про тепло
осінній блюз, де листю золотому
шепоче марно гілка «Ані руш…»
все навкруги зникоме – не зникоме,
і раптом відчуваєш підсвідомо:
опале листя – то відбитки душ
торкаєш гілку, осінню омиту,
їй кожен лист у пам’яті загруз,
тихенько просиш листя відпустити
і разом із кленовим заповітом
співаєш знову цей красивий блюз
* * *
минається – мине – розквітне знову,
що не збулось –
лишиться на майбутнє,
зернини віри так невипадково
вплітаються у вересневі будні,
купаюся в ранковому тумані,
летять листки –
читаю в тому леті
таке красиве щедре умирання,
вдихаю осінь…
й не боюся смерті…
* * *
осінь як осінь:
звичайна і звична,
в лігвах ворушаться вже холоди,
ледве проклюнувшись,
паростки січня
тягнуться з білої тиші сюди
меншає світла,
коротшають миті,
губиться в просторі літа луна,
в теплих сарайчиках,
листям накритих,
весла забризкані сняться човнам
тільки в розкішних
осінніх новелах,
де переплутані злото і синь,
шкірою літ відчувається велич,
сум і сум’яття цієї краси
* * *
нічого не спиниш –
іде з листопадовим димом,
невільно і зайве
у вчора вертатись було б,
не знаєш напевне, коли,
за якими дверима
тебе відігріє
останнє осіннє тепло
нічого не спиниш –
і холод хапає за п’яти,
парує в долоню
невистиглий чай на столі,
торкне оксамитовий носик
твого кошеняти
загублене щось
між запліднених зимами літ
* * *
намріяв осінь синій ранок – нині
струмує холод з-під її крила
тонке напівпрозоре павутиння
тримає міцно залишки тепла
довкруж відчутний вересневий вишкіл
лише в старої вежі нагорі
останні луни літа ловлять нишком
захриплі від застуди дзиґарі
* * *
сама собі ріка, і гріх,
і цензор,
який неспішно
спомини ворушить…
так непомітно всотується в душу
передосіння вічна контроверза
і, розповита, примовляє тихо:
на сонній квітці,
на холодній стежці
перегоріле літо обірветься
останнім вдихом,
вересневим схлипом,
дозріє осінь повновидим плодом –
і що мені тоді до того літа,
як розіллється щедра повінь світом,
осіння повінь
золотої вроди…
* * *
готую вже потроху рукавиці,
послабшав літа лагідний полон,
вночі не спиться –
Господи, не спиться!
четвертих півнів мій чекає сон
летить до рук легкий листок пророчий,
на каву зве письменницький “Еней”,
відверто, люто осені не хочу,
та, бачу, осінь хоче вже мене…
* * *
цей тихий день,
у мідну чашу влитий,
з луни оман, із плину німоти…
горить у нім,
горить багряним листом
твоя душа,
і ти уже не ти…
не пригорнути нині,
не зігріти
студені тіні синявих світань,
і день повільно тане у повітрі,
як усмішка
Чеширського кота…
* * *
дорога,
осінь,
стерні полину,
примовклі села…
хтось таки наврочив
оту слізьми засіяну війну
побитим болем голосам пророчим
за рогом день майнув краєчком шат…
дорога,
осінь,
верби жовтокрилі…
до неба важко тягнеться душа
холодним димом
власного безсилля…
* * *
осінній день…
а листя ще зелене…
мідявий вогник блисне де-не-де…
квітують айстри – вільно і натхненно,
вітрець білясте прядиво пряде
навкруг волого:
дощ пройшов навшпиньки –
вночі вдягало свій барвистий стрій,
картки візитні кидало у скриньки
коротке літо бабиних надій
похмурий день…
а листя ще зелене…
над містом – гнані за які гріхи?
летять, не озираючись на мене,
жовтневим сонцем зраджені птахи
* * *
схилився ранок на рамена ночі,
строкату стежку
подихом лоскоче,
а я укупі з вітром відсилаю
листки-листи святому Миколаю
довкруж осінні вижовкли знамена,
і сходить панна повагом зі сцени,
річні кордони холоду відкрито,
іде зима…
а серце просить літа,
не вірить білій мудрості зимовій,
таке дитинно злякане,
і знову
живою кров’ю стиглої калини
пишу листи на листі тополинім…
ГОЛОСІЇВСЬКА ОСІНЬ
привітна хвіртка,
квіти і вітальня ця –
ні крихти зла,
ні тіні осторог…
тут відчуваєш,
як тебе торкається
соборна святість пам’яті епох
тут стільки віршів,
слів і дум насіяно,
що просто в душу лине
кожен вдих…
блукає осінь
мідним Голосієвом,
ховає в листі Рильського сліди…
* * *
під заспів
листопадових балад
осіннє листя
з вітром попрощалось,
уже безкрилий
напівсонний сад
стоїть у сірім каптурі печалі
і так виразно бачиться мені,
як серед поля
гайвороння зграя
хазяйновито ходить по стерні,
за небом нишком
зиму виглядає
* * *
вливаюсь в осінь лагідну – туди,
де ронить пір’я білий лебедин
на лоно потемнілої води
та відлітає…
туди, де час розкидав неводи,
де сниться листю гіркуватий дим
і срібна рінь, що саду холоди
дають навзаєм…
де гострить ріжки місяць молодий,
де є в душі хоча б вряди-годи
передчуття дитинне дивних див
чи вже немає…
* * *
осінь слухає Шопена…
благодатно – як в раю…
зорі – рампа, Всесвіт – сцена,
заворожена, стою…
і – ні безладу, ні міста,
ні гучних газетних шпальт…
падає кленове листя,
ніби ноти, на асфальт
казка огортає клени,
душу втишує мою…
вечір слухає Шопена…
неповинно…
як в раю…
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.